Сьогодні наші полярники на станції «Академік Вернадський» мають інтернет і цілодобово перебувають на зв’язку, розповідають нам про свої будні і свята, постять у соцмережах сюжети про пінгвінів, морських леопардів, долучаються в онлайні до наших марафонів, маршів, святкувань.
Цього року кількість українців, які подали заявки на участь у наступній зимовій Антарктичній експедиції, побила всі рекорди. Тема стала популярною, а зарплати полярників вперше зрівнялися із зарплатами депутатів. І це добре, бо Україна, нарешті фінансує науку!
А в перших українських Антарктичних експедиціях полярниками рухала лише романтика і жага до наукових відкриттів. Зарплати були малі, пригоди – великі. Дванадцятеро людей опинялися на рік або і довше самі на краю світу, практично без зв’язку, без можливості евакуації у разі, якщо хтось захворіє, або щось станеться. Пожежа в дизельній була їхнім страшним сном. І все одно, вони любили і люблять Антарктиду всім серцем. Багато з них поверталися туди стільки разів, скільки змогли.
Серед видатних українських вчених-полярників – Геннадій Міліневський, який був керівником Першої Української антарктичної експедиції. Саме ця команда у 1996 році приймала антарктичну станцію від британців – тоді ще вона звалася «Фарадей». І коли британці зняли свій прапор, Геннадій Міліневський вперше підняв на станції прапор України. Потім він ще не раз бував на станції, керував іншими українськими антарктичними експедиціями, 23 рази переходив протоку Дрейка.
Зараз Геннадій Петрович – відомий в Україні та у світі науковець, керівник групи Національного антарктичного наукового центру МОН України, завідувач відділу фізики космосу КНУ ім Тараса Шевченка. Він щороку готує майбутніх українських полярників до роботи в Антарктиді.
– Геннадію Петровичу, ваша наукова робота почалася ще в глибокому СРСР, ви брали участь у супутникових та ракетних експериментах у космосі. Що ви там досліджували?
– У 1983-84 роках Радянський Союз в рамках оборонних програм, зокрема, фінансував програму, яка звалася «Цели и помехи». Рейган тоді запустив свою космічну армаду, а ця програма була асиметричною відповіддю Радянського Союзу на американські маневри – ми мали за допомогою штучних об’єктів і цілей створювати перешкоди, щоб їхні ракетні установки не знали, куди їм стріляти. Цими перешкодами були штучні полярні сяйва. З кораблів, спеціальні ракетні установки запускали ракети на висоту 200-250 кілометрів, викидали там хімічні елементи і утворювали штучні хмари і сяйва. Більша частина цієї програми була засекречена, бо програма ж військова, а нас, науковців, у цій програмі найбільше цікавило, як утворюються і розвиваються оці плазмові хмари. Спочатку ми на суднах ішли на Північ, в район Шпіцбергена, а звідти подалися на Південь і там вже на іншому кінці світу – у протоці Дрейка, продовжували свої експерименти. То був мій перший візит до Антарктиди, не на антарктичну станцію, але недалеко. Також ми вивчали природні Полярні сяйва на Півночі, за Полярним колом в бухті Тіксі у південній частині моря Лаптєвих біля гирла річки Лєни. Та згодом фінансування цієї військової програми припинилося.
– Полярне сяйво на Південному полюсі таке ж, як на Північному?
– Таке саме, але у нас на станції «Академік Вернадський» сяйва не видно, бо Полярний овал зсунутий від нашої станції в інший бік. Але розташування нашої станції дуже цікаве, воно надає величезні можливості для наукових спостережень – географічно станція розташована на високих широтах, а геомагнітно – на низьких. Наша станція знаходиться на 50-й магнітній широті, тому силові лінії там замкнені, а це означає, що усі геофізичні події, які відбуваються на тій же широті, наприклад, в районі Бостона, утворюють хвилі, що ідуть уздовж силових ліній магнітного поля і опиняються на «Вернадському». Таким чином ми з нашої станції можемо «зазирнути» уздовж силових ліній аж до Бостона і навіть спрогнозувати деякі події, які можуть там трапитися. Справа в тому, що в Антарктиді дуже тихо в електромагнітному сенсі, там ніщо не створює електромагнітний шум. А в містах цей шум закриває цікаві для спостереження ефекти. Мабуть, ви чули про таке явище, як блекаут – масштабний інцидент, при якому повністю припиняється подача електроенергії у містах та великих житлових масивах. Таке було у 1992 році у деяких містах Канади та США. Тоді сталася дуже сильна магнітна буря, а потоки електронів наводять великі токи на лінії електропередач, відбуваються втрати потужності, горять трансформатори і як наслідок – міста можуть зануритися в темряву. І отакі процеси, коли десь відбуваються великі втрати електроенергії, ми можемо бачити на «Вернадському», спостерігаючи за електромагнітними частотами. Ми навіть могли б передбачати такі блекаути.
– Геннадію Петровичу, а чи хтось із українських полярників може з вами позмагатися по кількості перебувань в Антарктиді?
– Думаю, що ні. Я вісім разів був на станції «Академік Вернадський», це рахуючи і зимівлі і кількамісячні сезонні експедиції, які відбуваються під час антарктичного літа. Але загалом в Антарктиді я був значно більше разів. Бо я ще два роки, по 4-5 разів на сезон у ролі гіда плавав із Аргентини до Антарктиди на туристичному судні «Принц Альберт Другий», яке належало одному італійському мільйонеру.
– А як вони вас знайшли?
– Знайшли вони мене в Австралії. Коли я залишив посаду заступника директора Національного антарктичного наукового центру, мене зразу запросили бути радником української делегації в Комісії з антарктичних живих ресурсів. Я і до цього часу лишаюся радником, але їздити на засідання комісії вже перестав. Довелося побути і головою української делегації. Комісія щороку засідає в австралійському Гобарті на острові Тасманія. І завдяки цій роботі я щороку 2-3 тижні працював в Австралії, там познайомився з Антарктичною Асоціацією Туроператорів, вони знали про мене і запропонували просвіщати їхніх туристів на кораблі. У 2009 році я отримав офіційне запрошення взяти участь у цій програмі, на Багамських островах мені оформили паспорт моряка, я пройшов спеціальну комісію і два роки, з грудня по лютий працював гідом, розповідав про Антарктиду туристам з Італії, Китаю, США, Японії, Європи, Аргентини, Бразилії, Чилі. Ми вирушали з Ушуаї (Аргентина) і ішли через протоку Дрейка. Перехід довгий, людям нудно і ото там, під час страшної хитавиці, я мав читати лекції, це було нелегко (сміється).
– А що, туристів не захитувало?
– Половину захитувало, а половина щодня чемно приходила на лекцію. Я 23 рази переходив протоку Дрейка і лише двічі був незначний шторм три-чотири морських бали, а решту разів були потужні шторми – сім, вісім, десять балів. Судно було немале – брало 120 туристів і близько 60 осіб екіпажу – але хитало добряче. Я розповідав про історію відкриття Антарктиди, про тваринний світ, а коли ми вже підходили до станції «Вернадський», наші зимівники щоразу влаштовували феєричний прийом! На станції були сувеніри, можна було відправити листівку додому з Антарктиди, та і бар «Фарадей» там дуже гарний! Вже в Антарктиді я показував туристам звірів, колонії пінгвінів.
– А чому ж судно не чекало, щоб проскочити без шторму?
– Бо туристичні судна ходять за розкладом, саме цього дня воно має вийти і певного дня – повернутися, щоб знову вийти із черговою групою туристів. До речі, одного разу була така хвиля, що у судна «Принц Альберт Другий» зрізало одну рубку, порвало дроти, а саме судно вийшло з-під контролю і хвилин 8 ішло з великим креном в один бік, а десь за кілометр попереду були скелі. Вже всі почали хапатися за рятувальні жилети, але команда змогла вирівняти судно і швидко все відновити.
– Якось ви казали, що під час зимівлі на «Вернадському» так боялися пожежі, що лягали спати в одязі. Це допомогло хоч раз?
– Так, допомогло кілька разів, коли виникали потенційно небезпечні ситуації. Одягненим я лягав спати тоді, коли була моя зміна нічних чергувань. Найбільше ми боялися пожежі. Бо в Антарктиді пожежників не викличеш. Тож я був завжди готовий підхоплюватися, хапати вогнегасника і бігти усувати проблеми. А якось був кумедний випадок, спрацювала сигналізація, я прибіг із вогнегасником на локацію, а то просто хлопці вирішили одяг просушити.
– А як ви у своїх експедиціях виходили на зв’язок зі світом? Адже інтернет на «Вернадському» з’явився не так давно.
– Реальний інтернет там є лише кілька років. А у нас зв’язок був через міжнародну систему супутникового зв’язку Inmarsat, він коштував 12 доларів за хвилину, тож ми могли лише повідомити, що ми живі і у нас все гаразд. На місяць розмовляли одну-дві хвилини. Бувало, що ми через короткі хвилі з’єднувалися із компанією «Югриба» в Одесі, а вже вони через свій комутатор давали нам можливість 5 хвилин поговорити з рідними по стаціонарному телефону. Якими прекрасними нам тоді здавалися голоси операторок «Югриби» (сміється). Дані ми також передавали через системи спеціального супутникового зв’язку.
– Корабель, який привіз вас і увесь склад Першої Української антарктичної експедиції у 1995 році на станцію, тоді ще британську, це був той самий «Джеймс Кларк Росс», якого зараз купила Україна і перейменувала у «Ноосферу». Ви його вже бачили після купівлі?
– Так, це судно, на якому ми прибули до Антарктиди у листопаді 1995 року із Фолклендських островів. А через два місяці у лютому 1996 року станція стала першою українською станцією «Академік Вернадський». «Ноосферу» я ще на власні очі не бачив, лише на фото, але хотів би побачити. Може, поїду її проводжати у січні, коли вона вирушатиме до Антарктиди з українським екіпажем на борту.
– Зараз вже сформовано склад 27-ї Української антарктичної експедиції, яка невдовзі вирушить на «Вернадський». Ви берете участь у відборі та підготовці наших полярників?
– Звісно! Завжди беру участь у відборі по наукових напрямках, ми їм влаштовуємо співбесіди. А вже потім читаю лекції нашій команді про історію Антарктики, про першовідкривачів, зокрема, Роберта Скотта та Ернста Шеклтона. І ще кілька годин розповідаю їм про озонову діру. А коли вони вже прибувають на «Академік Вернадський», також підтримую зв’язок, ставлю задачі, ми тестуємо прилади, щоб дані були релевантними. В Антарктиді ми досліджуємо не лише озоновий шар а і космічну погоду, зв’язок між Сонцем та Землею, кореляції магнітного поля. Коли я вчу наших полярників, які вирушають до Антарктиди, вимірювати озоновий шар, я їм кажу – хлопці, ми працюємо на майбутнє, всі наші спостереження будуть неоціненним даними для вчених у майбутньому. Вони дозволять визначити, що буде із планетою далі.
– Зміни клімату приносять невтішні прогнози, як ви гадаєте, людство зможе усвідомити загрозу і змінити своє ставлення до Землі, її ресурсів? Вірите, що ми можемо сповільнити кліматичні зміни?
– Я точно знаю, що можемо сповільнити, але не впевнений, що ми це зробимо. Я прожив вже так багато років і мене не тішить те, що відбувається з людством останнім часом. З одного боку – такий фантастичний поступ науки, але цей поступ творить десята доля відсотка людей. А решта ніби спинилися у розвитку, не хочуть мислити, розвиватися.
– А чи зможемо ми заради майбутнього відмовитись від якихось благ?
– У найкращому разі через років 20, у найгіршому – через 10 настане той час, коли у нас не буде вибору. Збільшення енергії і температури в атмосфері тягне за собою збільшення різних катастрофічних явищ – смерчів, повеней, засух, буревіїв, снігопадів. Екстремальних подій ставатиме все більше. І у результаті цих тайфунів і циклонів людству надзвичайно багато ресурсів потрібно буде витрачати на відновлення інфраструктури. Ми маємо зрозуміти, що нам простіше витрачати ці кошти на превентивні міри, зменшувати вплив і шкоду, яку ми наносимо довкіллю. В деяких країнах вже люди живуть при температурах понад +40 градусів за Цельсієм, а як їм там жити, коли буде +50? Сидіти під кондиціонерами? Але кондиціонер так само всередину холодить, назовні – гріє. Вже час усвідомити ці загрози і від чогось відмовлятися, Але на практиці це буде дуже важко.
Фото надані Геннадієм Міліневським та НАНЦ