Про це повідомляє ВВС.
Дедалі більше мирних мешканців повертається додому – до Києва.
Перше, що вирішила зробити Ганна після повернення додому – наповнити його затишком. Ганна живе у Києві та поїхала звідти на другий день війни.
Через кілька тижнів вона повернулася і написала у себе у Facebook: “Порадьте простий рецепт дріжджової солодкої випічки. Ми вчора повернулися до Києва, додому, і я страшенно хочу наповнити будинок затишком”.
Історія киянки Ганни – не поодинокий випадок. Вони з чоловіком та чотирирічною донькою поїхали з Києва 25 лютого, на другий день війни.
“На той час це було правильне рішення. Ми поїхали на дачу в бориспільському районі”, – розповідає Ганна.
Крім складних побутових умов на літній дачі, яка не пристосована до низьких температур, ситуація була напружена: “Тут теж було чутно вибухи – віддалено, але майже весь день. Над нами низько пролітали вертольоти. І в якийсь момент чоловік сказав, що нам було б безпечніше повернутися”.
Незважаючи на те, що Ганну лякали довгою дорогою та безліччю блокпостів на шляху до столиці, повернення вийшло швидким та щасливим.
За ці тижні Київ та умови життя у ньому сильно змінилися.
Чоловік Ганни зайнятий у волонтерському русі, а вона з дочкою вистоює черги у магазинах чи просто гуляє. Завдяки гарному інтернету у місті минулого тижня у Ганни з’явилася робота.
“Я налаштована залишатися. Тут ми всі разом”, – каже Ганна про життя у Києві.
Анна спекла булочки за рецептом, який їй порадили, і тепер її квартира наповнена ароматом кориці та затишку.
Режисер Катерина Горностай у перші дні війни виїхала з Києва до своєї мами, яка живе неподалік столиці: там спочатку начебто було спокійніше.
“Але з кожним днем ми все чіткіше могли чути (а іноді навіть бачити) лінію фронту навколо Києва. Щовечора ми вирішували, чи ще залишатися, чи бігти далі”, – згадує вона.
Мама навідріз відмовилася кудись їхати, втечу на захід або за кордон Катерина не розглядала, тому було ухвалено рішення повертатися до Києва.
Незважаючи на те, що у січні у широкий прокат вийшов повнометражний фільм Катерини Горностай “Стоп-Земля”, зараз вона працює не за професією.
“Ми досить швидко знайшли волонтерський центр і вже два тижні працюємо руками: фасуємо обіди для нужденних. Ця робота рятує мене від постійного читання новин та жахливих нав’язливих думок”, – розповідає про свій час у Києві Катерина.
“Кажуть, якщо постійно не жити в будинку, воно дуже швидко руйнується. З містами така ж історія. Місто має бути наповнене своїми жителями, потрібно, щоб продовжувався кругообіг продуктів, грошей і послуг”, – переконана вона.
Зараз Катерина радіє простим речам, що свідчать про життя міста: кафе, що відкрилося біля будинку, букету на день народження колезі, який можна купити в переході, і навіть маленькій пробці на дорозі.
“Я сприймаю Київ як гігантський будинок, в якому живуть люди. Вони переживають, часто сидять у укриттях, рятують з-під завалів своїх сусідів, але продовжують залишатися тут”, – каже Катерина.
“Мені страшно, що бомбардування міста російськими літаками і ракетами може посилитися, але я дуже хотіла б залишитися тут”, – підсумовує вона.
У перший день війни Олена Ковальчук із чоловіком та донькою виїхали до друзів, які живуть під Києвом.
“Коли у нас пройшов перший шок, через кілька тижнів ми вирішили повернутися до своєї квартири. У рідних стінах спокійніше”, – каже Олена.
Вони обладнали свою квартиру та поверх, щоб було безпечніше.
Олена задоволена рішенням повернутися до Києва. Якщо залишатися в Україні – то лише у себе вдома, каже вона.
“Ми тут живемо вже тиждень і нам спокійно. Орієнтуємось на сирени. Тут спокійніше моїм дітям, бо вони серед своїх речей”, – додає Олена.
Оксана Білоус згадує, що 24 лютого у неї виникло погане передчуття. Ще вранці від сусідів до неї у квартиру заліз великий тарган.
Коли зателефонував син та розповів про вибухи, Оксана взяла кота та собаку та поїхала на дачу на Житомирській трасі. Після того, як там зникла електрика і поряд розпочалися бої, вона переїхала до Вінниці.
“Сидиш і думаєш, чого ти тут сидиш, від чого ховаєшся?” – згадує Оксана.
Оксана – киянка у п’ятому поколінні. Київ – рідне місто, всі предки жили тут, де і вона зараз, у цьому кутку центру столиці.
“Я питала свою бабусю, яка під час Другої світової війни, під час окупації залишалася у Києві, чи не боялася вона, що бомби летять. Вона відповідала: буде так, як судилося. Якщо доля загинути – то в рідному домі, якщо рідні мури збережуть, так житимемо. Так рід і тримається”, – додає Оксана.
Оксана – народна майстриня. Вже багато років вона проводить майстер-класи з розпису писанок. Ще у Вінниці їй стали писати люди та питати про різні товари.
“Люди запитують про фарби, писачки, книги. Це така писанкотерапія для всіх”, – каже Оксана.
Вона повернулася до Києва кілька днів тому і вже пакує замовлення: частину заробітку Оксана віддає на потреби постраждалих від війни через греко-католицьку церкву.
Що стосується передчуттів про закінчення війни, у Оксани вони добрі.
“Найпохмуріші часи наступають перед світанком. Все, що не робиться, все на краще. Нам потрібно пройти через це”, – вважає вона.
Писанки, розмальовані 24 лютого, вже підсохли і радуватимуть на Великдень, який обов’язково буде світлим, каже Оксана.