З Віталієм Хромцем кореспондент «Великого Києва» познайомився завдяки його участі в проекті «Людина Диво Світ». Остання є неформальною дослідницькою платформою від команди «Колесо Життя», центром якої є Людина.
Віталій працював впродовж року ректором Університету Короля Данила, є викладачем, а тепер про нього часто говорять як про філософа. Про те, як допомогти сучасним дітям, які формуються у великому місті, поговорили з Віталієм в ході короткого інтерв’ю.
Кор. “ВК”: Ще кілька років тому ми боялися, що нове покоління українських дітей захлинеться від надлишку інформації. Бо у великих містах, як Київ учні відвідували окрім звичайних шкіл чи ліцеїв безліч курсів. І у восьмому класі були такі, що знали університетську програму. Чи змінилася ситуація під час війни, які тепер пріоритети?
Віталій Хромець: Змінився пріоритет – бо зараз пріоритет вижити, стабілізуватися після строкових дій і факторів, які впливають. І школа має нові виклики – вона повинна певним чином реагувати. Маємо розуміти, що коли ми перебуваємо в стресі, більшість з нас це призводить до того, що наші когнітивні навички зникають. Це така форма захисту. Організм мобілізує енергію і ресурс для вирішення питання виживання – необхідно чітко враховувати цей аспект.
Школа так чи інакше адаптується. І вчитель, і адміністрація, і міністерство освіти вимушені враховувати ці аспекти. Під час війни та після часів ковіду тести ЗНО для перевірки знань стали значно простішими, ніж були до того.
Якщо б зараз дати по всій Україні ті завдання ЗНО, які було до пандемії та до війни, левова частка дітей це тестування провалить або отримає досить низький бал.
Цей аспект в кабінетах МОН розуміють і певним чином реагують.
Кор. “ВК”: Чим відрізняється покоління наших підлітків від історичних однолітків, яким нині вже 20+ років та який у них потенціал для реалізації в майбутньому, зокрема і для відбудови країни?
Віталій Хромець: Передусім, потрібно розуміти, що в контексті впливу зовнішнього середовища на нас хтось з нас може внаслідок стресових факторів давати постстресовий ріст, а хтось – постстресовий занепад.
Нам, дорослим, потрібно діяти таким чином, щоб те, що відбувається навколо, призводило в житті більшості учнів до постстресового зростання. Щоб той жах війни, через який проходять українці, діти, стало енергією росту – психологічного, фізичного, інтелектуального, духовного.
Ми розуміємо, що в умовах війни радіємо значно менше, ніж до війни, знаходимося у більш аскетичних умовах, ніж до війни. Важливо, щоб школа, дорослі люди запропонували підліткам перспективи та можливість реалізуватися, щоб їхній біль і страждання не були марними.
Наші учні є заручниками дорослих в хорошому і поганому сенсі. Бо від дорослих залежить, де будуть жити діти, в яку школу і садочок ходитимуть, чим будуть займатися, в яких гуртках. Від дорослих залежить, як цю енергію пережитого будуть спрямовувати наші діти, розбудовуючи нову Україну. Нам важливо, дорослим, взяти за це відповідальність. Бо якщо це не зробити, то отримаємо наступне втрачене покоління.
Кор. “ВК”: Що практично можна зробити, аби діти пішли в плюс?
Віталій Хромець: Щоб діти пішли в плюс, батьки мають піти в плюс. Тому що діти від нас співзалежні. Вчителі мають бути в ресурсі, адміністрація шкіл має бути в ресурсі.
А зараз ми маємо ситуацію: моя дружина-психолог працювала зі статистикою ООН. І ця статистика на межі катастрофи. Катастрофічне вигорання вчителів в українській школі. Фактично міністр освіти Оксен Анатолійович Лісовий порушує питання, що у кожній школі має з’явитися психолог. Але ми говоримо про хороші ідеї, однак не маємо під це ресурсу.
Якщо ми хочемо, щоб вчителів були в ресурсі, треба дати їм якісного психолога, залученого до колективної та індивідуальної роботи. Психолог може працювати в попереджуючих заходах і в контексті терапії.
І от ми маємо школу в Києві, де навчається 500 дітей. Скільки має бути психологів? Якщо це один психолог – то ми просто ставимо галочку. Бо розуміємо, що він не може опрацювати таку кількість людей, щоб самому не втратити ресурс. І коли заробітна плата складає 8 тисяч?
А психологу, щоб самому приходити в ресурс треба навчатися. В нього мають бути індивідуальні візії, супервізії. А це все платні речі. Тому ми маємо вирішити проблему психологічного супроводу дорослих людей, щоб вони створювали психологічний супровід наших дітей і вчителів.
Для цього потрібна політична воля, але і допомога західних партнерів, бо Україна фінансово неспроможна зараз. Але ми маємо допомогти дорослим вийти в плюс, щоб дорослі, які створюють середовище для дітей, могли їх спрямувати.
Кор. “ВК”: Нещодавно була історія на Київщині, коли в один із навчальних закладів закупили бандури за 300 тисяч гривень. Звучали обурення – навіщо така трата грошей. Музиканти ж казали, що один інструмент коштує 80-90 тисяч гривень, така ринкова ціна. Як ви оцінюєте подібні закупки – це розтрати чи вклад у розвиток?
Віталій Хромець: Коли ми говоримо про бандури: що купили – зрозуміло, скільки вони вартують – теж зрозуміло. Ми маємо відповісти ще на 2 питання – навіщо їх купили.
Бо якщо це інструменти для проведення занять і, вони дозволять певну кількість дітей привести з мінуса в плюс (бо гра на музичних інструментах це терапевтичний захід), то це терапія. І слухання музики, і гра на музичному інструменті – це терапія.
І тому тепер питання в нас «як»: чи є фахівці в школі, які можуть використати цей ресурс потрібним чином. Щоб навчити грі на бандурі, допомогти відновити ресурс. Якщо в тих, хто приймав рішення, є відповідь на такі запитання, то так, це дорого – але чому ні. Якщо їх поставлять без діла – тоді це розтрата.
Кор. “ВК”: Що варто зробити, щоб повернути дітей, які виїхали закордон, назад. Наприклад, в Києві є десятки шкіл, де діти навчаються онлайн в столиці, перебуваючи по всьому світу?
Віталій Хромець: Щодо дітей, які виїхали закордон – ті, хто мали виїхати вже виїхали. За період від початку повномасштабного вторгнення залишились стала кількість дітей і стала кількість людей, яка зараз є в Україні. Поки фронт стабільний, ця кількість дітей буде залишатися в Україні.
Питання тих, хто виїхав, важливе, але важливе на другому місці. Ті, хто знаходимось тут – ми не повинні про це думати. Тому що ми знаходимось в гірших умовах аніж ті, хто виїхав. Хай про них подбають уряди тих країн, в які вони виїхали, міністерства тих країн, відомства, що займаються біженцями.
Нам потрібно думати про тих, хто зараз тут, і завдяки яким Україна існує. Бо якби виїхали всі – не було б за кого воювати. Бо ті, хто зараз на фронті не за території воюють, а щоб зберігалася Україна. А Україна – це українці, а не місце на мапі.
Тому треба сконцентруватися на тих, хто залишився в Україні. І ресурс, який розподіляється, треба вивчати.
Кор. “ВК”: Найбільш поширена розмова – проблема дітей у смартфоні. Як її вирішити?
Віталій Хромець: Діти сидять у смартфонах – а хто їм їх купив? Навіщо? Це питання не до дітей, а до дорослих. Може бути відповідь: всі мають, і моя дитина має мати. Але це інструмент гаджет, який повинен покращити комунікацію, доступ до інформації тощо.
Як так стається, що діти потрапляють у залежність від смартфону – як від кави, нікотину, наркотику? І вона має особливість, що з кожним кроком буде збільшуватися, поки не почне шкодити дітям.
Чому діти надають перевагу смартфону, аніж чомусь іншому – може цього іншого немає і ми дорослі не запропонували ніякої альтернативи?.. Може, коли вона хоче провести цікаво час – їй не цікаво з нами, дорослими. З чого починається залежність? – коли нам дорослим простіше дати іграшку і сказати: «На».
Звичайно, коли сформована залежність, щоб її подолати потрібна велика кількість зусиль. Бо ми повинні заповнити час у смартфоні більш якісно. Бо що натомість? – Чи купив книгу, повів в кіно, запропонував поїхати кудись? Чи задовільнив потребу в спілкуванні з батьками і друзями? Чи має дитина веселощі? Чи навпаки – з батьками їй лише сумно, і ніякої радості немає?
Хай має залежність від мандрівок, спілкування з батьками, гри в футбол, прогулянок з друзями, і не буде проблеми з гаджетом. І щоб тато з мамою були цікавішими за гаджет, який купують.
Кор. “ВК”: Дякую за цікаву розмову.