Не почута медицина
Лихоманка, біль у всьому тілі, розпухання лімфатичних вузлів, в яких накопичується гній, пневмонія з кривавим кашлем, сплутана свідомість і надзвичайно швидка смерть. Чума вбиває свою жертву за день-два, а іноді – й за години.
У ХVІІІ столітті люди вже добре знали й симптоми цього захворювання, й його смертельну небезпечність, адже в Європі в цей час вирує вже не перша чумна епідемія. У містах, де щільність населення більша, хвороба поширюється надзвичайно швидко.
Мруть сотні й тисячі, на закопування небіжчиків не вистачає ні часу, ні місця, ні вільних рук. І немає сумнівів, якщо не приборкати, не локалізувати інфекцію на початковій стадії, мору населення не уникнути.
У цей же час відомий вчений, випускник Київської академії, Данило Самойлович дослідним шляхом вже довів, що хворобу спричиняє не вонюче повітря (зловонні міазми), як вважалося раніше, а контакт з інфікованою людиною чи її речами.
Потужність тогочасних мікроскопів ще не дозволяла йому побачити чумну паличку, але медик твердо переконаний: єдиний шлях вберегтися від розповсюдження хвороби – не зволікати з ізоляцією всіх, хто має бодай перші симптоми або був у контакті. Також він наполягає: медичний персонал у роботі з чумними хворими повинен носити оброблений оцтом захисний спецкостюм та намазане дьогтем взуття, щоб не наражати себе на небезпеку та не виносити хворобу за госпітальні межі.
Та люди не вірять у смертоносну бактерію, версія про кару господню та розплату за гріхи більше відповідає їхньому світоуявленню. А яка віра – такі і протиепідемічні заходи.
Перші симптоми і перші помилки
Коли на початку вересня 1770 року на Подолі з майже однаковими симптомами за день-два помирають декілька членів однієї родини, до їхнього дому відправляють комісію медиків. Їхній вердикт – це чума. Нібито один з чоловіків недавно повернувся з далекої поїздки й відразу з дороги скаржився на погане самопочуття.
За іншою версією, інфекцію у Київ привезли польські купці разом з хутром. Як відомо, заражені чумою блохи у хутрі тварин долали з торговцями чималі відстані, переносячи заразу на нові й нові території. Перших київських жертв поховали, а біля їхнього будинку виставили охорону, щоб у пориві мародерства ніхто не виніс звідти заражені речі. Але жодних інших запобіжних заходів не застосовували.
Ніхто не з’ясовував, до кого за день-два до смерті ходили померлі, чи часом не навідувалися на базар? Та відповіді на ці запитання не забарилися.
Минули лічені дні – й від чуми почали помирати у Старому місті та на Печерську. Й лише після того Поділ оточили військові, не випускаючи нікого за його межі. Та все одно шпарина залишилася: якщо дуже треба, можна вночі продертися через чагарники. Та й хвороба вже встигла розповзтися по вулицях міста.
На крок позаду від чуми
Всіх, хто був у контакті з хворими, вивозять на карантин на Труханів острів. Ефективний протиепідемічний захід, але багато кого він не влаштовує. Одні не вірять у ефективність ізоляції, інші просто не хочуть залишати домівки без нагляду. Щоб уникнути карантину вони приховують факти смерті родичів, тихо закопуючи їх у власних подвір’ях або ж викидаючи трупи на вулицю подалі від своїх будинків.
Люди бунтують проти обмежень, а тим часом кількість жертв зростає.
Навчальні заклади зачиняють, студенти розїжджаються по домівках. Але без карантину, а тому невідомо, чи не “прихопив” хтось з них з собою в дорогу смертельну заразу. Житло померлих та хворих “дезінфікують”. Оселі обкурюють димом та провітрюють. Вважається, що позбавитися від “морової язви” можна, якщо вигнати “погане повітря”. І хоча найбільш надійним способом знищення інфекції цілком виправдано вважається вогонь, заражені чумою хати не палять через острах спричинити масштабну пожежу, адже забудова на Подолі хаотична, щільна й дерев’яна. Тим часом заражені й покинуті господарями оселі окуповує біднота.
Врешті місто все-таки “горить” – чума викликає лихоманку, яку витримує далеко не кожен людський організм. А отже чума йде на крок попереду.
Тим часом у Софійському соборі помирають більше сотні його мешканців, у Михайлівському – жоден. Останній завчасно перейшов у режим локдауну, зачинивши свої двері на вхід і на вихід, тим самим ще раз підтвердивши позицію Самойловича про рятівну ізоляцію. Можливо, саме з цим наочним прикладом варто було б вийти до людей. Але влада програє і на інформаційному полі.
Люди протестують проти обмежувальних заходів, вимагаючи дозволити вільне пересування містом та скасування карантину на Трухановому острові. Вони щиро не розуміють, навіщо зовні здорову людину, у якої хіба що помер хтось з родичів, утримувати на відстані.
Крім того, на острові немає умов для нормального проживання, залишатися там на зиму просто ніде. Під час лютих зимових морозів інфекція пішла на спад, а навесні 1771 року її вдалося майже повністю приборкати. Та за півроку епідемії у місті померли близько 4 тисяч чоловік.
Чума “викосила” п’яту частину жителів Києва.
З Іспанії – через усі кордони
“Іспанку” й до наших днів вважають найстрашнішою пандемією в історії людства. Заразність та швидкість поширення цього різновиду грипу була шаленою. Від зараження до смерті минали лічені дні.
Іноді від проявів перших симптомів захворювання й смерті минало менше доби. Слабкість, ломота у м’язах та суглобах, відчуття знесилення, почервоніння та свербіж очей, дуже висока температура, сплутана свідомість та безсоння. Потім розвиваються симптоми, що вказують на незворотність процесу, – обличчя і кінцівки стають червоно-синього кольору, дихання надзвичайно утруднюється, з кожним вдихом втягнути повітря в легені стає все важче і врешті пацієнт задихається.
Розтин померлих показує, що їхні легені перетворилися у криваву кашу. Хвороба так стрімко перетинала кордони країн і населених пунктів, що навіть не давала можливість зафіксувати об’єктивну статистику смерті.
За різними оцінками, в світі від іспанського грипу померли від 50 до 100 млн чоловік.
Інфекційний all inclusive
Перші випадки не зовсім звичайного грипу зафіксували у курортному містечку Сан-Себастьян на березі Біскайської затоки у травні 1918 року.
Принаймні, в Іспанії відкрито повідомили про такі факти, чим і “подарували” назву новому різновиду вірусу. Тут би спалах і локалізувати. Та влада вирішила не псувати курортний сезон і отримати від нього всі можливі зиски.
Закрили очі й на надзвичайно високий рівень контагіозності – майже всі, хто контактував з хворими, інфікувалися. Проігнорували й іншу особливість – на відміну від чуми, від іспанки помирали не старі й хворі, а здебільшого здорові молоді люди віком від 20 до 40 років.
Їх вбивала неадекватна імунна відповідь організму на інфекцію – цитокіновий шторм. Але Іспанія, принаймні, чесно визнає появу нового небезпечного вірусу. Що робить влада багатьох інших країн? Бреше.
Коли хвороба стрімко розповзлася у всьому світі, статистику захворюваності та смертності цинічно приховували, зокрема щоб не деморалізувати військо. Епідемія косить мільйони людей, але уряди цікавлять зведення не з шпиталів, а з полів Світової війни. Паради на честь перемоги Антанти теж не скасовуватимуть.
“Привіт” із західних фронтів
Восени 1918 року “іспанка” дісталася до Києва. Найімовірніше, заразу завезли німецькі солдати.
Розсадником хвороби став залізничний вокзал, який слугував перевалочним пунктом для великої кількості військових та біженців. Велике скупчення людей, голод та антисанітарія сприяли швидкому зараженню всіх, хто потрапляв сюди.
Разом з тим протиепідемічні заходи були організовані оперативно. Декілька вагонів на запасних шляхах переобладнали у лазарет, куди відправляли важких хворих, а медики надавали допомогу навіть у залах очікування. Виїзд з вокзалу до міста суворо обмежили.
Своїм ходом, оминувши вокзал, біженці теж не могли потрапити до Києва: на всіх шляхах були виставлені блок-пости з військовими.
Карантинні обмеження
У багатьох містах України було тимчасово призупинено навчання у школах, гімназіях і реальних училищах та введено заборону на проведення будь-яких масових заходів. Та у Києві діяли не надто суворі обмежувальні заходи. Людям рекомендували не вештатися вулицями без зайвої потреби, зменшити контакти та дотримуватися елементарних правил гігієни.
Соціальні й навіть розважальні заклади працювали у звичному режимі: на іподромі проходять біга, вистави у театрах не скасовують, репетиції робочого хору в Українському домі проводяться за розкладом.
Разом з тим у місті проводять генеральне прибирання. Кажуть, вулиці Києві вражали чистотою, на них не залишилося бодай жодного смітника.
У місті вперше можна зустріти пересічних людей, що прикривають дихальні шляхи марлевими повязками. Найдієвішим засобом проти іспанського грипу все ще вважають полоскання горла солоною водою. Дехто навіть експериментує з гасом.
Офіційна медицина не пропонує жодних ліків, їх просто не існує. Але медична система доволі ефективно діє проти поширення епідемії: у самому місті при кожній лікарні є приміщення для лікування хворих та окремі – для тих, хто з підозрою або контактний.
Проти “іспанки” у Києві йшли декількома фронтами, і це дало свій результат: у місті з півмільонним населенням епідемія забрала лише 10 тисяч життів. Звісно, кожна людська смерть – то трагедія, але статистично – це надзвичайно позитивний результат.
Якщо вірити офіційній статистиці, смертність у Києві втрималася на рівні 2%, в той час як у європейських містах цей показник сягав 25%.
Світ здолав іспанський грип та виніс з нього важливі уроки: епідемії не мають кордонів, не розрізняють людей за соціальним статусом і можуть бути подолані лише спільними зусиллями.
Після “іспанки” багато урядів розробили концепції громадської медицини, в яких належну увагу приділили доступності медичних послуг для різних верств населення, в США ввели систему медичного страхування, а у Відні було засновано перше Міжнародне бюро по боротьбі з епідеміями, яке пізніше трансформувалося у Всесвітню організацію охорони здоров’я.