Тася, Банга і Олена
Перша дружина була поруч у біді і радості, а також у депресіях, поневіряннях, війнах і навіть його наркотичній залежності. Помираючи на руках у третьої дружини, він кликатиме її, щоб просити вибачення.
У квітні 1913 року в Церкві Доброго Миколи на Подолі повінчалися Тетяна Лаппа і Михайло Булгаков.
Тася, як частіше називали тендітну 15-річну дівчинку, на літні канікули приїхала погостювати до київської тітки, подруги матері Булгакова. Вигулювати гостю незнайомим містом доручили випускнику гімназії Михайлу. Звичайний жест ввічливості. Але роз’їхалися діти закоханими одне в одного по вуха.
З Києва на Рязань полетіли листи з обітницями бути разом до кінця днів.
Проти одруження були родичі з обох боків.
Донька дворянина, дійсного статського радника і син міщанина-професора – батьків Тетяни обурювала нерівність шлюбу.
Мати Булгакова за тієї ж причини побоювалися, що дружина буде зверхньо ставитися до сина. Та обом сторонам довелося поступитися – Михайло погрожував стрілятися.
Закохані жили на Рейтарській, 25, витрачаючи придане на подарунки, ресторани і театри. Сестра Булгакова писала, що разом їх тримала лише безалаберність. Та чи так?
Тетяна супроводжувала чоловіка у лазаретах Першої світової. Щоб бути з ним, оформилася в військовому шпиталі сестрою милосердя й допомагала йому під час операцій. Потім подалася за ним в глухе містечко під Смоленськом, де у безнадії, безгрошів’ї та смороді освічений педіатр Булгаков лікував селян від дифтерії, тифу і сифілісу, а сам, тікаючи від депресії, усе глибше провалювався у морфіновий морок.
Через наркотичну залежність чоловіка пара не наважилася народити дитину – Тетяна зробила аборт.
Можна було б сказати “досить!”, коли у нападі агресії він приставив їй до скроні револьвер.
Натомість дружина вивезла Булгакова до Києва, де впоралася з його наркозалежністю. А потім виходила його тифозного у Владикавказі, продала останні прикраси разом з надітими у київському храмі обручками, щоб сім’я не вмерла з голоду в Грузії.
Вона була поруч і у Москві, коли до нього почала приходити слава письменника. А за нею – перші гонорари та богемні вечірки.
На одній з них Олексій Толстой познайомив Булгакова з Любою Білозерською – яскравою вродливою жінкою, другим великим коханням письменника. Любанга, чи Банга – так він називав свою нову музу.
Кажуть, саме вона була прототипом Маргарити у “Консультанті з копитом” – першій версії роману “Майстер і Маргарита”. Навіть якщо й так, то у останній редакції твору їй була відведена скромна роль – так звали собаку Понтія Пілата.
А от “Собаче серце” і “Білу гвардію” він цілком присвятив їй. Нібито саме це й стало приводом до скандалу та остаточного розриву з першою дружиною.
Принаймні сам письменник пояснив рішення прикрасити свої твори ім’ям сторонньої жінки дещо дивно, мовляв, вона так попросила.
За іншою версією, останньою краплею для Тетяни стала пропозиція Булгакова дозволити коханці проживати з ними. Як би там не було, але дружина пішла, а у квітні 1925 року Любов Білозерська і Михайло Булгаков побралися.
Це був тандем двох творчих людей. Люба навчалася у приватній балетній школі, мала здібності до малювання, непогано співала і перекладала з французької книги. Вона надиктовувала письменникові свої спогади та враження про роки еміграції, які лягли в основу п’єси “Біг”.
Любовний бумеранг летів у затишне сімейне гніздо чотири роки.
У 1929 році Булгаков вже захопився Оленою Шиловською, з якою теж познайомився випадково на якійсь з світських вечірок.
Він таємно зустрічатиметься з нею, писатиме їй романтичні листи, вкладаючи до конверту то сушені троянди, то свої фотокартки, а додому водитиме у якості щирого друга. Дружина і коханка на якийсь час навіть стануть подругами.
Розлучаться Булгакови аж через три роки. Зрада і підступність так образять Любов Євгенівну, що вона волітиме не згадувати про це і публічно нічого не коментуватиме.
У своїх мемуарах “О, мед спогадів” вона лише напише, що поставила на цій історії “чорний хрест”. Булгаков тим часом нібито згадав, що гадалка у Києві пророчила йому три шлюби, а отже усе, що відбувається на його любовному фронті, то все – невідворотність долі.
Сім з восьми років спільного життя Олена Сергіївна вела особистий щоденник. Якщо жінка написала правду, то за весь цей час вони жодного разу не посварилися. У своїх спогадах вона писатиме:
“Якщо ви мені скажете, що у нас, у мене, було трагічне життя, я вам відповім: Ні! Жодної секунди. Це було найсвітліше життя, яке тільки можна собі обрати, найщасливіше. Більш щасливої жінки, ніж я тоді була, не було…”
Між двома Ольгами
Відомий український музикант, композитор, диригент, викладач музики і засновник першої національної музичної школи Микола Лисенко мав щирих друзів і однодумців, належну освіту і можливість розвиватися професійно, виступав на кращих майданчиках Києва і Європи та навіть скуштував смак слави й визнання за життя.
Та чи був маестро щасливим хоч з однією з трьох своїх коханих жінок?
Перша дружина, Ольга О’Коннор – гармонія розуму, жіночої вроди та прекрасного голосу. Що говорити – у першій українській опереті “Різдвяна ніч” їй віддали роль і партію Оксани.
Після одруження вони разом вчилися музиці у консерваторії Лейпцига.
Лисенко вдосконалював техніку гри на фортепіано, Оля студіювала вокал. Пізніше чоловік писав музичні твори під її сопрано. Особисто їй він присвятив свої обробки народних пісень “Ой на гору козак воду носить…”, “Коли розлучаються двоє” та ще з десяток пісень.
То що ж не так?
Ольга мала вроджене психічне захворювання. Через нього родина не могла собі дозволити дітей. Дружина все частіше впадала у депресії та все більше часу перебувала на лікуванні.
Через 11 років шлюб, хоч і формально, але розпався.
На концерті у Чернігові Лисенко зустрів Ольгу Липську і закохався. Але церковні упередження завжди проти простого людського щастя. Ані одружитися на коханій, ані офіційно визнати спільних дітей чоловік не міг.
Фото:slk.kh.ua
Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь,
Мов сон зомлілої людини, – невиразна?
Нема на ній вінця, ні ореолу,
Її обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом.
Хто вона?”
– про своє жіноче “щастя” Липська жалілася Лесі Українці – так народився вірш “Забута тінь”.
Та Лисенко прожив зі своєю коханою “тінню” 20 років, а його найкращі твори були написані саме у цей період. Ольга народила йому семеро дітей. З них вижили лише пятеро, а останні пологи забрали і її життя.
Від сирітства трьох дівчат і двох хлопчиків врятувала згода офіційної дружини музиканта усиновити їх.
Вона відмовилася займатися їхнім вихованням, але погодилася записати дітей на себе. Освітою дітей займався батько. Всі діти композитора тим чи іншим чином пов’язали своє життя з музикою.
Рішення Ольги О’Коннор було благородним, але врятувати зруйновані стосунки не могло.
У віці 65 років Лисенко зустрів своє третє велике кохання. Його розум і серце полонила учениця. Побачивши її перший раз, він обімлів – йому здалося, що його померле кохання воскресло. Настільки схожою вона була на Олю.
Інна була молодшою за музиканта на 45 років. За нинішніми мірками – нічого надзвичайного. На початку ХХ століття – жах і сором.
Коли Києвом поповзли чутки про його роман, Микола Віталійович звільнився з Музично-драматичної школи, а Інна Адріанопольська закінчила навчання екстерном і виїхала з міста.
У 1910 році вони знову зустрінуться у Києві і композитор пропонуватиме їй одружитися, але обоє розумітимуть, що цей союз не буде зустрічати нічого, крім осуду.
На пам’ять про зустріч пара сфотографувалася разом. А через два роки Лисенко на тлі глибокого відчуття особистої самотності та звинувачень у антидержавній діяльності помер від інфаркту.
Хатідже, “Зверунья” і Танюша
Костянтин Паустовський прожив у Києві майже чверть століття й залишив зворушливі спогади про місто.
Найбільше я любив Маріїнський парк в Липках біля палацу. Він нависав над Дніпром. Стіни лілового і білого бузку висотою в три людські зрости дзвеніли і гойдалися від безлічі бджіл. Серед галявин били фонтани…”
А от перше кохання письменника чекало у Криму.
Я побачив тебе, спочатку таку недосяжно далеку, осяяну, і я – бродяга, жебрак, поет, полюбив тебе так чисто, так глибоко і боляче, що навіть якщо мине любов, залишиться на все життя пекучий слід”,
– писав він у 1915 році з Москви Катерині Загорській.
Колись у Криму татарки прозвали дівчину Хатідже, пізніше й Костянтин звертатиметься до неї лише так.
“Хатідже – це порив, грань божественного, радість, туга, хвороба, небувалі досягнення і муки“…
У 1916 році молодята обвінчалися. Чому зовні благополучний брак через 20 років розпався, пізніше делікатно пояснював їхній син Вадим.
“Шлюб був міцний, поки все було підпорядковане основній меті – літературній творчості батька. Коли це нарешті стало реальністю, позначився тягар важких років, обидва втомилися, тим паче що мама теж була людиною зі своїми творчими планами і прагненнями. До того ж, відверто кажучи, батько не був таким вже хорошим сім’янином, незважаючи на зовнішню поступливість. Багато що накопичилося, і багато обом доводилося придушувати. Словом, якщо чоловік і жінка, які цінують один одного, все ж розлучаються, – для цього завжди є вагомі причини”.
Та відомо, що у письменника у той час вже зав’язався роман з Валерією Валішевською, з якою він був знайомий ще з 20-х років.
“Зверунья”, “Квакі” та “Муха” – лагідні домашні прізвиська другої дружини, якими починався чи не кожен лист Костянтина додому з його численних мандрів країною.
Поруч з Валерією він багато й натхненно пише, а відїжджаючи далеко, увесь час “сумує за її косицями”.
Ніжність, єдина моя людина, клянусь життям, що такої любові (без хвастощів) не було ще на світі. Не було і не буде, вся інша любов – нісенітниця і марення. Нехай спокійно і щасливо б’ється твоє серце, моє серце! Ми всі будемо щасливі, все! Я знаю і вірю…”
– писав Паустовський у листі.
Але вже не Валерії. З третьою дружиною, актрисою театра Тетяною Арбузовою, письменник зустрівся теж задовго до їхнього офіційного шлюбу.
Відомий на той час драматург Олексій Арбузов сам познайомив їх у Ялті: “Танька, Танька, йди швидше, я тебе познайомлю з незвичайною людиною і письменником!”
А невдовзі Тетяна Арбузова, вже у якості друга родини, бувала у квартирі Паустовського.
Пізніше, відправляючи дружину Валерію з сином у евакуацію під час Другої світової до Алма-Ати, він прихопив і вже розлучену Тетяну з дочкою.
Потім донька Арбузової Галина у інтерв’ю розповідала, що саме там розгорівся роман її матері з Паустовським.
День Перемоги вони зустріли разом на Красній площі, втім піти від дружини Костянтин Георгійович не наважувався.
Закохані то сходилися, то розходилися, Тетяна навіть поїхала з Москви, щоб поставити крапку у цих невизначених стосунках або спонукати його до рішучих дій.
Паустовський закидував її сповненими пристрасті й ніжності листам, але продовжував жити зі “звірячими кісками”.
Звісно, дружина взнала про зраду, але ще кілька років не давала згоду на розлучення. Одружившись, вони з Тетяною прожили разом майже 20 років.
Син письменника Вадим пояснював, що стан закоханності був потрібен батькові для натхнення у творчості. І насправді, він кохав одну жінку – вигадану й примарну, яка існувала лише у його уявленні.
Щоразу він одружився на «літературному портреті», а розлучався вже з «портретом життєвим»”
– впевнений Вадим Костянтинович.
Як би там не було, але у останні дні свого життя Костянтин Георгійович напише своїй Тані: “Золоте серце моє, принадність моя, я не зумів дати тобі те щасливе життя, якого ти заслуговуєш, ймовірно, одна з тисяч людей. Але бог дав мені щастя зустріти тебе, цим виправдані і моє життя, і моя робота, – в цілому, непомітна перед обличчям моєї любові. Завдяки тобі я був щасливий у цьому земному житті. І повірив у диво… Нехай святиться ім’я твоє, Танюша!”.