Іноді я теж замислююсь над контрактом, вкрай хочеться до хлопців, з якими разом рубились в Пісках і донецькому аеропорту, але трирічна перспектива зупиняє.
Перша моя робота — це перекриття старого тату, яке клієнтка набила самостійно. Хотіла собі ластівку зробити, а вийшов повний треш. Це було до Майдану, коли я жив у Львові з дівчиною, успішним тату-майстром. Спочатку потроху допомагав їй, потім став бити сам, і понеслося.
Художньої освіти не маю, а от оцінки з малювання у школі мав відмінні. Мій вчитель казав, що у мене є здібності, але я ледачий. Тоді я жив іншим. З дитинства було чомусь загострене почуття справедливості, тому, наприклад, воював на Троєщині з гопниками. Чесно кажучи, постійно побитий ходив. Але якось однокласник познайомив мене з хлопцями-націоналістами. Вони приїхали на зустріч — два спокійних, врівноважених хлопця проти цілого натовпу гопників. Я тоді відчув, що вони дійсно круті, була в них сила. Щоправда, їхні розповіді про Бандеру і Шухевича я не сприймав, бо ріс в проросійські налаштованій родині. Та вони молодці, в морду одразу не дали, натомість підкинули книжки. Я так хотів у всьому цьому розібратись, що навіть пішов вчитися на політолога. Але ще в універі зрозумів, чим насправді займаються ці люди, тому за фахом не працював.
Зараз пішов на курси академічного малюнку. Хочу малювати такі ескізи, про які мрію. Вже не лінуюся, як в школі, це робити.
Дмитро Вербич, мастер татуировки
На війну поїхав одразу, як загинув мій найкращий друг Орест. На той час я працював каскадером в Італії, трохи бив татухи. Опинився там після закінчення подій на Майдані по запрошенню свого тренера з кінного спорту. До того я багато чим займався, але найбільше мене фрі-файт захопив. В Італії непогано заробляв, але думками був повністю в Україні, з друзями, які вже воювали.
27 вересня 2014 року я приїхав на базу Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» на сході, а через два дні був уже в Пісках. Особливо не готувався, тільки трохи встиг потренуватись на вишколах в Києві, поки купляв собі спорядження. Хотів якомога швидше потрапити на справжню війну, а не на якийсь блокпост, тому ми з моїм уже трохи контуженим побратимом навіть провернули схему — з одних списків мене виписали, в інші вписали.
Перші три дні на війні був абсолютно офігевший, бігав від підвалу до підвалу. Мені і сходинки були не потрібні — бачив підвал і я вже на дні. Коли ти по звуку ще нічого не відрізняєш, а воно все літає і літає — в тебе трошки шок. Артилерія там працювала постійно.
«Госпітальєри» просили кожного набити свою групу крові, багато хто так і робив. На сході були бійці, які продовжували бити тату, але я особисто не мав часу і думати про це. З рядового піхотинця у 2015 році я став командиром роти й жив лише думками про війну та своїх людей.
Під час одного з шоу в Італії мій партнер випадково мечем розрубав мені палець, як раз там, де нервові закінчення. Мені було настільки боляче, що я ледь не помер. Хоча до цього мав вже сім переломів та купу іншого. А от на війні серйозних поранень на щастя не було, хіба що куля одного разу пройшла так близько, що обпалила шию.
В аеропорту поранення було, легеньке. Я знаю бійців, які з таким же лишались, але я, чесно кажучи, на той час вже не бачив в тому сенсу, підупав духом. Всього пробув в аеропорту десять днів… Пам’ятаю, як після цього виліз на світанку в Пісках з БТРу, мені стало так легко на душі, ніби додому приїхав.
Зараз тату б’ють будь-де, навіть на обличчі. Таке вочевидь не для розвідника. Я й жодного разу такого ще не робив. Адже всі мої клієнти «в темі» — бійці, волонтери, націоналісти, тому і тематика відповідна. Це логотипи батальйонів, буває символіка вікінгів та кельтів. Якщо ж просять набити зовсім якийсь шлак — відмовляю. Метелика на попереку точно робити не буду.
Кайфую від споглядання своїх робіт на комусь. Наприклад, зробив другові татуювання, а потім ми зустрічаємось через півроку в барі. Він закочує рукава, і я вже очей відвести не можу. «Івіч (позывной Дмитро Вербича. — «Большой Киев»), та перестань, дивись вже на мене!» — не витримують іноді побратими.
Хочу купити «течік» (автомобиль Volkswagen Т4. — «Большой Киев») і зробити з нього мобільну тату-студію, щоб їздити в АТО. Але відбивати його мені доведеться роки три-чотири, особливо враховуючи те, що для військових у мене зовсім інші ціни. Проте стаціонарну студію не хочу: яка студія, коли літо на носі?
Я півтора роки вдома, але тільки восени почав приходити до тями. Весь цей час я жив в очікуванні повернення на війну. То був якийсь заморожений стан — по півдня міг лежати в ліжку. Хоча раніше був впевнений у своїй психологічній стабільності, що зі мною нічого такого не може статися. Самоконтроль виручав мене й в спорті, й на війні. Гадаю, завдяки ньому у мене непогано виходило бути і командиром. Навіть бити тату з рівновагою всередині простіше.
До життя мене повернула минулорічна подорож в гори, яка одразу розпочалась з пригоди — в Стамбулі служба безпеки аеропорту нас з побратимом прийняла за дагестанців, які їдуть воювати в Сирію. На щастя, вони перевіряли лише телефони і не взяли мій фотоапарат, яким я знімав нашу війну. На подорожі та гори мене батько підсадив — в минулому альпініст. Я встиг трохи помандрувати. Альпи, наприклад, дуже красиві, але треба бути повним дурнем, щоб там з тобою щось сталось. Гори на Кавказі зовсім інші — там помилка може коштувати життя і цим вони такі цікаві.
Зараз все завалено макулатурою про війну від тих, хто там не був. Всі ці романтичні історії читати неможливо. Завжди зі мною тільки вірші мого побратима-журналіста Олексія Бика. Чомусь завжди захоплювався письменниками, які були журналістами — Хемінгуей, Екзюпері. Сам я пресою теж встиг побути: писав у Єгора Соболєва гостросюжетні новини і театральну критику. Під час одного виїзду навіть побився з директором якогось парку, який напав на дівчинку-журналістку. Зараз пишу вірші та спогади про життя і війну. Можливо, колись зберу все це до купи.
Я впевнений в одному — повоювати в цьому житті мені ще доведеться. Україну ніхто просто так в спокої не залишить. Але до того хочу цю передишку, яку доля дала мені, використати по максимуму, тому водночас записую, планую нові подорожі, б’ю тату, проводжу вишколи, та, звичайно, тренуюсь сам. А ще — готую ескіз, який буде саме для мене. Бо поки що сам не маю жодної татухи.