В містах була карткова система, за якою можна було отримати хліб, але картки видавались лише на працюючих людей, тобто, тих, що працювали на заводах або якихось інших організаціях. Селяни ж, які приходили зі своїх сіл до міста, таких карток не мали.

Дуже часто, ідучи до міста в надії на те, що там можна знайти якусь їжу, люди помирали в дорозі або в місті, не знайшовши допомоги.

Один із основних міфів - те, що Голодомор стався, бо був неврожай, посуха.

Можна впевнено сказати, що в 32-33 роках врожай був звичайним. Свідки говорять про те, що врожай був гарним, вродила пшениця, жито, інші зернові. Люди зібрали на своїх наділах добрий врожай, яким можна було б прогодувати сім'ю і здати податок, що накладався.

Втім, попри те, що кожна родина здала податок, накладався ще додатковий податок по хлібозаготівлях і вони знову мали здавати зерно. Потім приходив наступний план... Відбувалось повне відбирання зернових запасів, навіть тих, які залишали на посів.

Крім того, науковці, досліджуючи тему Голодомору, звертались до служби Гідрометцентру. Служба дала довідку, що в 32-33 роках були нормальні погодні умови, які сприяли вирощенню достатнього нормального врожаю.

Ще одним міфом є те, що Голодомор не був геноцидом.

Ми можемо сказати точно, що Голодомор був геноцидом, оскільки він повністю відповідає конвенціїї ООН 1948 року. В ній зазначається, що український Голодомор має всі ознаки геноциду.

Відбувалось винищення саме українців, української нації на території України, і також в місцях компактного проживання українців, а саме - Кубань. В тих регіонах, де проживали українці, запроваджувались ті самі механізми до винищення.

В першу чергу - це непосильні норми хлібоздачі. Накладались такі високі норми, що селяни не були в змозі їх виконати. За невиконання норм хлібозахотівель до села, до колгоспу і навіть до цілого району застосовували так званий "режим чорних дошок".

Під час цього режиму села блокувались, їм не постачали ніяких продуктів харчування. Не надходили навіть сіль, сірники та газ.У блокаді не запускали і не випускали. Селяни не мали змоги піти з голодних сіл на пошуки їжі чи щось обміняти.

Селянам також не видавали паспорти.

Втім, люди все таки знаходили способи проникнути через ці загорожі, вночі, потай, лісами, і втікали.

Прикордонна служба фіксувала та затримувала таких порушників і повертала їх назад в Україну. Тобто, є не лише свідчення очевидців, а й документальні підтвердження того, що втечі траплялись.

Ще одним із механізмів винищення був "Закон про 5 колосків". За ним заборонялось збирати навіть декілька колосків після збору врожаю. Крім того, накладались різні штрафи, які накладались на ще одні штрафи.

Запроваджувались і кримінальні репресії, зокрема, розстріли людей, які чинили опір під час розкуркулення, в ході якого відбирали худобу, реманент, речі домашнього вжитку, навіть хату - людей виганяли із власної домівки.

Якщо вже визнавали куркулем, то засуджували господаря, або навіть всю родину та могли вислати до Сибіру. Якщо засилали тільки батька, то мати з дітьми залишалась напризволяще, оскільки радянська влада робила все, щоб люди не допомагали один одному.

За допомогу куркулям могли визнати підкуркульниками.

Можемо сказати, що українці досить обізнані на тему Голодомору, вони знають, що в 32-33-х роках він був вчинений.

Певна частина сімей мають сімейну історію, коли хтось з їх бабусь-дідусів або прабабусь-дідусів пережив Голодомор, і вони розповідали про трагедію своїм онукам чи правнуками. Так, самі родинні традиції зазвичай спонукають досліджувати цю тему.

Люди, в сім'ї яких хтось пережив Голодомор, зазвичай приходять в музей, цікавляться архівними документами, передивляються наші ресуси, намагаються передати щось до музею. Якщо мають якісь записи, то передають їх до музею або запрошують наших співробітників, щоб вони послухали та записали розповідь.

Є і інша категорія людей, яка, скажімо, обізнана про Голодомор, але з якихось приичин не знає, постраждала чи не постраждала їх сім'я від Голодомору. Вони з розумінням відносяться до цієї теми і стараються її дослідити.

Є також люди, які знають просто загалом, що в 32-33 роках був Голодомор, і що він був геноцидом.

У цьому році через пандемію ми закликаємо всіх українців долучитись до акції "Запали свічку". Її можна залишити в себе на підвіконні.

Цього року ми також запустили соціальну рекламу про те, щоб ми як нація долучались до творення музею Голодомору-Геноциду, передавали до музею свідчення очевидців.

Якщо хтось із ваших родичів, можливо дідусь чи бабуся, стали жертвами Голодомору та розповіли вам, і ви зробили запис, цю інформацію можна передати до Музею Голодомору.

Для нас також надзвичайно цінними будуть речі, пов'язані з темою Голодомору. Це, зокрема, вишиванки, вишиті рушники, будь-які інші речі, які пов'язані зі свідками чи загалом темою Голодомору.

Кожна така річ є унікальною, адже вона може розповісти всьому світові велику історію Голодомору та окремої родини. Через цей предмет можна розповісти про виживання чи порятунок, або навпаки - історію, коли родина не змогла врятуватись.

Щоб таке більше ніколи не повторилось, кожен українець повинен знати про цю трагічну сторінку історії. Геноцид - це злочин проти людяності, і ми повинні знати свої права, відстоювати їх, захищати їх.