Звичайному українцю він уявляється у двох образах — як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Ці уявлення дуже поверхові, бо в глибині їх — і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка, пише “Голос України”.
Дружина Довженка Юлія Солнцева писала на нього доноси в КДБ: «Уві сні він розмовляє українською…»
Олександр Довженко дуже хотів мати дітей. Проте Юлія Солнцева відповідала: «І свині розмножуються!». Прожили разом багато літ, а одружилися офіційно майже перед смертю Довженка. Шлюб дав підстави Солнцевій заволодіти правом на всі записи Довженка, які вона заборонила відкривати протягом 50 років. Поширила чутку — мовляв, це воля самого митця. Тому щоденникові записи стали доступні нам порівняно нещодавно. І вони вражають. Бо там бачимо іншого Довженка — мученика епохи, влади і сім’ї. Та й то — ніхто ж не знає, що повикидала із записів Юлія Солнцева…
«Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема?» — записує він 29 липня 1945 року.
Юрій Яновський, друг Довженка, писав: «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українців». Ну звісно, їй цілував руки Маяковський, говорили компліменти Брюсов і Бальмонт… А вона пішла за Довженком. Пішла, бо наказали? Чи відчула геніальність, якої не було в неї — актриси, котра вже засяяла була в одному фільмі, але відчувала, що надалі слава омине?
Відомий кінокритик Сергій Тримбач зустрічався з Юлією Солнцевою: «І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що — просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці — якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змікшувався» — оце він з такою жінкою жив?!»
Його мали заарештувати в 1933 році. Але Солнцева дізналася — хто, як не своя людина в НКВС, могла таке дізнатися? Із Києва таємно через Каспій аж якось вибралися до Москви. І Солнцева йде до могутнього голови спілки письменників Фадєєва та через нього домагається зустрічі Довженка зі… Сталіним. Хто зна з яких міркувань, але тиран дарує життя українському кінорежисеру і відправляє на Далекий Схід — знімати фільм «Аероград». Довженко був врятований, хоча і в духовних кайданах.
Орден Леніна за цей фільм — як символ тих кайданів.
Коли в 1941-му Довженко — військовий кореспондент на фронті потрапив у таке оточення, що вибратися було практично неможливо, Солнцева знову йде в НКВС. Цього разу до самого Лаврентія Берії. Чим вона його заворожила, невідомо, але Берія посилає загін спецпризначення (і це в хаосі першого року війни!) і Довженка рятують…
Племінник Довженка Тарас Дудко переконаний, що й смерть 62-річного митця була невипадковою — мовляв, його отруїла Солнцева. Так це чи ні — можна було би дізнатися з кадебістських архівів у Москві, а вони відкриються ще нескоро…
Тарас Дудко пригадує, що коли йшов із Довженком у 50-ті роки по Хрещатику, на нього оглядалися люди і в крамниці питали: «Хто це?». В обличчя Довженка тоді ще не знали, але він був настільки красивим чоловіком, що всі звертали увагу.
Він не терпів нічого некрасивого. Про Москву, столицю, в якій змушений був жити: «Це місто — урод, якщо не приймати на увагу збудованого італійцями геніального Кремля».
А ось Довженко пише про радянський одяг: «Ми перестали вже соромитись убожества. Хай мене господь простить — ну добра свита краща від поганого бушлату чи мізерного пальтішка. Весела наївна плахта й вишита сорочка полотняна — царське вбрання порівняно з фуфайкою і іншим ширпотребом. Не брешіть мені люде добрі, що наша обдертість потрібна була для створення важкої індустрії. Зроду не повірю».
Власне, всі його фільми — це гімн красі. Людини і природи. І джерела українського поетичного кіно та химерної прози — від генія Довженка.
Його називали Гомером кінематографії. Навіть читаючи ту ж «Зачаровану Десну» чи щоденники, зримо бачиш творення образів кіно. Його німа стрічка «Земля» — у світовій скарбниці найкращих фільмів. Василь, який танцює на запилюженій сільській вулиці, повертаючись із побачення, яблука, що світять і наче пахнуть глядачеві — зримі образи таланту режисера.
Фільми Олександра Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» з шаленим успіхом демонструвалися в Англії, Нідерландах, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині… На установчій конференції ООН у Сан-Франциско 1945 року виступив всесвітньо відомий Чарлі Чаплін. Він знайшов для українця такі слова: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка». ЮНЕСКО відзначає всі його ювілеї.
Незадовго до смерті Довженко писав до президії Спілки письменників УРСР: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені…» Відповіді він не отримав. Кілька років тому голова сосницького відділення Чернігівського земляцтва у Києві Олексій Орєхович узявся виконати заповіт Довженка і повернути його прах із Москви на батьківщину. Проте здійснитися цьому плану не судилося, і український геній досі лежить у нелюбій Москві.