Попіл Подолу
Катастрофічна за своїми наслідками пожежа сталася у Києві 9 липня 1811 року. Менше ніж за добу Подол вигорів вщент. Масштаби трагедії описав директор першої київської гімназії Яків Мишковський у доповідній записці:
“Перед неугасимым огнем не могло устоять никакое каменное здание, ни склеп, ни церковь, хоть и крытые железом и вымощенные… В течение 16 часов поглощена необычайным пламенем важная часть Киева, известная под названием Подола. 1176 домов, Духовная Академия с Братским монастырем, Греческий монастырь, Флоровский женский монастырь, 11 церквей каменных и 4 деревянных приходских, обе почты, Магистрат, Контрактовый дом и запасы разного дерева и других товаров на берегу сделались добычей огня”.
У вогні вціліла лише невелика північна частина Подолу за Нижнім Валом – вулиці Костянтинівська, Введенська та Волоська.
Подол до пожежі, вид на Поштову площу. Джерело: yuliabevzenko.com
Швидкому розповсюдженню полум’я сприяли спека, сильний вітер, а також відсутність у місті професійної пожежної служби. Протиставити вогняній стихії було нічого та нікого, адже до того часу кияни боролися з пожежами переважно власними силами.
У наступні двадцять років місто організувало роботу трьох пожежних команд та задля їхньої швидкої доставки до місця загоряння закупило 36 коней.
Старокиївська пожежна частина. Джерело: facebook.com, спільнота – Клуб коренного киевлянина
Постійний штат пожежних команд був затверджений у 1832 році, а через 9 років потому з’явилася Старокиївська пожежна частина, до складу якої увійшли брандмайор, унтер-офіцер та 23 рядові. Їй була відведена роль головної, а 1841 рік став початком відліку існування професійної пожежної охорони у Києві. Для потреб служби перебудували приміщення на розі Володимирської та Великої Житомирської, тут же звели найвищу в місті каланчу.
Колишня Старокиївська пожежна частина, сучасний вигляд. Джерело: facebook.com, спільнота – Клуб коренного киевлянина
Мчить лінійка…
Наглядач на каланчі, побачивши ознаки загоряння, давав сигнал іншим вежам. Червоний прапор сигналізував про масштабну надзвичайну подію, помаранчевий – то знак, що впорається й одна пожежна команда. А отже помаранчевий сигнал брала до уваги лише найближча до місця загоряння бригада вогнеборців. Інформацію про район міста, де зафіксовано дим чи полум’я, теж передавали спеціальними знаками з каланчі: вивішеними на ній чорними шкіряними кулями. У темну пору доби всю цю інформацію передавали ліхтарями з кольоровими скельцями.
Від прийняття сигналу до виїзду повністю готового до пожежогасіння екіпажу минали лічені хвилини.
Першим з воріт депо верхи на коні вилітав вістовий. Нині його роботу виконує сирена на пожежних авто, більше ста років тому він розганяв з дороги роззяв та транспорт гучним звуком сигнального ріжка. Слідом за вістовим неслися пожежні вози або, як їх називали, лінійки. Зазвичай, їх було три.
На першій мчав начальник караулу брандмейстер та шестеро пожежних, які сиділи на возі спиною до спини – це давало їм можливість швидко і одночасно зіскакувати з лінійки, прибувши на місце пожежі. Крім того, перша лінійка везла необхідний для гасіння пожежі дрібний інструмент, зокрема сокири та лопати. Наступні два вози везли пожежні труби, розсувну драбину, брандспойти, ручні пожежні насоси і бочки з водою. З появою парових насосів ефективність вогнегасіння виросла у рази, разом з тим у пожежному кортежі стало на одну лінійку більше.
Джерело: kyiv.dsns.gov.uа
Проїзд пожежної команди “по тривозі” – це завжди подія.
“Саме на покрову ввечері в дев’ятій годині сиджу я край вікна й п’ю чай. Коли чую, по Владимирській вулиці загуркотіли вози пожежної команди. Гуркіт був такий здоровий, що аж поміст двигтів під ногами. В темному вікні блискали й миготіли мідні лиснючі каски на головах пожежних, котрі стояли рядками зверху на платформах, де лисніли сикавки (пожежні помпи) й усякова снасть для гасіння пожежі. Платформи з барилами й людьми катали, мов навіжені, швидше, ніж це буває звичайно. Очевидячки, трапилась пожежа здорова й раптом, несподівано. Неначе уся вулиця аж гриміла й торохтіла, так що мої вуха ледве видержували”, – пише Іван Нечуй-Левицький в оповіданні “Апокаліпсична картина в Києві”.
Джерело: kyiv.dsns.gov.uа
Чи не найбільш почесною та відповідальною у команді була посада трубника. Його роботу яскраво описав у своїх “Київських типах” Олександр Купрін.
“Найбільш сміливий, вірніше сказати найбільш відчайдушний, спритний і сильний пожежний призначається «трубником». Під час пожежі він направляє, куди потрібно, струмінь води, тримаючи в руках наконечник рукава. Відвага його вражає. У мене на очах одного разу пожежники працювали навколо замкненого сараю, набитого сіном, яке через чиюсь необережність загорілося. І дуже треба було направити струмінь всередину сараю. І ось один з трубників, з кінцем рукава в руках, кидається до дверей; швидко збивши сокирою замок дверей, відчиняє їх навстіж і в ту ж мить зникає в бурі полум’я, що вирвалося з сараю. Товариші не бачать його, але навмання направляють струмені води в те місце, де зник трубник. За кілька секунд полум’я помітно вщухає, і всім стає видно, як всередині сараю в’юном в’ється трубник, крутячи в усіх напрямках трубою. Нарешті вогонь зовсім вщухає. З сараю валить тільки густий, чорний дим. Трубник виходить на повітря весь чорний, з пухирями на обличчі і руках, ледь тримається на ногах. Якщо ви запитаєте у пожежників, яким чином цей сміливець не задихнувся, вам скажуть, що він вміє надовго затримувати дихання».
Фото: foto-history.livejournal.com
Працюють пожежні відчайдушно та самовіддано. Кажуть, у службу йдуть фанати цієї справи, любителі поганяти адреналін у крові. Влада висуває до них високі вимоги, але разом з тим шанує та підкреслює їхню особливу роль у суспільстві. Про це свідчить видане Міською думою у 1909 році щось на кшталт посадової інструкції для представників цієї професії.
«У хвилину нещастя пожежний є для нещасливих жертв полум’я першим і головним захисником, в якому постраждалі бачать свого рятівника. І справжній пожежний служитель повинен виправдовувати покладені на нього надії, забуваючи себе, нехтуючи небезпекою. Він зобов’язаний поспішати на допомогу, боротися з грізною стихією, напружуючи всі зусилля і застосовуючи всю свою спритність і вміння з усвідомленням, що він служить високій, святій справі надання допомоги постраждалим ближнім».
Влада підтримує рятівників. Втім, здебільшого іміджево. Вони мають презентабельну уніформу та весь необхідний для роботи реманент. І навіть коней їм купують відповідного кольору: для Дворцової – гнідих, для Либідської пожежної станції – вороних, біло-сірих – для Подільської та коричневих – для головної Старокиївської.
А от фінансовим забезпеченням пожежних не балували: рядовий вогнеборець отримував на місяць 15 рублів, що відчутно менше ніж, наприклад, оклад рядового поліцейського.
Джерело: kyiv.dsns.gov.ua
Сажотрус чи мрія киянки?
На межі двох століть штат існуючої пожежної служби вже ніяк не може забезпечити належну протипожежну охорону всього міста. У охопленому будівельним бумом Києві стрімко збільшується кількість будинків. І хоча нові зводяться переважно з каменю та металу, дерев’яного, хаотично натиканого на вулицях житла вистачає, а разом з ним і роботи пожежним.
У 1896 році після пожежі, яка вщент знищила приміщення Міського театру, у місті засновується Київське вільне пожежне товариство. Стати дружинником може будь-хто бажаючий, але першими членами новоствореного товариства записалися всі гласні (депутати) Міської думи на чолі з міським головою Степаном Сольським, який і став його першим очільником.
Під розташування пожежного депо товариству надали невеличку ділянку, всього 15 соток, а влітку 1900 року на колишньому пустирі виросла і будівля зі стайнею на 13 коней, і гараж для пожежного обозу, і каланча.
Депо розташувалося на розі Бульварно-Кудрявської вулиці та Обсерваторного провулку, де у будинкові №5 мешкав малим Олександр Вертинський. Він не раз спостерігав за роботою пожежних, про що пізніше напише у своїх спогадах.
“У величезному сараї стояли бочки з водою і насоси, тут же в стійлах топталися приготовані до упряжці коні. А нагорі була каланча. Вдень і вночі ходив навколо неї по маленькому майданчику черговий вартовий і, якщо помічав, що де-небудь пожежа, дзвонив у дзвін. Тоді моментально розкривалися двері, запрягали коней. Першим вискакував передовий верхи на коні, а через півтори-дві хвилини за ним вилітала вже вся команда. В сліпуче начищених касках, сміливі, гарячі, здатні на будь-які подвиги, вони була чарівно прекрасні. З драбиною, з сокирами і баграми, з особливим шиком, ледь тримаючись однією рукою за поручні, стояли пожежні. Гуркотом колісниця неслася вдалину, схожа на колісниці римських імператорів. Як я заздрив їм! Я мріяв тоді, що, коли я виросту, обов’язково стану пожежним. А тут ще, як на зло, під носом – приголомшливий приклад. У числі дружинників був один наш гімназист восьмого класу. Красень-хлопець, високий, стрункий, сильний. Він здавався справжнім героєм”.
Листівка початку ХХ ст.
Дійсно, для суспільства пожежні були втіленням міці, фізичною та моральної сили, безстрашшя, їх поява викликала захоплення й повагу. Пожежний – це престиж і шана, тому нестачі кадрів не було. У дружинники йшли студенти, лікарі, інженери, відставні військові, чиновники та міщани. У 1915-16 роках у складі пожежної команди працював Людовик Свобода, майбутній генерал і президент Чехословакії.
Та що казати, якщо першим начальником добровільної пожежної дружини Києва став красень Євген Федорович Гарнич-Гарницький, який паралельно очолював київське атлетичне товариство. Він же сприяв залученню до дружини своїх колег спортсменів.
Кістяк команди товариства – професійні брандмейстери, трубники та сокирники, а під час пожежогасіння їм допомагали дружинники-добровольці, які регулярно проходили тренування на базі пожежної станції.
Євген Гарнич-Гарницький
Крім того, товариство регулярно проводило відкриті урочисті паради-огляди, які збирали шалену кількість глядачів. Кажуть, особливо любили це видовище жінки, бо де ще побачиш разом стільки мужніх красенів атлетичної статури.
Про це згадає у своїх “Київських типах” і Олександр Купрін:
“«Слава і сміливість кращі заступники перед жінками», говорить Шекспір. Тому немає нічого дивного, що «кавалерські» фонди пожежного стоять на кухнях надзвичайно високо: важко повірити, але іноді навіть не нижче фондів інтендантського писаря… (…)
Та й важко, щоб слабке жіноче серце не завмерло в солодкому переляку, коли серед глибокої ночі, з оглушливим гуркотом, тріском і дзвоном, мчить повз вікна шаленим кар’єром пожежний обоз. Криваве полум’я смолоскипів коливається високо в повітрі над возами і спалахує зловісним блиском на мідних касках, що вінчають темні, нерухомі фігури пожежних, які зберігають у цих шалених перегонах якийсь суворий, фатальний спокій. І в цьому спокої відчувається звична готовність щодня ставити своє життя на карту”.
Парад-огляд Вільного товариства
Фінансувалося товариство за рахунок благодійників та саме заробляло гроші. Додатковий дохід давав відділ трубочистів. У вільний час за доступну плату вони чистили киянам димоходи.
Пожежні Вільного товариства не поступалися у мужності та вправності кадровим пожежним, а іноді прибували до місця загоряння навіть оперативніше.
Їхня вежа залишалася пам’ятною родзинкою мікрорайону, навіть коли після більшовистської націоналізації перестала виконувати свою протипожежну функцію. Та нова влада зруйнувала спочатку її, а у 1989 році – і залишки приміщення колись славетного Вільного пожежного товариства.