Народився майбутній архітектор в с.Захарівцях на Поділлі в родині мами-польки і тата-рома. Мама про молодшого сина Анатолія казала, що він талановитий і неодмінно стане знаменитим. Так і сталося.
Навчався на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту. Його педагог Йосиф Каракіс помітив у хлопця неабиякі здібності. З п’ятдесяти студентів він обрав трьох – Анатолія Ігнащенка, Віктора Некрасова, і Валентина Єжова. Домовився в деканаті, щоб ці його студенти вільно відвідували навіть обов’язкові дисципліни. Запросив хлопців до себе додому і почав привчати юнаків творити. Залучив і до участі у міжнародних конкурсах бо вважав, що, лише змагаючись з найкращими художниками світу, можна відчути свій рівень і дізнатися про свій рейтинг.
Анатолій Ігнащенко працював архітектором у проєктних інститутах, експертом художньо-експертної колегії Мінкультури, а з 1990 р. – на творчій роботі.
Лавреатом Шевченківської премії Анатолій Ігнащенко став у 1974 р. за пам’ятник Лесі Українці в Києві, створений разом зі скульпторкою Галиною Кальченко.
Він згадував, що коли створювали цей пам’ятник, то пройшли разом з Галиною Кальченко через горнило 130 художніх рад і сумно констатував, що від первинного проєкту майже нічого не залишилося. Тому створена ними скульптура Лесі Українки у Канаді на сорок голів вища.
Анатолій Ігнащенко увічнив Тараса Шевченка в Парижі.
Створив пам’ятники Івана Франка – у Вінніпезі, Лесі Українки – в Саскатуні в Канаді, Олександра Довженка – в Сосниці на Чернігівщині, Максима Березовського і Дмитра Бортнянського в Глухові, Семена Гулака-Артемовського в Городищі, Івана Козловського в Мар’янівці на Київщині. Це невеликий перелік створеного Анатолієм Ігнащенком.
Французька Академія вишуканих мистецтв надала йому звання маестро архітектури за пам’ятник учаснику Руху Опору у Франції в роки Другої світової війни Василю Порику, спорудженому в рамках ЮНЕСКО.
Дев’ять разів його виключали з партії, але потім поновлювали.
Помер 5 квітня 2011 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.