23 липня о 19.00 у «Вежі на Почайні» (в ТЦ GORODOK Gallery у Києві) під егідою неформальної дослідницької платформи Людина Диво Світ відбудеться камерний концерт «Між нотами та серцем» — подія, створена для тих, хто шукає глибину. Це буде вечір музики, яка не просто лунає, а промовляє. Творить простір присутності, в якому кожна тиша — змістовна, кожне звучання — щира розмова.
Про музику, яка змінює душі розповідає Ігор Чернявський, заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародних конкурсів, соліст Харківської філармонії.
Ролик про руйнування і горе в Україні, спричинені росією, саундтреком якого стала відома Мелодія ля-мінор Мирослава Скорика у його виконанні, було включено у відомому відеозвернення президента Володимира Зеленського до Конгресу США 17 березня 2022 р.
Цей ролик облетів увесь світ, ставши емоційним маркером трагедії українського народу, а музика у його виконанні — голосом України у моменті великого болю. Це відео зібрало мільйони переглядів зі всього світу.
Читайте також: “Між нотами та серцем”: камерний концерт Ігоря Чернявського, Олега Копелюка та Ігоря Седюка у Києві
Кор. «ВК»: Нам з вами випало жити у часи випробувань і великих викликів. Яку місію Ви, як творча людина, відчуваєте для себе?
Ігор Чернявський: Дійсно, нам усім випало жити у часи великих випробувань. А особливо тим, хто знаходиться найближче до лінії зіткнення. Харків із перших днів війни опинився у справжній пастці. Можливо, ви чули мою історію — як я буквально «вимкнувся» з життя, перестав щось відчувати… аж поки не почув себе у трансляції з Конгресу США. Це було ніби поклик неба, голос Бога. Я затремтів — і душа немов злетіла.
Саме тоді я зрозумів: моя місія — підтримувати людей. І ця місія стала для мене святою протягом усіх цих трьох років
Я добре памʼятаю той момент, коли вперше від початку війни спустився в метро у Харкові. Це сталося після того, як я себе почув. Я пішов по ліки до аптеки неподалік від входу до метро, і вирішив спуститися вниз. Ми з родиною там не ночували, але майже весь наш район тоді жив у метро — тижнями, місяцями. Моя сусідка, літня жінка, провела там майже три місяці. Вона зрідка приходила додому. Спала на підлозі у метро. Як вона це витримала — не уявляю.
Те, що я побачив тоді — не забуду ніколи. Було темно, лампочки ледве жевріли. Люди лежали в напівнепритомному стані, ніби у паралельному вимірі. Вони чекали — чи захоплення Харкова, чи смерті. Їхні обличчя… на них без болю було неможливо дивитися. І тоді я зрозумів: моя професія — саме для цього. Щоб розбурхати, пробудити, нагадати про світло, про сонце, про Бога. Про мрію, надію, красу життя.
Кор. «ВК»: Ви грали для цих людей у харківській підземці?
Ігор Чернявський: У метро я, на жаль, не грав. Але грав багатьом, хто був у такому самому стані — у шпиталях, у підвалах, у бомбосховищах, що перетворилися на імпровізовані концертні зали. Люди приходили, збігалися, до такої музики – живої, світлої. Мешканців майже не залишилось — усі розʼїхалися. А ви ж знаєте приказку: «Коли гармати говорять, музи мовчать». Я відчув, що маю змінити цей наратив. Йти всупереч йому.
І знаєте — я ніколи не бачив такої публіки. Люди, які ніколи не слухали класичну музику, ніколи не чули скрипки, хапалися за звук як за рятівну соломинку. Вони ніби витягували себе з темряви — через музику. Це було неймовірно. І до сьогодні мене це вражає.
Як не дивно це прозвучить, але для митця нині — золоті часи. Це страшні часи, але це і часи, коли тебе можуть по-справжньому почути, коли ти можеш бути корисним, коли твоя місія — рятує і тебе самого
Бо що є найбільшою місією для людини? Як сказано в Євангелії: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою покладає за друзів своїх». Ці слова Христа — вони не лише про мене. Вони зараз — про наших військових. Їхня місія — у самому центрі мого внутрішнього життя. Це місія захисту, місія святої крові, пролитої заради дітей, матерів, рідної землі. Це така висота, що іноді навіть говорити про неї страшно — настільки вона велика.
Ми всі бачимо в новинах великі жахи. На це неможливо дивитися байдуже — душа просто не може не відгукнутися на людські страждання. І коли вона резонує з цим болем, у ній одразу виникає потреба щось зробити — допомогти, протиставити цьому якесь добро
Найголовніше — не залишатися приголомшеним, не сидіти, дивлячись на ці жахи, а встати та діяти: допомогти людині, зробити щось конкретне. У моєму випадку — грати. Грати так, щоб надихати інших.Поклик кожного митця сьогодні — створити свій простір підтримки. Підтримки не лише для військових, а для всіх українців, адже зараз багато людей перебувають у стані внутрішнього знеможення. А ще місія — це зберегти себе. Не зламатися. Не дозволити депресії знищити розум і душу.
Кор. «ВК»: В тилу тримаємо другий фронт – тут своя війна…
Ігор Чернявський: Так багато людей зараз виснажені. Четвертий рік війни. І ця втома розтягується в часі, перетворюється на відчуття вічності. Але з цього треба виходити — повільно, з гідністю, з терпінням.
Я вважаю, що наша місія — не нищити себе зсередини. Не скиглити, не нарікати.
Я заборонив собі скаржитися, коли думаю про тих, хто тримає небо над нами. І це теж частина місії — не піддатися темряві, не стати джерелом ще більшого болю
Зараз для кожної людини критично важливо залишатися на боці світла. Створювати енергію, яка підтримує інших. Я виганяю свою депресію музикою. Щоранку займаюсь по годині й більше — починаю з сьомої, іноді ще раніше. Займаюся нібито для себе, для рівня — але це все працює на людей. Кожен звук, кожна репетиція, кожна спроба тримати себе — вона буде комусь потрібна.
Бо якщо я сяю — інші це відчувають. Люди бачать світло в очах, і воно дає їм сили
Обличчя має випромінювати надію. Має бути твердість. Це і є наша місія зараз. І вона — спільна.
Кор. «ВК»: Про що передусім хочете сказати відвідувачам своїх концертів?
Ігор Чернявський: Саме про це й хочу сказати: «Давайте гуртуватися — навколо перемоги, навколо підтримки наших військових, навколо світлого сприйняття світу». Бо війна відкрила нам інший вимір. Час став іншим. Якщо до війни здавалося, що його багато, що він тягнеться, розчиняється у щоденності, то тепер він стиснувся до хвилин, до секунд.
Кожна мить — безцінна. Кожна секунда, коли ти ще ходиш, дихаєш, здоровий, коли твоя домівка ціла, діти в безпеці — це справжня благість. І я це дуже відчуваю. Я всередині цього благословення, поки ще можу рухатися, грати, мати сили — і ціную це щодня.
Хвороба або війна оголюють справжнє: ми починаємо бачити світ не в сірих тонах, а в контрастах. І тоді маленькі прояви любові перетворюються на всепоглинаючу пристрасть
Коли ти довго в темряві — навіть найменше світло вражає, робить щасливим. Оця гострота життя і є нашим відкриттям. Ми почали відчувати, що кожна секунда має значення, що в неї треба вкладатися, її треба проживати повноцінно. І саме війна, як не парадоксально, дає нам цей шанс — втілювати свої думки, діяти, а не сидіти склавши руки. Жити активно, наповнено. І мені здається, що люди на моїх концертах відчувають те саме, що й я.
Я кожного разу виходжу на сцену з думкою, що цей виступ може бути останнім. І це не перебільшення.
Ми живемо в такій реальності, де завтра тебе можуть вбити або поранити. Це накладає на кожен звук, кожну інтонацію — величезну відповідальність, глибину, правду. У музиці немає фальші, коли ти стоїш перед вічністю
Кор. «ВК»: В умовах війни українська музика зазвучала інакше?
Ігор Чернявський: Ми зараз відкриваємо для себе не просто українську музику — ми відкриваємо себе. Ми відкрили наш український ген, який раніше був розчинений між напівєвропейською та напівросійською традицією.
Тепер відбувається потужна концентрація нашої культури — і це надихає. Це глибоке, чисте джерело. Ми занурюємося у власну спадщину та бачимо там незмірну глибину, красу, згуртованість, нашу єдність як нації
Це відчуття — бути українцем — дає нам сили. Воно об’єднує. Воно надає змісту. Ми відчуваємо, що маємо бути разом, мати свою державу, свою мову, свою культуру, спільні пісні, спільні думки. Бо єдність — це велике щастя. Єдність у спільному світогляді — це те, що тримає нас. І те, що приведе до перемоги.
Кор. «ВК»: У «Вежі на Почайні» звучатимуть у Вашому виконанні сонати Йоганнеса Брамса та Сезара Франка. Чому Ви обрали саме ці твори для концерту 23 липня? Що вони для вас означають?
Ігор Чернявський: Ви знаєте, за ці понад три роки я зіграв і відкрив для себе надзвичайно багато української музики. Вона сьогодні звучить чи не з кожної сцени. Але при цьому ми не можемо ігнорувати величезну спадщину європейської культури. Ми ж прагнемо до Європи — і не лише географічно, а насамперед цивілізаційно. До її цінностей, до її культури, яка охоплює не лише мистецтво, а й стиль життя, повагу до людини, до довкілля, до порядку.
У Європі все продумано: кожен перехід має пандус, кожен простір — інклюзивний. Турбота про людей і навколишнє середовище — це не гасло, це реальність. Там — жодного сміття, хаосу, випадковості. І коли ми говоримо про прагнення до європейських цінностей, ми маємо на увазі не тільки політичний вибір, а й естетичний, культурний, етичний.
Саме тому ми зараз включили до репертуару найпотужніші твори класики.
Я не знаю нічого глибшого й світлішого за сонату Сезара Франка для скрипки та фортепіано. У ній усе: і смерть, і кохання, і перший, і останній поцілунок. Така глибина, така ніжність — усе охоплено, неймовірно
Нещодавно, у День мого народження, я був у Дрезденській галереї. Мені пощастило провести десять хвилин наодинці із Сікстинською Мадонною Рафаеля. Це був справжній культурний шок. Ви маєте розуміти: ця зала завжди заповнена — саме туди прямують тисячі людей з усього світу, як у Луврі до Джоконди. Але того вечора, коли музей уже зачинявся, мої німецькі друзі сказали охоронцеві, що в мене день народження (29 квітня). І мене залишили самого в залі. Інших відвідувачів попросили вийти.
Я стояв один перед картиною, яка висіла у нас вдома, яку я бачив усе дитинство. І коли побачив її наживо — заплакав. Заплакав від тієї рафаелівської ніжності. Ви не уявляєте, скільки ця картина в мені викликала емоцій
Такі зустрічі з мистецтвом світового рівня надихають. Вони збагачують нас і повертають до власної культури з новою глибиною. Коли я приїжджаю в інше місто, то йду в музеї. У Парижі я провів день у Луврі та в музеї д’Орсе, де зібрано найбільшу колекцію Ренуара. Я не міг відірватися від його портретів — годинами стояв, занурений у кольори, у світло, в настрій його полотен.
Кор. «ВК»: Такі події спонукають творити?
Ігор Чернявський: Це надихає мене як музиканта. Коли дивлюся на картини імпресіоністів — Ренуара, Клода Моне, Сіслея, Ван Гога, у мені народжується нове відчуття звуку. Саме в імпресіонізмі я бачу неймовірну кількість тонкощів і натяків. Це стилістика, яка підносить мою підсвідомість, надихає на фантазійні виміри, які я потім втілюю в музику. Я починаю грати по-іншому. Бо мистецтво — це не просто естетика. Це мова, яка формує наш внутрішній світ.
Європейська культура — це багатобарвна основа, на якій ми можемо вибудовувати і нашу українську ідентичність. Вона починається для мене з Баха, проходить через Франка, Шумана, Шуберта, Брамса і доходить до нашого Валентина Сильвестрова — і далі, до сучасних українських композиторів, сильних, глибоких, унікальних.
Знаєте, грати Франка і Брамса — це ніби вирушити з дому в подорож: до річки, до моря, до друзів. Але завжди хочеться повернутись додому. А дім — це все українське
Коли ми граємо європейську класику, ми мовби вирушаємо в мандрівку крізь найкращі міста, культури, щоб потім повернутись і принести додому нові барви, новий досвід, нову глибину. Бо тільки так — через діалог із Європою — ми зможемо донести українське до світу. Донести з гордістю, з любов’ю і з розумінням нашої власної сили.
Кор. «ВК»: Ви анонсували концерт, що не призначений для гучного залу й аплодисментів, а для тих, хто готовий по-справжньомуслухати…
Ігор Чернявський: Тому 23 липня й запрошую вас на зустріч з прекрасними творами та неймовірними музикантами європейського рівня — Олегом Копелюком та Ігорем Седюком. Ми разом подорожували з концертами в Італії та Німеччині, і я з гордістю можу сказати: це виконавці з по-справжньому європейською музичною культурою. Грати з ними — справжнє щастя. Я пишаюсь тим, що граю з такими музикантами. Їм дійсно є що показати спільноті, є що сказати у музиці.
Камерна, зокрема сонатна, музика — це не просто технічна досконалість. Це ще й мистецтво комунікації, взаємного слухання, тонкого діалогу між виконавцями
Жанр сонати вимагає глибокого порозуміння з партнерами, з якими ти на сцені. У ньому важлива не тільки особиста майстерність, а й ансамблева чутливість: здатність підхопити ідею, тему, настрій — і відгукнутися на неї точно, природно, без слів.
Музику неможливо відтворити до найменших деталей за заздалегідь заданим сценарієм. Це не запрограмований процес — це живе середовище звуків, яке можна творити, але не можна повністю передбачити. Це живе музикування. І саме в таких моментах, коли щось несподіване народжується просто на сцені, — головною якістю стає вміння миттєво відреагувати на музичну пропозицію партнера. Відмовитися від свого заради єдиного спільного звучання — це і є ансамбльова зрілість.
Кор. «ВК»: Плануєте вражати слухачів інтерпретацією?
Ігор Чернявський: У цьому полягає унікальність нашої програми: ми творимо музику не лише кожен окремо, а разом, у зустрічному порозумінні. І ця синхронність — не лише технічна, а глибинна — створює враження, схоже на видовища синхронного плавання чи стрибків з вишки, коли кожен рух — як віддзеркалення партнера. Це дійсно захоплює. Тож і в цьому сенсі — через ансамблеву єдність — наша програма має особливу чесноту. І, переконаний, слухачі це відчують.
Це не перший концерт у рамках платформи «Людина Диво Світ», яку в Києві реалізовує Інесса Кравченко. На попередньому ми виконували українську програму «Регенерація» — вона була цілісно сформована з творів українських композиторів.
Особлива атмосфера, яку створює Інесса на своїх заходах, — це окрема цінність. І публіка, яка збирається на її концертах, і вона сама — це надзвичайно обізнані, інтелігентні, глибоко освічені люди. Я дуже відчуваю цю відповідальність — грати у Києві, у столиці, перед такою чутливою й проникливою аудиторією.
Це публіка, яка вміє занурюватися у глибини філософії та мистецтва, яка розуміє, що великі, могутні твори, які ми привеземо до Києва, — це справжня їжа для душі, для серця, для інтелекту
Я з нетерпінням і трепетом очікую цієї зустрічі. Зустрічі, у якій можна говорити мовою музики. І бути почутим. Відчути зворотний рух. Знайти взаємне звучання. Цей концерт — для мене справді особливий.
Кор. «ВК»: Зростання попиту на театри, мистецтво та класичну музику має свої недоліки – бо на культурні заходи приходять ті, хто не має відповідної музичної та мистецької культури – як промовити до так би мовити простих мас?
Ігор Чернявський: Ви знаєте, зараз війна по-справжньому зʼєднала всіх. Зник поділ на досвідчених і недосвідчених, на обізнаних і неосвічених. Просто його більше немає. Бо музика — це мова, яка зрозуміла кожному. І коли звучить натуральний, живий звук — це вже саме по собі є дивом.
Особливо у Харкові. Я тут майже один залишився зі скрипалів — решта виїхали. Скрипка практично не звучить. А її голос — він пронизує серце. Він живий. Він тепер став голосом надії.
Усі вирівнялися. Перед лицем смерті, перед лицем Бога — ми всі стали однаковими. Ми всі — просто люди, які чіпляються за світло, за життя. І кожен звук, не лише мій, стає безцінним
Він об’єднує, надихає, зцілює. Щоб його почути, не треба бути знавцем. Треба просто хотіти світла. Хотіти добра. Любити життя — і жити.
Зараз я бачу однакові очі в залі. Немає різниці, хто слухач — професіонал чи випадковий гість. Усі вражені. Не мною — а самою можливістю бути тут, разом, слухати. Усі вражені тим, що музика знову звучить. Що вона просвітлює. Підносить. Веде до високої культури. Веде до Бога.
Зараз, як ніколи, класична музика здатна передати весь спектр: і жах, і ніжність, і втрату, і любов. Скільки відтінків, скільки напівтонів! Жоден інший жанр не дає такої глибини
Композитори класики працювали над кожною інтонацією, як над філігранним малюнком. Це не просто музика — це емоційна мапа душі.
Інші жанри працюють по-іншому. Наприклад, рок — дає вибух енергії, протесту, драйву. Це важливо. Але коли слухаєш Косенка, його «Мрії» — ти одразу проживаєш усе: і спокій, і думку, і мрію, і пристрасть. Він веде тебе то в роздуми, то в споглядання, то в тепло. Усе водночас.
Так само — музика Баха. У ній — усе: і покаяння, і сила, і слабкість, і любов Божа, і людська. У ній — падіння і підйом. Для мене Бах — композитор номер один. Коли я граю його, я молюся. Я повертаюся до Бога. Бо в цій музиці — повнота.
Так само й в українській музиці — глибина, ніжність, пронизливість, барви, свобода, воля, любов. Усе є. І для того, щоб це відчути, не треба мати музичну освіту. Треба просто мати серце. Відкрите серце. Бо ця музика — вона вже на поверхні. Вона чекає, щоб її почули.
Кор. «ВК»: Ви виконуєте композиції, що поєднують історію музики та майбутнє – де є в цьому літописі місце для нас, сучасників? Яка на вашу думку наша мета, що дозволить бути поколінням, про яке з повагою говоритимуть нащадки?
Ігор Чернявський: Ви знаєте, мені здається, що ці важкі умови війни відкрили для кожної людини нові горизонти. Зараз усе викристалізовується: зерна відділяються від плевел. Дуже чітко видно, що порожнє, беззмістовне — не торкається ні душі, ні серця. Особливо ті, хто близько до нуля, відчувають справжню цінність речей — моральних, людяних.
У таких обставинах усе стає помітним: хто ти є насправді? Ти зрадник, ти брехун, чи ти просто відступив убік і намагаєшся залишатися непоміченим?
Такі люди є, на жаль, але їх мало. Бо я бачу довкола себе тих, кого війна очистила, зробила прозорими, вивела на світ найкраще в них. У кожній людині є чесноти, і війна їх оголила, винесла назовні. Людям навіть не треба було шукати — вони самі вийшли.
Ця війна, у літописі нашого життя, стала моментом найвищої ясності. Де світло, а де темрява. Де Бог, а де ворог. Хто жертва, а хто руйнівник. І на цьому фоні народжується ще один стан, у якому ми всі живемо: це співчуття. Ми співстраждаємо з тими, хто втратив усе — домівку, близьких, кінцівки, засоби для існування. І коли ти бачиш це страждання, не можеш залишатися осторонь. Хочеться допомогти.
Бо ми знаємо: усе повертається. Як сказано в Писанні: «Що посієш — те й пожнеш». Господь повертає добрі вчинки сторицею. Тому зараз кожна людина творить свою долю через співчуття і добрі справи. Це — наш вклад у майбутнє, у вічність.
Як віруюча людина, я вірю: зараз — унікальний шанс заробити Царство Небесне. Благодійністю, ясністю, добром. Істина вже не захована — вона на поверхні
Треба лише ввімкнутися в життя, створити добрі умови для близьких — і навіть для незнайомих людей.
Кор. «ВК»: Чимало на перший погляд пересійчних людей розкрилися під час випробувань війною?..
Ігор Чернявський: Пригадую одну історію — вона для мене стала символічною. Це портрет людини, яка, здавалося, нічого хорошого з себе не являла. Мій сусід. Раніше він пиячив, жив без цілі, здавався мені вкрай зіпсованим. У нього була стара «жигульонка», і раптом — з перших днів війни — я бачу, як він мотається туди-сюди. Я ж сам тоді був повністю пригнічений, не міг навіть дихати — ховався з дітьми в підвалі, не знаходив сил.
А він їздить і їздить. І це при тому, що тоді було ні пального, ні спокою. Ви пам’ятаєте, що творилося: дефіцит бензину, евакуація, хаос на вокзалі, натовпи людей на перонах, кілометрові пробки. І я питаю його: «Куди ти мотаєшся?» А він відповідає: «На Салтівку. Допомагаю людям. Там жах. Там вбивають. Я рятую літніх, вивожу дітей. Хто це зробить, як не я?»
І справді, Північна Салтівка — перший удар, там було страшне. Триста чи чотириста тисяч людей — і кожному потрібна машина, допомога, шанс виїхати. А він — із нічого, з того, що мав, — брав на себе цей ризик. Уламки літали, все рвалося навколо — і він їхав. Я був вражений. Виявилося, він витратив усі свої заощадження — ті, що, слава Богу, не встиг пропити. Десь 50 тисяч гривень. А паливо діставав через волонтерські зв’язки. Можливо, хтось і давав йому кілька гривень за поїздку, але він не заради грошей ризикував життям.
Я був вражений — наскільки я помилявся. Я вважав його негідним, аморальним. А він виявився — глибокою, світлою, жертовною людиною. Святою. І саме війна відкрила мені це.
Ось чому не варто поспішати із висновками про людей. Не слід судити ззовні. У кожному з нас — набагато більше сили, гідності й чеснот, ніж здається. І війна це довела. Це — теж частина нашого літопису. Історія, яка залишиться в серці й пам’яті. Історія, яка робить нас глибшими.
Кор. «ВК»: Звідки черпаєте джерела для творчості в той час, коли в місті лунають повітряні тривоги і чатує небезпека?
Ігор Чернявський: І справа не тільки в тому, що лунає. Я відчуваю вибухи — ближче чи далі — коли здригається дім. Ми з Харкова нікуди не виїжджали. І я стільки всього тут наслухався, стільки набачився. За ці роки війни я бачив стільки болю, стільки знущань, страждань. Бачив розірвані тіла просто перед вікнами у перші місяці, бачив вбитих дітей, зруйновані будинки, знищені долі.
І знаєте, попри це все — або саме завдяки цьому — з’являється джерело для творчості. Це як плюнути в очі ворогу й продовжити робити свою справу. Інколи — не лише з любові до неї, а з принципу
Бо ворог чекає твого страху. Він хоче тебе зламати, залякати, знищити. А ти, навпаки, ще глибше заглиблюєшся у звук, ще більше працюєш, ще більше віддаєш себе музиці.
Це теж опір. Це теж боротьба. Моя зброя — звук. І кожен мій звук — це удар по його намірах принизити нас. Це мій спосіб сказати: «Я не боюсь. Я стою. Я граю». І саме тому я не зраджую своїх військових, не зраджую свою країну. Бо якщо я почну тремтіти, якщо почну жалітись, я стану на сходинку нижче за них. А я не маю на це права.
Я розумію: військові так само бояться, їхнє тіло теж тремтить. Вони — такі ж люди. Вони не хочуть вмирати, але смерть — поруч. Вона дихає в спину. І знаючи це, я не можу бути слабшим. Я несу свою частину фронту — звуком
Звук не для знищення — він для піднесення. Але, умовно кажучи, я хочу, щоб мій звук був, як залп — у відповідь на залп ворога. Як у Гавроша на барикаді, коли лунає “Марсельєза”. Це наша відповідь. Це — наша сміливість.
Я вірю: музика має звучати навіть на передовій, у бліндажах, у землянках. Бо саме вона не дає нам озвіріти. Бо саме вона говорить: «Ми — живі. Ми — люди». І в моєму розумінні, джерело творчості сьогодні — це і наші військові, і… парадоксально — наш ворог.
Чим більше ворог хоче знищення, тим більше я хочу створювати. І не просто створювати — а грати так, щоб мій звук був як промінь Божої енергії, який освітлює, підтримує, підносить
Я хочу, щоб мій голос — голос моєї скрипки — був гучним. Щоб він піднімав наших солдат, а ворога — нищив. Нищив не зброєю, а фактом своєї сили, своєї краси, свого світла. Щоб у ворога від цього звуку тріскалися перепонки. Щоб він не витримував, не розумів, як ми після всього ще здатні створювати музику.
Ось так я це відчуваю. Це моя відповідь на питання, звідки береться натхнення сьогодні.
Кор. «ВК»: Про що сьогодні творча спільнота українців промовляє до світу? Яка наша сила і цінність?
Ігор Чернявський: Звісно, йдеться про українство. Про нашу культуру. І говоримо ми про це сьогодні ціною життя наших солдат, які захищають нас. Це глибоко зворушує мене.
Я ще раз наголошую: зараз ми показуємо світу нашу мужність, нашу гідність, наше непохитне бажання відстояти своє. І водночас — як ніколи — почали глибоко усвідомлювати цінність нашої мови, нашої культури, нашого єднання навколо української спадщини. Навколо того, що складає нашу ідентичність.
Те, що раніше було розчинене у просторі — ну, українство і українство — тепер стало головним.
Ворог хотів нас розпорошити, а вийшло навпаки: він змусив нас згуртуватися навколо українського коду. Ми відчули глибинну силу своєї культури
І мова тут не лише про музику, театр чи літературу. Це й про український побут, фольклор, про наші народні пісні — ті, що співали у родинах: «Несе Галя воду», «Черемшина», «Рідна мати моя», «Червона рута»… Таких — безліч. І кожна з них зараз звучить зовсім інакше — як символ єдності, як внутрішній стрижень нації. Ми наче відкрили себе заново — стали державою з міцною культурною основою.
Я, як викладач Харківського університету мистецтв імені Івана Котляревського, надзвичайно пишаюся тим, що представляю цю інституцію. Бо саме Котляревський — його «Енеїда» і «Наталка Полтавка» — вперше продемонстрували світові: в України є мова, є література, є культура. І сьогодні ці твори — як фундамент. Як опора. Як підтвердження нашої тяглості й глибини.
Ми маємо Лесю Українку, маємо Франка. Маємо сучасників, як-от Сергій Жадан — мій друг, з яким ми проводили спільні вечори: він читав вірші, я грав музику. Я впевнений, він отримає Нобелівську премію. У його текстах — така сила, що я читаю їх зі сльозами на очах.
Маємо велику композиторську спадщину — Лисенко, Косенко, Лятошинський, Леонтович, Штогаренко, Скорик, Валентин Сильвестров. Усі вони — в моєму репертуарі. Як і молоді митці з Харкова — Дмитро Малий, Руслан Каширцев. Я бачу, як навіть у ці страшні часи кожен митець створює щось пронизливе, щемке, сильне. Це не просто мистецтво — це енергія, яка тримає.
Кор. «ВК»: Одна з тенденцій нашого часу – відкритість до колаборації. Коли глибина тягнеться до глибини…
Ігор Чернявський: Нещодавно Олександр Гоноболін, народний артист, присвятив мені скрипковий концерт, і два місяці тому я виконав його світову премʼєру. А вже 18 липня у Харкові відбудеться премʼєра «Ноктюрна» Руслана Каширцева — також із присвятою мені. Ви не уявляєте, яка глибина в цих творах. Ми живемо в час, коли гуртуємося довкола всього українського — і бачимо, що це насправді відповідає найвищим світовим стандартам.
Я хочу вас запевнити: твори, які зараз створюють українські митці, — це культурологічні шедеври. Вони вже є надбанням світової культури
Я грав ці твори нещодавно в Італії та Німеччині — плакали німці, плакала українська діаспора. Я виступав у найвідоміших концертних залах — у Дортмунді, Нюрнберзі, в Консерваторії Кастельфранко в Італії. Італійці слухали наші твори — і говорили без перебільшення: це шедеври. Шедеври європейського рівня.
Ми вливаємо свою культуру у європейський простір — і це звучить. Наш голос чути. І він — сильний, глибокий, світлий.