Нещодавно сім’я вибралася з Маріуполя, але дорогою вони пережили окупацію та фільтраційний табір. Марія розповіла hromadske історію своєї родини.
За її словами, 24 лютого о 3:50 мама почула перший вибух, забігла в кімнату і голосно сказала найстрашніші слова: «Почалася війна. Збираємося!». Але виїхати не вдалося — місто закрили. Після цього почався справжній жах. Ховатися не було де, бо підвал будинку не був пристосований для укриття. Ховатися вирішили у ванній.
Через два дні від початку війни, звʼязок, вода та світло зникли. Згодом не стало газу. Тим часом на Маріуполь увесь цей час летіли снаряди. Одного дня верхні поверхи будинку просто склалися. Падали шматки бетону, меблі, шифер з даху, летіло скло. Всюди кричали. Батько наказав швидко йти до першого-ліпшого підвалу.
Всередині було 20 людей. У підвалі родина бачила різні жахи. В людей закінчувалися продукти, вони перетворювалися на звірів. Були готові вбити одне одного за ковток води. Їжу не було з чого готувати, воду добували з льоду і снігу.
На тлі стресу мама дівчини перестала ходити, в неї двічі зупинялося серце. Аптеки не працювали. Відділення швидкої медичної допомоги, що було навпроти підвалу, зруйнували. Батько реанімував маму, як міг і знав — штучне дихання, масаж серця.
На десятий день перебування в підвалі у родини залишився один маленький шматочок хліба. Його поділили на чотири рази. Люди між собою сварилися, скандалили, когось намагалися вигнати з підвалу, щоб на один рот було менше. “Там не було доброти, лише темрява, і ми відчували вже запах смерті. Так тривало 12 днів”, – каже Марія.
Одного разу земля почала здригатися, зі стелі падала штукатурка, цегла.
“Я лежала і думала: ми звідси не вийдемо. Це моя могила. Я все ж вирішила молитися. Просила в Бога померти швидко і не бачити смертей моїх рідних, не бачити, як вони мучаться, а я не можу їм допомогти“, – розповідає дівчина.
Російські солдати ходили по підвалах, перевіряли, хто там сидить, кидали бомби. Коли до нас стукали, ми не відповідали.
В один з днів вирішили виїхати на Мелекіно. Тато мав старенькі, побиті уламками від будівель і скла, «Жигулі». Їхали під обстрілами, градами. Доїхали майже до Мелекіно, там стояв пост «ДНР». Розуміли, що назад повернутися не зможемо, а далі їхати не хотіли: якщо не вбили там, то вбʼють тут. Родину направили “направо”. Поступово в тому напрямку сформувалася велика колона з автівок і навіть людей, які йшли пішки.
Згодом військові «ДНР» сказали їхати «вниз». Ми рушили, а вони просто стріляли по автівках і людях.
“Так ми доїхали до Ялти (Донецької області — ред.), де ховалися більше 10 днів у старому пансіонаті. Їжі ми не мали, воду брали з криниці. На ті гроші, які в нас були, ми змогли купити лише дві буханки хліба. Солдати ходили по домівках, шукали «націоналістів», «фашистів». Людей вивозили в невідомих напрямках, когось вбивали“, – розповідає Марія.
Батьки вирішили виїжджати та потрапили на фільтрацію у Мангуші. Там було два табори. Перший — для людей, які йшли пішки. Черги були шалені. Ще один табір був для тих, хто автівками. Перед нами в черзі було 500 машин, за нами — ще тисячі. Виходити з автівок, шукати їжу, воду, йти в туалет забороняли.
Ось як влаштована фільтрація: у них є блокпост. Туди заїжджає машина, де перевіряють кожну кишеню, бардачок, багажник, кожну сумку. У людей — одяг, і що під ним. Чоловіків роздягають на вулиці біля машин. Шукають татуювання, якісь мітки, одним словом, «націоналістів». Фільтрація починається з 14 років.
Траплялося, що не всі пасажири з машини проходили фільтрацію: вони могли забрати батька або матір, а машина мала рухатися далі. Люди розгублювалися. В них була зброя, а в людей — нічого.
Окупанти просто ходили, розмовляли між собою, обговорювали жінок, яких замучили. Я чула розмови між ними:
«А той, що не пройшов, куди ти його подів?», — запитував один іншого. «Та розстріляв. Чоловік 10, може, більше. Не рахую, набридло вже».
Далі була наша черга. Я пішла до однієї фільтраційної кімнати, батько — до іншої.
У мене зняли відбитки пальців, відсканували документи, перевіряли телефон. Ставили провокаційні запитання. Про владу, Україну, про мої власні позиції. Вони намагалися знайти людей, які люблять свою батьківщину, які хотіли нормально жити. Вони знущалися, принижували, могли обзивати, бити.
У мене взяли паспорт, побачили, що мені 17. Я їм не сподобалася, нібито занадто молодо виглядала, а вони саме шукали якихось юних дівчат. Мене виштовхали звідти. Батько повернувся за 40 хвилин.
Дорогою в батька почалися проблеми з зором — він не бачив. Згодом батько розповів, що його просто вдарили по голові. Він не памʼятає, хто, як і чим. Згадує, як уже опинився на вулиці.
На світанку ми доїхали до Оріхового, Запорізької області. Попереду нас на дорозі були камінні брили, їжаки, колючки. Таке відчуття, ніби дихати стає легше, а потім попереду ми побачили український прапор. Нам кажуть: «Не бійтеся. Це — Україна».
Ми почали плакати. Не могли повірити, що ми під захистом, що знайшли свою землю.
Наразі родина у Львові, проходили обстеження. Для лікування батька їм пропонують виїхати за кордон.