Про це він розповів в інтерв'ю Фактам.
— Максиме, багато хто з нас до останнього не вірив у ймовірність повномасштабної війни у XXI столітті. Наскільки я знаю, ви не лише усвідомлювали її неминучість, а й навіть підготувалися.
— Приблизно за пів року до початку активної фази війни я вже розумів — буде щось погане, наприклад, велика економічна криза чи війна. Це відбувалося суто інтуїтивно. У 20-х числах лютого перевіряв колекторів і мені прийшла повістка у військкомат. Тоді ще подумав, мовляв, нічого собі, я служив в армії в 2005—2006 роках, а через 16 років отримав повістку. Тоді промайнула думка, що це випадковість, проте у військкомат сходив. 23 лютого я вже був настільки налаштований на швидкий початок війни, що навіть підстригся. Дружину просив виїхати через маленького сина, якому на той момент не виповнилось і двох років, не хотів ними ризикувати. Вона навідріз відмовилася. А 24 лютого вранці дивлюся телефон, а там купа повідомлень про обстріли з усіх боків. Стало зрозуміло: це велика війна. Тому сім'я разом із друзями поїхала, а я залишився вдома, в Ірпені. Відправивши рідних, зайшов у магазин та купив, образно кажучи, сухпай, тобто продукти довгого зберігання. Подумав, що буде повний апокаліпсис, згодом він настав. Паніка була відсутня, але розуміння, що все погано, було!
— Ще до війни ви відвідали військкомат, наскільки швидко після початку бойових дій призвали до армії?
— Справа в тому, що дружина прописана в Ірпені, а я — на лівому березі Києва. Мені треба було якось потрапити до столиці, що було складно, бо ж мости підривали. Тому вирішив шукати ірпінський військкомат. Мені сказали, що він у Бучі. Вирішив сам усе перевірити, знайшов в інтернеті стару адресу та пішов у військкомат Ірпеня. Але на тому місці вже красувалися паркан та новобудова.
— Але ж можна було записатися в тероборону?
— На другий чи третій день війни ми з хлопцями з двору вирішили об'єднатися та зібралися групою йти до тероборони. Але нам сказали, що зброї не лишилося. Тоді одну з веж зв'язку «поклали» і з комунікацією виникли проблеми. Водночас світло, газ та вода були до останнього. Але коли зникла вода, я вже зрозумів: «приїхали». Загалом здивований, що все так довго було. На той час багато пересувався Ірпенем, ходив по друзях, які виїхали і просили зайти до них щось подивитися чи зробити. Заодно збирав продукти, оскільки усвідомлював: не можна вирватися, і ніхто нічого привозити не буде.
У моєму будинку залишився я, голова ОСББ та мама з донькою. Вони намагалися виїхати з Ірпеня останнім поїздом, але колії підірвали і цей шлях виявився закритим.
Увійшовши до нашої частини міста, росіяни буквально "літали" на військовій техніці й обстрілювали всіх, кого бачили. Тому я взяв песика друзів (вони попросили його вивезти), рюкзачок і самостійно пішки вибирався з Ірпеня. Дорогою зустрів хлопців, які приїхали до церкви, а в них уся машина у дірках. Їм зустрівся російський БТР із автоматниками, які просто почали розстрілювати автомобіль. Хлопці вижили. Аналізуючи те, що відбувається, зрозумів: без зброї грати в "хто розумніший" безглуздо, тому вирішив іти в армію. Що й зробив.
—Ваша квартира в Ірпені "пережила" окупацію?
— Так, але є дірка між спальнею та дитячою, розбите вікно на балконі. Це лише візуальні проблеми. В помешканні стіни посунулися. Хоча проблема в наступному: через високу температуру деформувалася арматура та утворилася дірка з метр, зараз потрібно до п'яти плит для зміцнення стіни. Мешканці будинку власним коштом провели оцінку того, що необхідно робити. Коштує все це чимало — від 80 тис. грн. Незрозуміло, коли буде компенсація від держави чи міста. Через відсутність компенсації люди змушені фактично за власний кошт ремонтувати будинки. І тут постає питання: робити це "по-білому", з оформленням усіх необхідних документів, чи "по- сірому" або й "чорному"? У двох останніх випадках ремонт будинків виходить дешевше, проте офіційні документи про проведення робіт годі й просити. Ось тільки для отримання компенсації потрібно, щоб усе було "по-білому". Але все впирається в питання грошей, яких просто немає. На даний момент жителі нашого будинку збирають по 4 тис. грн з квартири, щоб хоч якось зміцнити ці плити. Нам уже треба рятувати дім. Якщо ми цього зараз не зробимо, то навесні він почне руйнуватися. Весь Ірпінь рятує свої будинки, як може. Допомога якщо і потрапляє, це буквально крапельки.
Якщо до зими нічого не зробити, багато будинків Ірпеня будуть втрачені через дурість.