Про почуття провини тих, хто поїхав, війну та культуру – інтерв’ю з депутаткою Київради Мариною Порошенко

22:53 18.04

Порошенко за освітою лікарка, закінчила аспірантуру й у 1991-му році захистила кандидатську дисертацію, працювала лікаркою в кардіологічному відділенні Жовтневої клінічної лікарні у Києві.

Про почуття провини тих, хто поїхав, війну та культуру – інтерв’ю з депутаткою Київради Мариною Порошенко Фото: Facebook М.Порошенко

Інтерв’ю з Мариною Порошенко оприлюднило видання #Букви.

Зустріч відбулася  в офісі “Європейської Солідарності” у Києві. Розповідь про оцінку  готовності міста до повномасштабної війни, як формується ТРО, куди у перші дні йшли у спортивних костюмах та без підготовки, як вона у дорослому віці перейшла на українську, чому нам всім варто навчитися надавати першу медичну допомогу, про ситуацію на звільненій Київщині, чи на довго війна та чому вона вирішила не їхати з Києва у безпечніше місто. 

На виборах 2020 року у Київську міську раду Марина Порошенко очолила список партії “Європейська Солідарність”, яка виграла вибори, подолавши “Удар” міського голови Віталія Кличка та “Слугу народу” президента Володимира Зеленського. Нині вона – депутатка Київради та очільниця постійної комісії з питань охорони здоров’я і соціальної політики. Порошенко за освітою лікарка, закінчила аспірантуру й у 1991-му році захистила кандидатську дисертацію, працювала лікаркою в кардіологічному відділенні Жовтневої клінічної лікарні у Києві.

Як ви дізналися про початок війни? Якою була перша реакція та дії?

Для мене, як і для всіх українців, не було новиною, що Росія може напасти. Понад 4 місяці європейські та американські партнери нас попереджали, що Путін має на меті розв’язати повномасштабну війну в Україні.

Безперечно, як будь-якій людині, мені не хотілося в це вірити. Хотілося вірити, що станеться якесь диво – і війна не розпочнеться.

І, тим паче, що наш президент переконував, що нам не варто готуватися до війни, а треба готуватись до шашликів. Він наполягав, що не треба сіяти паніку, знаємо, що війна не почнеться – тому живемо звичайним життям.

Проте відчуття небезпеки було, як і розуміння загрози. Адже лінія перебування російських військових вздовж українського кордону значно збільшилась, навіть якщо порівнювати з 2014-м роком. 

Стягнення 150 тисяч російських військ на українські кордони та переміщення великої їх частини в Білорусь під прикриттям навчань – не було таємницею. Росія нас оточила.

На мою думку, нам треба було бути більш відповідальними та активно готуватися. Можливо, наша масштабна підготовка до відсічі спонукала б Путіна подумати кілька разів перед тим, як реалізовувати це.

А безпечність з нашого боку і публічна недовіра до даних міжнародної розвідки могли справити хибне враження, що є можливість провести бліцкриг: швидко зайти та захопити наші прикордонні міста, а потім взяти столицю. Так вони й розпочали повномасштабне вторгнення в Україну.

Як я дізналася про війну? Як і більшість українців — прокинулася від вибухів. Через кілька секунд “вибухнув” шквалом повідомлень та дзвінків телефон Петра Олексійовича (Петро Порошенко – чоловік Марини Порошенко, п’ятий президент України – ред.) і я зрозуміла, що це війна.

Мені почали дзвонити знайомі, друзі, всі хто знаходились в зоні бомбардувань, з питанням: “Що нам робити?”, “Марино Анатолівно, допоможіть”, “Куди нам бігти?”, “Як себе поводити?”

Люди були не готові. Ми втратили час. Не треба було поводитися з українцями, як з дітьми й говорити: “Все нормально, ми розумні, ми знаємо, що робимо. А ви собі живіть там своїм життям”. Українці розумні та все знають ще з 2014 року. Слід було бути відвертими щодо високого рівня небезпеки, інструктувати, в якій ситуації як себе поводити, що треба робити, як збиратися, куди звертатись тощо. Навіть не було прокладено маршрутів для евакуації населення.

Чи розглядали ви можливість поїхати з країни? Може близькі та друзі пропонували?

Пропонували. А я відхиляла. Я в тому віці, коли можу самостійно приймати рішення та нести за нього відповідальність. Я залишилася вдома, у Києві, бо відчуваю, що я тут потрібна. Можу бути корисною і зробити багато речей, які б я собі не пробачила, якби не зробила їх. 

Моє життя не дорожче за життя будь-якого іншого українця.

Яка була ситуація зі створенням тероборони у перші дні війни?

З перших днів війни у столиці був шалений сплеск патріотизму, супротиву російському окупанту та бажання боронити місто непохитно. Велика кількість киян одразу ж прийшли на пункти збору ТРО, які були в кожному районі міста.  

До територіальної оборони першої хвилі люди йшли в спортивних костюмах, кросівках та звичайному цивільному одязі. Реєструвалися, отримували зброю і більше нічого. 

Вони не знали, що їм робити далі, не мали ні військового досвіду, ані форми із засобами захисту, ані аптечок першої медичної допомоги. Вони не отримували належної бойової підготовки та відповідного інструктажу. Це дуже часто наражало наших хлопців на небезпеку. На жаль, було дуже багато прикрих подій через нескоординованність дій, яких можна було б запобігти, якщо б ці процеси було налагоджено завчасно.

Ви – депутатка Київради та очолюєте Постійну комісію з питань охорони здоров‘я і соціальної політики. Яка ситуація по цій лінії?

Закінчу по ТРО. Як депутатка, яка відповідає за медичний напрямок, з першого дня повномасштабної війни, я почала домагатися, щоб батальйони територіальної оборони Києва були забезпечені індивідуальними та медичними аптечками. Це мала б зробити Київська міська адміністрація. Я контактувала зі всіма відповідальними за медичне забезпечення чиновниками, писала офіційні листи, і на мера міста зокрема, порушувала це питання на сесії Київради, з проханням дати відповідні доручення вирішити цю проблему. Але досі, чесно кажучи, ми забезпечуємо аптечками та медикаментами наші ТРО власним коштом та за кошт волонтерських і благодійних джерел.

У багатьох містах була проблема з евакуацією дітей. Чи вдалося евакуювати дітей з інвалідністю та дитячі будинки в Києві та області?

Київські дитячі будинки, інтернати та будинки для дітей з вадами розвитку було евакуйовано в західні області Україні та країни Європи. Найголовніше – вони у безпеці.

Також важливо, що у Києві за час війни не припинила роботу жодна з лікарень, більшість лікарів були на своїх робочих місцях. Ми перебуваємо в постійному контакті з ними та допомогаємо. Завдяки гуманітарним штабам, які створила “Європейська Солідарність”, за цей час передали велику партію медикаментів для Київської лікарні швидкої медичної допомоги та Київського військового госпиталю. Також у співпраці з громадою українців в Тюрінгії (Німеччина) для Київського госпіталю ми привезли 3 карети швидкої допомоги. Ці реанімобілі працюватимуть не лише в Києві та околицях, а й перевозитимуть поранених з Василькова, Білої Церкви, Ірпеня, Бучі та інших територій, які перебуватимуть під обстрілами. 

Завдяки мережі партнерів по всьому світу та гуманітарним хабам, які ми організували в західних областях України, ми організовуємо доставку необхідних медикаментів, кровоспинних засобів та перев’язувальних матеріалів. 

Кілька днів тому до нас приїхали волонтерські бригади з Польщі. Певний час вони надаватимуть медичну допомогу людям Київщини, у тих населених пуктах, де росіяни зруйнували всю інфраструктуру, і де нині не працює жоден медичний заклад.

Того страшного ранку 24 лютого, ви кажете, вам телефонували, питали, що робити, знайомі, друзі. Які ви давали поради? 

Поради були дуже індивідуальні. Залежало від того, хто запитував та де знаходився. Ключова порада була – знайти безпечне місце. Бомбосховище або метро, якщо вони є поряд.

Якщо нема, то підвал, якщо і його нема, то знаходитися біля несучих стін. Радила, щоб трималися якомога далі від вікон. Багато людей дійсно прислухалися. Вони нікуди не бігли, хоча в паніці було таке бажання, вибігти та десь шукати безпеки. І, безумовно, жінкам з маленькими дітьми я радила їхати з міста в більш безпечні регіони.

Їхати чи не їхати — дуже чуттєве питання. Хтось засуджує тих, хто поїхав, а хтось навпаки вимагає їхати. Ті, хто поїхав – мають почуття провини. Ви як мати, як бабуся, як політикиня, як вважаєте? Їхати жінкам з дітьми, чи не їхати? Їхати просто жінкам, чи не їхати? 

Немає однозначної відповіді. Жінки є такими ж абсолютно рівноправними членами нашого суспільства, вони мають вирішувати для себе самі. Водночас ми розуміємо, що жінки відповідальні за майбутнє нашої країни – за дітей.

Саме тому важливо врятувати та вберегти дітей, щоб вони потім могли повернутися і відбудовувати країну. Я гадаю, що саме тут є однозначна відповідь. Мами маленьких дітей мають їхати заради цих дітей.

Фото: #Букви

Почуття провини точно не варто мати тим, хто себе все ж таки врятував, врятував своїх батьків, родичів чи дітей?

Ви абсолютно маєте рацію. Якщо ми повернемося до питання “Як жінки мали поводитися в цій ситуації?”, то це залежить від тих зобов’язань, які є у жінки. Якщо є малі діти, і вона могла їх вивезти – вона мусила це зробити. 

Але ми знаємо безліч прикладів, коли жінки у різний спосіб стали на захист країни – у лавах ЗСУ, батальйонів територіальної оборони, як волонтери. Навіть у нас багато жінок-волонтерок з ГО “Справа Громад”, які за ці півтора місяці не були вдома. Вони тут (у волонтерському штабі – ред.) живуть і роблять все необхідне для тилового забезпечення батальйонів тероборони: готують їжу, прибирають, прасують, виконують побутову роботу, яка надважлива для забезпечення життєдіяльності військової частини. І вони також на своєму місці – героїні, тому що без їх праці нічого не було б.

Ми зараз всі об’єдналися навколо України, навколо нашого суспільства, і навколо однієї мети – нашої перемоги.

Що робити з почуттям провини?

Почуття провини я не можу назвати поганим. У цій ситуації, це добре. Це означає, що людина має душу та совість. Наша одна колега, волонтерка, якось сказала: “У мене весь час відчуття, що я недопрацьовую. Я могла зробити більше”. 

І це людина, яка облаштувала спальне місце прямо у себе в кабінеті й спить на роботі, для того, щоб не витрачати час на дорогу. Вона постійно знаходить все, що їй замовляють та передає на Харків, на Чернігів, на Маріуполь. І все одно говорить: “Я недопрацьовую, я могла б більше”. Відчуття провини у контексті війни – показує, що люди правильно виховані, й у них – правильні цінності.

Деякі жінки вирішують, як ви казали, йти в ЗСУ, або до лав ТРО чи волонтерами. Водночас їх чоловіки піклуються про дітей, і навіть вивозять за кордон. Родини самі розподіляють обов’язки, незалежно від статі. Хто з дітьми, а хто бере до рук зброю. Як ви це оцінюєте? У нас все ж таки більш патріархальне суспільство.

Справа навіть не в патріархальності та не в сучасності поглядів. Я за те, щоб в мирний час в родині розподілялися обов’язки між жінкою та чоловіком рівномірно, щоб кожен виконував свою частину, брав участь в вихованні дітей. Це абсолютно правильно, і виграє від цього тільки дитина, яку виховують. Але коли починається війна, я думаю, що саме хлопці мають ставати на захист своєї країни, тому що це також частина виховання їх дітей. Своїм власним прикладом.

Я знаю одну родину, де є четверо дітей, вона працює, а чоловік втратив роботу, і повіз дітей за кордон. Це не дуже стандартно для нас, але такі історії є, і вони сприймаються суспільством доволі критично. 

Не хотілось би брати на себе функції людини, яка ухвалює вироки. Частина виховання, коли своїм власним прикладом батько показує, що він – захисник, що він мужня людина, яка може дійсно захистити не тільки свою родину, а й всю Україну. Такими батьками діти тільки будуть пишатися. Але наголошую, кожна людина та родина вирішує ці питання для себе особисто, ми не можемо нікому нав’язувати своїх рішень.

Є такі ситуації, коли дійсно з дитиною може поїхати тільки чоловік – це нормально. 

Але вдосталь випадків, коли чоловіки просто втікають. От чому вони це роблять? Тому, що їх погано батьки виховали? Бо вони не люблять свою рідну землю? Чи вони – просто пристосуванці в житті, і живуть лише заради того, щоб гарно поїсти і гарно відпочити? Це вже зовсім інше питання. Таких, на жаль, теж багато, і я думаю, що це  не тільки в українському суспільстві. Але, я хочу підкреслити, що їх набагато менше, ніж тих, хто штурмує військомати та ТРО, намагаючись домовитися, щоб захищати країну, а не навпаки.

Люди похилого віку – окрема тема. Часто вони не хочуть їхати.

Саме так. Вони кажуть: “Ми вже віджили своє життя, куди ми поїдемо, ми будемо тут. Якось буде”. Але я б радила їхати в безпечніші місця.

У звільнених містах і селах ми зустрічали дуже багато людей похилого віку, яким зараз дуже складно, вони залишилися без електропостачання, без опалення, без провізії. І найголовніше – без медикаментів. Неможливо задовольнити їх медичні потреби лише завдяки стандартній волонтерській медичній допомозі, тому що у кожного свій індивідуальний запит. Комусь потрібні ліки від високого тиску, цукрового діабету, хвороб щитовидної залози і саме тих, до яких вони звикли, і яким довіряють. Тих, які їм прописали лікарі ще за мирного життя. Єдиний формат, який я знайшла – адресна допомога – я записувала під кожним прізвищем, які ліки потребує кожна людина. Йшла в аптеку, купувала ці ліки, потім за прізвищами формувала персональні аптечки та передавала кожному.

Фото: #Букви

Чи є історія, яка вразила вас найбільше? 

Історій дуже багато, і їх навіть не можна стверджувати, що одна більш трагічна, а інша менш потребує уваги, тому що це стосується персонально кожної людини, яка це пережила, і для неї це дуже важко. 

З перших днів, коли через Київ пішли евакуаційні потяги з людьми зі східних регіонів, наша волонтерська команда, серед членів якої депутати від “ЄС”, представники ГО “Справа громад” та Благодійного фонду Порошенка, спільно з волонтерським центром Центрального залізничного вокзалу, надавали різноманітну допомогу людям.

По-перше, це була допомога пасажирам транзитних потягів, які по кілька днів були в дорозі, в утричі переповнених вагонах, де у людей не було ні води, ні харчів, ні необхідних речей для маленьких дітей. Все це ми передавали під час коротких зупинок.

Також це була допомога людям, які прибували на вокзал, тікаючи від окупації, і знаходилися там досить тривалий час в очікуванні своїх рідних та евакуаційних потягів, щоб потім прямувати далі на захід.

Мене вразила одна родина похилого віку з Баришівки. Вони важко вибиралися якимись стежками декілька днів. Як вони дісталися до Києва, до вокзалу, просто важко собі уявити. Вони розповіли про жахіття які пережили, про розстріли їхніх односельців та про те, що російські військові навіть не давали поховати вбитих, які лежали посеред вулиць та дворів. Люди під загрозою вбивства в тих же дворах хоч якось намагалися їх присипати чи поховати. 

Наприкінці нашої розмови чоловік потягнувся до кишені, дістав звідти зв’язку ключів, простягнув мені й промовив: “Це все, що залишилось від моєї хати”. 

Такі прості слова, але настільки вони передають весь жах того стану, в якому залишились люди поважного віку, без даху над головою, не знаючи, куди їм податися, що робити та що на них чекає.

Одразу після звільнення ми були в Бучі і зупинилися біля хати, звідти вийшла жінка. Її ворота, подвір’я, гараж були простріляні скрізь. “Стріляли по всьому, – каже, – сховатися було неможливо”. І люди понад місяць провели у підвалах, чули, як заходили в їхні хати, все там перевертали, шукали коштовності, обкрадали. Люди боялися в тому підвалі поворухнутися, що б орки у жодному разі не подумали, що там хтось є, тому що відразу б розстріляли. Бучанці кажуть: “Нам пощастило, що нас не знайшли і не вбили”.

Найбільше мене вражає, що навіть за пережитих жахіть, люди не втратили доброти, людяності та навіть почуття гумору. У таких жахливих умовах намагаються жартувати та дбати один про одного. Це показує, яка прірва між росіянами та українцями. Росіяни – нелюди. Вони мародерять, вбивають простих людей, знущаються, ґвалтують. Всі жахи, які ми не могли собі навіть уявити, були росіянами зроблені. Інший світ – українці, які навіть в таких жахливих умовах все одно намагаються дбати один про одного. Навіть до російських військовополонених ставляться людяно. Це два різні світи.

Фото: #Букви

Як ви оцінюєте ці події для нашої державності?

Ми стали ще сильнішими та ми вже остаточно довели усьому цивілізованому світові, що ми маємо право на незалежність.

Безперечно, я думаю, що цей прояв загальноукраїнського патріотизму, цивілізованих підходів до всього та людяності, навіть під час воєнних дій, показав, що ми дуже серйозно відірвалися від того радянського минулого, яким досі живе Росія.

Навіть зі всіма своїми внутрішніми непорозуміннями, протистояннями, політичною конкуренцією, але це – наш шлях, завдяки якому ми вийшли на зовсім інший рівень, і ніколи вже не повернемося назад.

Зараз Путін лише більше відштовхнув навіть колись лояльних українців від Росії. Люди питають: Якщо росіяни прийшли нас захищати від міфічних бандерівців та “нацистів”, то навіщо вони над нами знущаються? Якщо вони прийшли рятувати російськомовних, то чому вони цих російськомовних вбивають, гвалтують і грабують? Чому знищують цілі міста?

Про культуру. Ви багато чого робили свого часу: і археологічні дослідження на похованнях Данила Галицького в Польші, і Центр Анни Київської у Франції. Яка роль культури під час війни? На CNN – українська пісня про “Байрактар”. Серед представників шоубізнесу багато хто став на захист України…

Культура, мистецтво, освіта – це такий триєдиний камінь фундаменту, на якому формується суспільство, його ставлення до власної країни та історії. 

Щодо митців, які стали на захист країни, скажу, що в лавах нашого батальйону ТРО Києва є Сергій “Фома” з гурту “Мандри”. Він також захищає столицю – допомагав евакуювати людей з Ірпеня та Бучі, після звільнення цих міст їздив разом з нами з гуманітарними вантажами. Такі люди не тільки виводять нашу культуру на інший рівень, але й готові зі зброєю захищати Україну. Тому я думаю, що ми вже дуже скоро почуємо багато нових пісень, народжених саме під впливом і враженнями війни. Це буде історія цієї війни в піснях.

Росіяни знищують школи, архітектурні пам’ятки, церкви.

Так. Якщо ми вже пішли в минуле… Наскільки актуальними зараз є три слова: “Армія. Віра. Мова” – це те, через що ми відразу можемо ідентифікувати, з якого світу людина. Навіть паролі працюють, які важко вимовити людині, яка не знає української.

Кожен російськомовний українець спокійно скаже “паляниця”. Але для росіянина вимовити це слово – катастрофа.

Друге – це церква. Ми є свідками, як попи московського патріархату здавали людей, які переховувалися в них у церквах. Здавали адреси сховищ. Нічого спільного з духовними цінностями вони не мають. Це теж показник ментального ставлення до тієї території, де ти живеш, до людей, які тебе оточують.

Про героїчні ЗСУ сказано вже багато.

Що нам як державі треба зробити, щоб не втратити культурні здобутки, які зараз отримуємо такою ціною? Як нам зберегти цей культурний фонд для майбутніх поколінь?

Це питання – дуже широке, глобальне. Його треба проєктувати і вирішувати на перспективу вже зараз. На жаль, за 30 років ми так і не спромоглися видати справжні українські підручники з історії України для наших шкіл. А це – надзвичайно важливо.

Ми свого часу створили Український культурний фонд (УКФ). Він був ковтком свіжого повітря, новим джерелом для підтримки ініціатив наших митців. Вони дійсно відчули, що можуть розраховувати на матеріальну підтримку, щоб реалізовувати свої проєкти та творчі ініціативи. Почало фінансуватися українське книговидавництво та українське кіно. Але, на жаль, цього було недостатньо. 

Зрозуміло, що треба було присвятити цьому ще більше уваги та виділяти більше фінансування. Ми мали створювати багато якісного українського продукту. Адже ми бачимо, як зомбується російське населення саме через російський продукт, і до яких жахливих наслідків це призводить.

Тож держава має створювати якісний український продукт, який би консолідував суспільство. 

Якщо ми пішли в минуле, то питання про мову. Ви ж не все життя спілкувалися українською, так?

Я перейшла на українську мову вже у дорослому віці. Свого часу я також навчилася.

Зараз я дуже багато спілкуюсь – і з головними лікарями, і з людьми, які знаходяться на державних посадах, на які вони не могли потрапити за законом, якщо не володіють державною мовою. Але, на жаль, дуже часто керівники державних установ, не можуть говорити українською мовою. Кажуть: “Вибачте, мені важко говорити, можна я на руский перейду?” Я кажу: “Ні, говоріть з помилками, це не страшно. Головне – говоріть”. Я свого часу також навчилася – і вже в дорослому віці перейшла на українську мову.

Не треба виправдань: “Я не хочу псувати мову, щоб не говорити неправильно”. Тому я весь час спонукаю: “Кажіть з помилками, це не страшно, я вас зрозумію. Але не переходьте на російську”.

Але є ще один психологічний аспект: щоб не образити, ми “самі на російську мову перейдемо – продемонструємо свою толерантність” – не треба так. Давайте бути більш наполегливими в просуванні української мови.

Треба терпляче ставитися до людей і підтримувати їх у бажанні спілкуватися українською.

Як медик скажіть: яким навикам ми повинні навчитися під час війни? Наприклад, надавати першу медичну допомогу.

Свого часу в статусі першої леді я активно підтримувала проєкт “Я можу врятувати життя”, який був спрямований на навчання старшокласників навичкам першої домедичної допомоги. Йдеться про непрямий масаж серця, зупинку кровотеч та іншу допомогу, яка дозволить, тримати людину в стані життя, поки не приїде швидка допомога. Це дуже важливо. Статистика по всьому світу свідчить, що так було врятовано сотні тисяч життів. За такими навичками – майбутнє, і це має стати невід’ємною частиною шкільної програми.

Дорослі зараз масово ідуть записуватися на навчання зі стрільби та надання першої допомоги…

Якщо є можливість – ідіть на такі курси. Це не буде зайвим. У критичні моменти рахунок іде на хвилини, і, якщо ти десь зволікаєш чи щось згадуєш – можна втратити час і життя людини. Тому дуже важливо, щоб хоча б базові навички були напрацьовані на практиці, щоб людина на рівні рухів пам’ятала, як це робити. Практика обов’язкова. 

Як працює Київрада в умовах війни?

Вже було проведено дві сесії Київради. За ініціативою “Європейської Солідарності”, вони проходили в сесійній залі – це була наша вимога, щоб кияни та депутати бачили, хто залишився захищати Київ, а кого немає. Важливо бачити, як люди голосують. Хто підтримує рішення міської ради, а хто – ні.

“Європейська Солідарність” – в більшості своїй – залишилася в Києві, і на останній сесії нас було 27 із 31 депутата.

Відзначу й єдність представників усіх семи фракцій Київради. Не було жодних розбіжностей – голосування відбувалися одностайно. Попри приналежність до різних політичних сил ми відклали вбік усі протистояння і зараз працюємо як єдиний орган, який консолідувався  навколо порятунку нашої столиці, України та перемоги.

Фото: Insragram-сторінка Марини Порошенко

Що важливо для перемоги, окрім армії і тилу?

Дуже важливо правильно розрахувати свої сили.

Не варто перегрівати суспільство очікуванням, що ми зараз швидко переможемо і повернемося до звичайного життя. Ця війна може бути тривалою, і це треба усвідомлювати.

Наше інтерв’ю починалося з того, що суспільству треба було готуватися до початку повномасштабної війни, а от зараз треба бути готовими жити у стані війни якийсь час.

Для того, щоб ми в якийсь момент не виснажилися та продовжували бути спроможними далі ефективно чинити опір. Важливо це в собі виховувати, бути відвертими з людьми, щоб ми всі разом розуміли, що це марафон, який нам треба пройти до кінця.

Що треба для того, щоб закінчилась війна?

Треба в ній перемогти. Перемогти як на фронті, так і на міжнародному рівні, об’єднавши навколо України увесь світ, який має об’єднати всі свої можливості, щоб зупинити Путіна і Росію. Тільки коли пройде депутінізація Росії, ми зможемо розраховувати на те, що війна в Україні закінчиться.

Великий Київ у Google News

підписатися