“У мене є учні, дуже глибокі, які багато читають. І я кажу: дайте і мені щось цікаве. І дівчинка приносить книгу, яка називається “Повітряні змії”. Я починаю читати – а там говориться про те, як світ обговорював можливість початку Другої світової війни… хоч тоді в це майже ніхто не вірив. Ця книга змусила мене задуматись. Такий був тривожний дзвіночок. А потім в лютому була така атмосфера, що я відчувала, що щось явно йде не так…», – згадує Вікторія в Історіях війни з Андрієм Данілевичем.
Коли 24 лютого почалися перші вибухи, вчителька жила у Бородянці:
“Були в одному домі я, моя дочка 5 років, моя мама та сестра 11 років. Перед самою війною ми продумували різне – у мене був підготовлений спальний мішок – сховала його в лісі. Там також залишила воду. Думали, що зможемо піти до лісу, якщо раптом ворожі танки зайдуть в село. А після 24-го – вчотирьох бачили, як літають ворожі ракети над Бородянкою. Чули, як село розбомбили. Тоді зник зв’язок, цивілізованої евакуації не було”.
Читайте також: Страждання та витривалість людей Київщини потрапили до ТОП-100 кадрів світу журналу Time’s
Коли тяглість днів тривала, не працювали магазини та почали закінчуватися запаси їжі, Вікторія прийняла рішення забирати дитину та виїжджати.
“Коли лягаєш спати і не знаєш, прокинешся ти чи ні – це жахливо. Коли було чутно сильні вибухи, спускались до підвалу. Дивилась тоді на стіни, і думала, що в цьому погребі пережили війну мої прабабуся і прадідусь… Мені вдалося виїхати, а мама вирішила залишатися. Попросила у неї щось на згадку. Вона віддала свій золотий ланцюжок з хрестиком. Ми розуміли, що, можливо, більше ніколи не побачимось”, – ділиться Вікторія.
Жінку з маленькою донечкою забрав волонтерський автобус, який розвозив гуманітарну допомогу. Так дісталася на вокзал, а далі – виїхала в Іспанію. За кордоном викладає українську мову для біженців з України, мріє про повернення додому та завершення війни.
Нагадаємо, військову нагороду отримав прикордонник, який прикрив собою побратимів, коли відганяв ворога від Гостомеля.