Про емоційні здатності та особливості українців, а також про способи, якими виражають свої почуття у часи випробувань війною, розповів військовий психолог, офіцер 67-ї бригади Андрій Козінчук. Він поділився своїми професійними відкриттями в ефірі мультимедійного проєкту «Архетип нації», ведучим якого є Нік Лисицький — письменник, голова громадської організації “Чарівний світ UA”.
Кореспондент “Великого Києва” вибрав найцікавіше з розмови двох дослідників.
Емоції, що притлумлювались випробуваннями історії
Емоційність — це не про українство спочатку. Це навіть не про людські, а про тваринні почуття, які нам допомагають просто виживати, а потім уже жити. І вони притаманні всім. Немає безмоційного народу. Є менш емоційний, більш емоційний. Чомусь притаманно, що фіни або німці менш емоційні, італійці, іспанці більш емоційні, але насправді всі емоції притаманні людині.
Якщо, наприклад, брати злість — це емоція, і вона допомагає виживати або вигнати якогось там злодія, поганця, як тваринам. Так і радість, як емоція також є. Вона притамана взагалі всім. Але українців, щоб вирізнити, вона нам притамана, тому що нас дуже багато примушували оцю емоцію притримувати. Бо ми були в складі якихось імперій, інших держав, і мали якось підпорядковуватись чомусь, і ти її нікуди не сховаєш. Вона дуже часто виражалася в мистецтві, у збройних революціях, у визвольних змаганнях.
Емоційність дуже часто перемагає раціональність...
У хорошому, в поганому, в психології немає плюса і мінуса. Але вона часто перемагає. Бо скільки б ти не був суперраціональним, емоційність старша за це. З точки зору там нейробіології лімбічний мозок, який за це відповідає, трошки глибше знаходиться, ніж наше раціональне
Це наша особливість, яка прямо передалася нам із поколінь, тому що у нордичних народів, наприклад, взагалі холодно. Ти особливо там не “ге-ге-гей“. Чим тобі жаркіше і чим краще ти можеш виражати себе, тим ліпше стає.
У нас помірний клімат. І така історія була, що я не знаю, чи можна якось так сказати, ми середньоемоційні. Ми емоційні, але не занадто. При тому, що, знову ж таки, візьмемо неприємний приклад, як похорони. Жінки, особливо бабусі, всі заливаються, чоловіки сумують. А власне психологи і психодіагности кажуть, що в тому числі через емоційність наші жінки живуть довше, а чоловіки менше, хоча вони менше емоційні. Це погано, що чоловіки вмирають раніше, але це добре, що жінки довше живуть. Як тут, помирити їх, незрозуміло. І через ці історичні віхи, що нам передані, ми змінюємося. До речі, ми трошки вчимося більше виражати емоцій, але знову ж мають значення наші гени.
Чому ми говоримо, що емоцій не можна стримувати?
Кожна емоція базова — радість, сум, злість, страх, огида — при тому наші залози виділяють речовини, які спричиняють, що наше тіло починає реагувати по-іншому. Страх – це адреналін, наприклад, а гормон злості — норадреналін. Є купа гормонів, те що називається радості, вони не зовсім радості — дофаміни, всякі окситоцини. І ти коли емоції не відкриваєш, воно в тебе всередині є, змішується, і це впливає на обмін речовин.
Ти там худнеш, товстішаєш, в тебе психосоматика виходить, як почервоніння на шкірі, і в тебе всередині не окей. Якщо оці всі гормони прямо змішуються, в тебе може вийти тривожність. А тривожний розлад, це взагалі не дуже добре. І тому нам важливо усвідомлювати, що в мене є якась емоція.
Навіть якщо ти не можеш виразити радість, це не окей. Тобі треба навчитися радіти маленьким речам…
Сонечко на вулиці, ти в дуже класній футболці. Або коли ти помився, і не просто помився, а чистеньку білизну застелив, одягнув. Ти ж можеш собі це дозволити, правда? Це ж не дуже таке щось нереальне. От постіль, ти чистенький, прям нюхай себе. Радій, кажи: “Боже, як мені добре”. Українці зараз це цінують, бо вже багато хто ночував у спальниках, в метро, в канаві, де завгодно, в бліндажі, і так далі. І оці речі всі, коли ти виражаєш емоції – це значить, що спрацювало.
Аби навчитися виразити свої емоції, нам необхідно хоча би продіагностувати, яка в мене емоція...
От почніть от з цього: я радію. У чому проблема у нас? У деякої частини українців є така парадигма: я маю заслужити радість. Це пішло від того, як мені, щоб купили нові кросовки, треба було чверть закінчити нормально, або щоб я поїхав в табір, мені треба було вести себе по-людськи, бабі на городі допомагати.
Мабуть звідти, з дитинства це все пішло. І потім ти вже дорослим щось собі заслуговуєш: “Я заслужив піти в ресторан”. Чувак, це ресторан, там їдять, це не щось таке. Або там “Я заслужив собі купити нові джинси”. Чувак, якщо в тебе протерлися, то в тебе два варіанти: до швеї або в магазин, за новими штанами. Тобто, оцю радість заслуговувати не треба. У нас це називається “попелюшкове виховання“. Коли, щоб піти на дискотеку, 40 трояндових кущів треба посадити, зерна перебрати. Є речі, які заслуговувати не треба
Якщо потрібно буде обрати три слова, які характеризують українців як націю, які це будуть слова?
Так, як націю – unstopable, тобто нестримні, невпинні.Сскільки зупинялися Молдова, Грузія, Чечня, Ічкерія. Всі цивілізовані країни казали: “Вам треба було підкоритися”. А ми невпинні. Це перше слово.
Друге — це словом важко. Це така особливість, коли найбільшу якусь біду, проблему, ми переводимо в гумор. Чорний гумор, пісню, от таку штуку. Це така характеристика, проекція, мабуть. Проективні ми не в плані, що ми проекти робимо, а що ми переводимо на щось.
І третє – ми точно, що би про це не говорили, але ми згуртовані. Нам не вистачає згуртованості всіх разом, але поняття сім’ї, родини, дружби, соціальна. Точно. Тільки це не про соціал, як пенсія і пільги, а про те, що ми як етнос, не індивідуалісти. Для нас же важливе оце, як бабуся з городом, що сусіди скажуть. Це дуже для нас важливе, і того ми і будемо триматись. Оце, «що сусіди скажуть», бо вона ж з нею спілкується, з цією сусідкою. Вона її може не любити, але “Добрий день, Петрівна”, “Добрий день, Олегівна”, і так дальше. І от оце соціальна.
Коли душа козака плаче, тоді він співає…
І це прямо ну от так. І я коли бачу, як наші хлопці хтось десь там щось мугикає, співає, такий: “О, “Пропала грамота””. Вже всі, мабуть, знають цей фільм. Мені дуже подобається, що він актуальний досі. І от це мабуть також є. Це про вираження нас, що ми хочемо співати.
На фронті співають. Я не можу сказати, що ми збираємося з побратимами навколо ватри тощо, але в якихось місцях, ситуаціях, не натовпом, співаємо.
Це така більш-менш індивідуальна річ. Я побачив, що у кого в культурі це було, він це несе з собою на фронт. Наприклад, у нас є дівчинка в бригаді, яка з Заходу України. Вона віруюча глибоко, але у неї, от я її не питав, чи це сім’я, чи це її оточення було, вона дуже часто співає. І це ніколи не виглядало дивним. Наприклад, ніхто їй не робив зауваження. Окей, вона ще вміє співати. Бо співають всі, але краще б не співали іноді.
А це може бути не тільки щось народне, це щось от співаєш. Тобто, це може бути щось супер сучасне, якісь світові тренди, але щось співають. Тобто, вираження цього є. І не так, щоб “от поїхали, я тобі покажу”, точно ні, але воно якось дуже ситуативно відкривається. Мені здається, що ми продовжуємо традицію співочої нації.