Про Київ історичний та сучасний, а також про архітектурні рішення, які зроблять місто привабливим для туристів та місцем сили для тих, хто тут мешкає, кореспондент «ВК» поговорив з архітектором Миколою Віхарєвим. Він працює над реставрацією старих будинків у центрі Києва та в історичних районах столиці.
Кор. «ВК»: Якщо нині пройтися центральними вулицями Києва, можна побачити, як стара та історична архітектура поєднується з сучасною. Проте, нажаль, як кажуть кияни, це нерідко швидше про несмак, аніж про стиль. Що потрібно змінити та до яких рішень схилитися, аби композиції були більш вдалими?
Микола Віхарєв: Якщо ми з вами проведемо аналогію з готуванням страв – важко, щоб страва була смачною, якщо відсутній шеф-повар. Подібно із забудовою, яка зараз відбувається, відсутній головний архітектор та генплан розвитку. Можливо це через недосконалість законодавства, влади чи нормативних документів, але нині немає комплексного розгляду вулиць, ділянки міста та забудови. Архітектурні рішення залишають забудовникам, а ті часто працюють без бачення загальної картини.
Коли у 80-ті у Києві працювала стара школа архітекторів, будь-яка забудова в центрі міста – реконструкція, реставрація чи нове будівництво – завжди розглядалася в комплексі кварталу, площі, вулиці, видових точок.
Робився макет, який значно більший, аніж ділянка забудови, та який охоплював 20-30 будинків навколо, оцінювалась відповідність цього рішення “ансамблю” вулиці. Наразі, якщо видані містобудівні умови, навіть Містобудівна рада не відбувається. Тобто усе віддано на відкуп забудовнику. Що він буде вважати за потрібне йому – те зробить.
Кор. «ВК»: Тобто, з практичної точки зору, що має бути зроблено?
Микола Віхарєв: З практичної точки зору має з’явитися “кухар”, “шеф-повар” -головний архітектор міста. Мають бути залучені архітектори, суспільство, небайдужі громадяни до розгляду проектів. Не просто проект зробили, і будуємо – його треба розглянути, і зробити публічним.
Кор. «ВК»: Кожен район столиці має свій характер та харизму. Чи можливо це підкреслити новими архітектурними рішеннями, а якщо так, то яким чином?
Микола Віхарєв: Для початку, розгляньте ці райони як 10 різних міст. Послухайте, від Троєщини до правого берега відстань більша, ніж між деякими невеликими містами України. Кожен з районів – це окреме місто. У кожного з районів є грандіозна і стала спадщина, яка поки що залишається забутою.
У Голосіївському районі є Китаєво. Там унікальна пам’ятка, що охоплює близько 75 гектарів. Городище, поселення, курганний могильник та печерний комплекс. Під землею лежить місто часів Київської Русі.
Маємо дослідити, узагальнити та опрацювати різні шматочки історії та традицій забудови, визначити свою ідентичність, і ми отримаємо з вами неповторне обличчя цієї території. Бо неповторне обличчя – це не просто відрізнятися, а і мати різні позитивні риси, задатки. Десь на лівому березі, коли там були поля, відомий льотчик Петро Нестеров, що зробив “мертву петлю” тренувався. Серед людей також є легенда про сосну Нестерова, що стояла там ще 5 років тому.
На лівому березі, де Троєщина, розташоване давньоруське городище XI—XII століть, відоме як «Городище Троєщина-Вигурівщина» Там є дуже багато ДНК, але воно все під землею.
Те саме і в інших ділянках міста. Наприклад, Пуща-Водиця з дерев’яною дачною архітектурою 19-20 сторіччя, яка збереглася, теж є невід’ємною частиною образу, над яким треба працювати.
Кор. «ВК»: Повертатися до своєї історії…
Микола Віхарєв: Так. Маємо розуміти, що просто вигадати стерильний образ – це повторити історію міста Дубаї, де нічого немає історичного, немає своєї ідентичності. Все, що там є цікавого, це все чуже. Це фактично виставка чужої історії та чужих досягнень. Київ навпаки має величезний пласт історії. Це перехрестя цивілізацій. Це столиця держави, яка завжди була між сходом і заходом, між північчю – варягами, та півднем – Візантійською імперією. І тому варто повернути нашарування того, що мало б як ідентичність проявитися у сучасній архітектурі, і зробити її неповторною. Адже воно досі є, і його досить багато.
Архітектура виражає і минуле, і майбутнє, і сучасне одночасно. Вона не може бути повністю у майбутньому. І не може бути повністю в минулому. Відірвана від “землі” архітектура перестає бути українською.
Коли я вигадую нову архітектуру, нову форму, у нових стилях, це як модельєр, який одягає дівчину. Він має враховувати фізіологію, знання, образ, характер та темперамент цієї дівчини. Те саме архітектор – коли він будує нову будівлю на ділянці, він має зрозуміти дух народу, дух цієї місцевості, історію, матеріали, яке майбутнє у цієї місцевості. Буває нерідко так, що відірвіть цей будинок, поставте десь у Словаччині чи Шанхаї, він не буде нічим відрізнятися від забудови там. Але я б хотів, щоб наша українська школа архітекторів мала свої неповторні риси. Щоб Київ був унікальним містом, а не просто «дубаями», яких і так досить багато по світу.
Кор. «ВК»: Жителі столиці пам’ятають, як після реконструкції площі Майдан Незалежності змінився центр міста – стало менше місця для зелені та природної краси. Що сьогодні можна і варто зробити на головних вулицях мегаполісу, аби дихати було легше?
Микола Віхарєв: Коли прийшов до влади Янукович, він викликав до себе Попова, і доручив йому навести лад на Майдані Незалежності. Попов зібрав радників та архітекторів, дуже вузьке коло. Це була зустріч непублічна – тих, які були не політичні, і не симпатизували Януковичу, технократів. Але він як фахівців у них запитав: «Слухайте, а що потрібно зробити з Майданом, щоб люди його полюбили?». І йому відповіли: “Для початку прибрати сміття, контейнери, пофарбувати, відремонтувати – просто привести до ладу існуюче”.
Що дійсно не подобається – це засилля адміністративного апарату в центрі, який не дає розвиватися громадській інфраструктурі. Фактично економічні чинники не дають Хрещатику стати нашими “Єлисейськими полями”.
Якщо ти киянин, то не поїдеш туди відпочити та прогулятися. Майдан – це сакральне місце. Через кров, яка там пролилася. Настільки важливе, що, я рахую, ми не маємо права його змінювати. Ми фактично вб’ємо “свідка” історії. Свідка трьох революцій. Перша – Революція на граніті, ще коли була радянська влада, друга – Помаранчева, третя – Гідності. Тому зараз його змінити і перекроїти? – Ні.
Ви знаєте, що початково торгівельний комплекс, який знаходиться за Монументом Незалежності – де зараз торгівля, ресторани і так далі, початково планувався як музей Гетьманства та української історії?..
Може краще не витрачати $20 млн на будівництво нової споруди, яка спаплюжить місто, а просто викупити ці приміщення і зробити адаптацію, щоб дійсно Монумент Незалежності оточував Музей славетності України, а не «Пузата Хата» і магазини «Все по 10 гривень»? Коли на Майдані Незалежності побудували торгові центри, люди спускалися під землю, і це було якось ново, несподівано, був попит. Наразі під землю люди не хочуть спускатись. Вони хочуть гуляти пішки історичним містом.
Кор. «ВК»: Громадські активісти ледь не щодня закликають не нищити старі історичні будівлі, адже на їхньому місці забудовники намагаються побудувати гіпермаркети та офісні центри – як подолати цей конфлікт?
Микола Віхарєв: Я, як архітектор, бачу це кожного дня. Конфлікт оснований на тому, що сталось між суспільством, громадськістю та між бізнесом. Фактично активісти сьогодні – це і є справжні борці з системою. Активісти з Троєщини чи Відрадного, які знаходять у собі сили приїхати і з плакатом під КМДА показати, що він проти руйнування пам’ятки, він сьогодні по духу не менший, аніж революціонер під час Революції гідності. Тому що він ризикує.
Захищаючи історичну будівлю, активіст знає, що влада майже не чує. Він зробить – це для своєї совісті, аби сказати собі: «Я все, що міг, зробив».
Наприклад, є такий активіст Олександр Дядюк. Останні 10 років виступає проти свавілля, але на нього натравлюють поліцію. Доводить, що нічого не порушує, але він фактично постійно в боротьбі. Або одна з найвідоміших активісток на Подолі Тетяна Максименко. Вона пережила за своє життя і погрози криміналітету, і шантаж. Але знаходить у собі сили проявляти своє бачення, і доносити до людей, де має бути справедливість, а де ні. Боролася за завод та парк Ріхерта на Подолі, проти «будинка-монстра» на Нижньому Валі. І вона фактично одна з тих людей, які вплинули на те, що висотність на території заводу Ріхерта була понижена. Але так як це ніхто не бачить, це її власний ризик. Якщо на неї завтра хтось “наїде”, її немає кому захистити. Ці всі конфлікти викликані тим, що влади як регулятора не вистачає. Реакція людей – це результат кризи влади.
Кор. «ВК»: Що б Ви змінили у місті, якби стали головним архітектором Києва?
Микола Віхарєв: Наразі посада головного архітектора Києва є тим, що називається весільним генералом. І я зараз відповім на це питання, лише щоб пропагувати свої ідеї історичності та екологічності архітектури, ідеї людиноцентричності.
А ви знаєте, що у головному управлінні архітектури, яке є підлеглим головному архітектору Києва, працює наразі більше 80-ти людей? Але понад 70% цих людей зараз може запросто замінити штучний інтелект.
В описуванні якихось довідок, перевірці, відповідає чи не відповідає цей документ – це автоматизація процесів і штучний інтелект успішно справляются. Тоді сама посада архітектора перейде з функції створювати креслення та перевірки, бюрократії на функцію “криєйтора” та “стиліста архітектури”. Тому що шалені темпи розвитку штучного інтелекту вимагають від архітектора більш гарного і вдалого смаку, більшого розуміння природи людини, історії, ніж фаховості креслення чи бюрократичних навиків.
Перші кроки, які людина на посаді головного архітектора має зробити – це шана суспільству та єднання навколо ідей, створення комфорту у центрі міста, залучення інвестицій. Це встановлення монументу героям та всім, хто боролися і полягли за Україну, який має єднати націю та всі періоди різної України за останні 500-1000 років. Його розміщення – на самому видному місці, на пагорбі там де Арка дружби народів.
Друге – це зменшення засилля адміністративного апарату в центрі міста, яке не дає розвиватися Києву таким чином, щоб він був комфортним для киян.
Ви десь бачили, щоб у серйозній європейській столиці історичний центр, Верховна Рада, Кабмін та Адміністрація президента були в одному місці? На відстані менше аніж пів кілометра?
Це стратегічно не вигідно. Я не кажу їх винести за центр міста. Є дуже багато ділянок на Дніпрі, у центрі міста, наприклад, на Рибальському, на Теличці, де за кошти проданих будівель можна побудувати нові будівлі, які стануть взірцем та символом демократичної, відкритої, вільної, сильної України. Слід зводити будівлі, які стануть символами нової України. Саме так колись вчиняли в США, де є Капітолій та інші будівлі, адміністративні центри. У Грузії, багато в Європі в інших містах. Вони самі по собі будуть елементом донесення до широких мас надійності та багатовічності держави.
У нас все навпаки. Там, де колись будували, щоб допитувати людей 30-х років, коли Голодомор був, колишня будівля НКВС, тепер це будівля Кабміну. Там, де був колись центральний офіс Комуністичної партії України на Банковій – там Адміністрація Президента. Верховна Рада, яка ще пам’ятає гітлерівські часи, зроблена в дусі сталінського класицизму. Адже фактично, коли ви заходите в будівлю, вона робить пропаганду радянських часів.
Ну як ми, українці, можемо сприймати ці будівлі інакше? Але тут навіть грошей витрачати не треба. Просто запланувати, і за 5 років це зробити. Але дати новий виток розвитку держави. Адже ми маємо зараз знайти якісь елементи, системи, які трошки здвинути, і почне рухатись увесь механізм міста.
Кор. «ВК»: Уже багато років у нас говорять про Генплан Києва – яка його перспектива?
Микола Віхарєв: У деяких місцях Індонезії є така традиція, коли раз на рік родичі викопують померлого, миють, одягають та говорять з ним, а потім знов на рік заривають. Це аналог гробків, коли у нас люди їдуть раз на рік на кладовище. От Генплан Києва – це такий труп, який раз на рік виймають, обговорюють, а потім знову закопують. Це відбувається вже 20 років. Ну невже за 20 років така неспроможна нація, і такий неспроможний люд, що не можемо того генплану вичавити?
Фактично жодна людина не може мені сказати в приватній бесіді, а чому згідно цього генплату завтра чи через 10 років Київ стане кращим. І це трагедія.
Кор. «ВК»: У Києві відбувається поволі дерусифікація, зносять пам’ятники радянщини. Як має виглядати дерусифікація простору, аби люди не почували себе вдома, як у совку?
Микола Віхарєв: У філософських бесідах ми розуміємо, що перемога культури не через знищення радянського минулого, а через стимулювання своєї культури… Якщо ми будемо стимулювати свою культуру, то і радянське минуле зникне, і русифікація. Але наразі більшість молодих архітекторів Києва, які дуже талановиті та які могли б працювати у місті, перебувають фізично тут, але проектують вілли на Балі, хмарочоси в Дубаї, резиденції в Маямі, у Європі. Ми кажемо, де нам взяти хорошу архітектуру? А тут люди працюють на Захід. Те саме з дизайнерами ,художниками, і так далі.
Саме шляхом плекання через підйом економіки, через демократичність вибору, свободу, ми отримаємо поштовх пострадянській культурі, яка витісниться. А якщо ми не плекаємо, не ростимо, а просто працюємо на інше, наша енергія буде направлена туди.
Є два шляхи будови України – перше дійсно побудувати унікально величну культуру з тисячолітньою історією, яка увійде до “золотого віку”, або будувати антиросію. Давайте робити у нас все, що в росії, тільки навпаки? Перший шлях – це шлях світового рівня, світової думки, кращих філософів, кращих літераторів. А підемо другим – ми не відірвемося від цього ніколи.
Кор. «ВК»: У столиці є історичний досвід, коли будинки зводилися коштом меценатів, і це були витвори мистецтва на багато поколінь. Як, наприклад, костел Святого Миколая. Як сьогодні повернути таку практику?
Микола Віхарєв: Єдною відповіддю на цю задачу є відновлення економіки України. Наведу приклад. Один мій хороший знайомий до цього нового року в грудні-листопаді (а він дуже заможний бізнесмен з великим багажем статків), дуже серйозно зі мною обговорював, що хоче купити історичну будівлю. Хотів зробити реставрацію та джаз-клуб світового рівня, який буде оснований не на комерції, а буде родзинкою Києва.
Меценат планував вкласти свої гроші, розуміючи, що ніколи у своєму житті не поверне їх назад, інвестує це в культуру та в мистецтво. Нажаль, у січні він зрозумів, що весь бізнес в Україні в нього падає, і в нього немає більше статків наразі це профінансувати.
Я впевнений, що колись, через років 10, він цю мрію здійснить у Києві. Але залежить, як бізнес буде розвиватися в Україні. Щоб бути меценатом, бізнес, який залишається бізнесом, має заробляти. Якщо він не може заробити собі на їжу, навряд він буде направляти якісь кошти на соціальні, гуманітарні чи якісь творчі проекти. Має працювати економіка.
Основою економіки в тому числі є розвиток територій, нерухомості, українських міст і української культури. Ми маємо бути привабливими для людей, які зараз мають можливість вибирати, у якій країні жити.
Треба, щоб поверталися в Україну не задля того, що його якийсь там «міністр єдності» чи «міністр щастя» чи «міністр радості» позвав, і громадянин приїхав. А для того, щоб Україна дійсно була найкращою, і мала майбутнє.
Кор. «ВК»: Ваша візія Києва майбутнього…
Микола Віхарєв: Є річ, яка для мене є досить важливою. Ніхто нині не говорить про те, що змінилася філософія людини. Тепер у нас немає необхідності кудись іти, щоб купувати товари, бо можна користуватися доставкою, інтернетом. Людина може обирати місце, де жити, з ким говорити, як працювати, і чи працювати взагалі. Але наші міста побудовані під старі соціальні відносини, за старою філософією.
Людина проживає сценарії свого життя, а місто, суспільство, є основою “театру сценаріїв”. Однак нині місто – як майданчик, на якому відбуваються ці відносини, не пристосоване до цього. Саме тому найбільш популярні місця у Києві – це не ті, яким сприяла чи які створила мерія чи держава, але які зробили люди всупереч владі.
Я не мрію про якусь там держслужбу чи посаду головного архітектора. Але я бажаю, щоб мій дім, Київ, був дуже комфортним та людиноцентричним. Однак неможливо зробити місто для його мешканця, не розуміючи природу людини та її філософію, яка дуже сильно змінилася і змінюється за останні роки.