Після захоплення України більшовиками та встановлення радянської влади, певний час столицею республіки де-факто був Харків. Саме де-факто, адже офіційного проголошення Харкова столицею радянської України так і не сталося, лише в Конституції УСРР 1929 року місто отримало цей статус.
Однак, вже наприкінці 1920-х років серед владних кіл, а потім і в пресі обговорювалось питання про перенесення столиці з Харкова в інше місто, зокрема, у Київ.
18 січня 1934 року на пленумі ЦК КП(б)У другий секретар ЦК КП(б) України і одночасно перший секретар Харківського обкому Павло Постишев повідомив, що ЦК ВКП(б) й «особисто товариш Сталін» пропонують перенести столицю з Харкова до Києва.
Через кілька днів, це рішення було затверджене офіційно: спочатку ХІІ з’їздом КП(б)У і того ж дня постановою Президії ВУЦВК. Остаточно новий статус Києва у січні 1935 року затвердив ХІІІ Всеукраїнський з’їзд рад, внісши відповідні зміни у 82 ст. Конституції: “Столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки є місто Київ”.
Отже, 24 червня 1934 року на київський вокзал прибували потяги з членами уряду УСРР і численними чиновниками. Почався новий етап історії міста, яке завжди вважалося духовною і культурною столицею українських земель.
У новій-старій столиці на Софійському майдані того ж таки 24 червня 1934 року відбувся помпезний військовий парад. А на лише нещодавно відкритому стадіоні “Динамо” — урочистий пленум Київської міськради. Звісно, головними скрипками були партійні керівники. Остаточну крапку було поставлено у січні 1935 року: новий статус Києва було закріплено у 82 статті Конституції радянської України.
Тодішня влада пояснювала: столицю перенесли з економічних міркувань, аби уряд був ближчим до сільськогосподарських районів Правобережжя. Так комуністи намагалася приховати наслідки організованого ними ж штучного голоду, від якого суттєво постраждала Слобожанщина.
Окрім того, як вважають історики, була й інша причина. На початку 1920-х років аби заручитися підтримкою населення та зміцнити свою владу в Україні, більшовики запровадили політику українізації. До органів влади залучали українців, сприяли розвиткові української мови та культури. Через 10 років, на початку 1930-х, у Харкові сформувалася проукраїнська політична еліта. І тут Москва зіграла на випередження: українізацію згорнули, столицю перенесли до Києва, а на харківську владну верхівку чекали сталінські репресії.
Відомий києвознавець Дмитро Малаков писав: “Прибувши до Києва, компартійне керівництво заходилося надавати обрисам міста “соціалістичного” вигляду, для чого одразу стали масово знищувати передусім культові пам’ятки української архітектури. Натомість від середини 1930-х років споруджено ряд адміністративних та житлових будинків, які мали б створити новий силует міста, передусім з боку Дніпра, де панорама Києва розкривається перед вікнами потягів, що прибувають із Москви. Так, за проєктом московського зодчого Івана Фоміна виріс десятиповерховий велет, призначений для НКВС, а потім переданий Раднаркому (нині будинок уряду України по вул. Михайла Грушевського, 12)”.
За матеріалами з відкритих джерел