Кор. «ВК»: Важливий виклик під час війни – необхідність зруйнувати зв’язок з «рускім міром» та переосмислення дійсності, в якій живемо. Чи справляються музейні установи з такими викликами?
Тетяна Сосновська: Намагаюся бути об’єктивною, але якщо мене спитають, чи є у мене улюблені музеї у Києві, скажу, що улюблені всі, але є найулюбленіші.
На мою суб’єктивну думку музеї намагаються бути актуальними в розумінні, що вони тепер покликані максимально виконувати місію комунікації з суспільством, пропонувати події, які були б цікаві киянам, щоб жителі міста могли прийти до музею і знову відновити свій формат життя до війни, могли привести до музею у вихідний день дітей.
І мені видається, що більшість музеїв суттєво активізувалися у цій роботі. Це лише зовнішній фактор роботи музеїв, спрямований на комунікацію з аудиторією. Він триває останніх 6-8 місяців. До того часу років півтора, на мою думку, усі музеї мали б завдання – бути сконцентрованими на науковій роботі, науковій атрибуції своїх фондів і максимальному поширенні інформації про ті скарби і спадщину, яку вони зберігають. Це поширення інформації мало б бути у вигляді наукових праць та публікацій.
Кор. «ВК»: Наука – це збереження історичних надбань?..
Тетяна Сосновська: Здоровий глузд підказує, що в умовах війни збереження нашої спадщини – це один з найголовніших елементів збереження ідентичності, гордості і самобутності, який притаманний кожній нації. І індекс цитування наукових публікацій музейних наукових співробітників про наші фонди, колекції, артефакти є свідченням того, наскільки ми змогли зацікавити світову спільноту стати нашими однодумцями в необхідності збереження нашої історії і таврування ворога, який нищить цю спадщину, українські музеї і викрадає наші колекції. Чи це відбулося хоча б в якійсь мірі, я не готова сказати.
Кор. «ВК»: Взимку та навесні 2022 року разом з новинами з фронту з’являлися новини про музейників, які рятують свої колекції – це теж порятунок від втрати нашої історії…
Тетяна Сосновська: Мені здається, що в перші години і дні після початку повномасштабного вторгнення музеї більше перебували у стресі та розгубленості, як діяти, як зберегти свою колекцію, куди її заховати, куди вивезти. Тому що координуючої і спрямовуючої ролі Міністерства культури, скажемо відверто, не було. І музейники опинилися обличчя в обличчя перед випробуваннями. До яких вони були готові. Однак певні інструкції, порядок і алгоритм дій на випадок такої ситуації розроблені офіційно не були. Але мені здається що всі музейники, зокрема, в Києві справилися гідно з цим випробуванням – зберегти свою колекцію і доклали до цього максимум зусиль. Зокрема в Києві точно.
Кор. «ВК»: Куди варто піти у столиці, аби побачити експозицію раз і захотілося прийти знову?
Тетяна Сосновська: Щиро тішуся, що зовнішню активність у роботі з аудиторією демонструють більшість музеїв. Наприклад, якщо говорити про установи національного значення, абсолютно яскравим вибухом активності став Національний музей історії України у Другій світовій війні. Подивіться на позитивну активність, залучення аудиторії і на інформування про свою діяльність. Подібно, варто піти до Національного музею народної архітектури та побуту України. Дуже цікаві і змістовні пропозиції маємо від Музею Ханенків, ще подивіться, як активно працює Виставковий центр Музею історії Києва (саме Виставковий центр, у споруді біля станції метро «Театральної»). Єдине, маю до них одне побажання…
Кор. «ВК»: Яке?
Тетяна Сосновська: Я не знаю чому, але музейники трохи намагаються перенести фокус із, власне, музейної на виставково-івентну діяльність.
Часто в Фейсбуці зустрічаю назву «Музей Києва», а не «Музей історії Києва». Але це трохи різні речі. І мені здається, що випущення з назви музею слова «історії» несправедливо.
Тому що історія міста формується та накопичується століттям. А особливо тепер, під час війни ця історія дуже спресована. Та і філії цього музею – Музей шістдесятництва, Музей Михайла Грушевського стали ще більш актуальними, популярними. Я в цьому бачу дуже-дуже великий позитив. І, зрештою, галерейні осередки, які проводять багато виставок, також дають можливість відвідати свої виставкові експозиції. Галерейна особливість полягає в тому, що вона може демонструвати твори сучасного мистецтва чи приватні колекції, тоді як більшість предметів музейних колекцій під час війни заховані в далекі записники або вивезені за свою територію. Адже музеям їхню колекцію треба максимально зберегти. Тому і заміщують іншими формами, сучасними експонатами, намагаються пожвавлювати роботу музею.
Кор. «ВК»: Музей історії Києва заявляє, що має понад 300 тисяч унікальних експонатів та 100 тисяч відвідувачів на рік – це досить переконливі цифри…
Тетяна Сосновська: Зауважте, я переконана, йдеться про музей в цілому – виставковий центр на метро «Театральній» та філії. Для великого музею, який накопичував свою колекцію десятиліттями, це закономірний показник кількості експонатів, хоча більша частина з них зараз має перебувати і, напевне, перебуває у сховищах. Щодо 100 тисяч відвідувачів на рік – це питання підрахунків. Чи йдеться про 100 тисяч проданих квитків у виставковому центрі на кожну окрему виставку та всіх філіях, чи обраховані ВСІ відвідувачів – що придбали квитки чи які відвідали музей і його виставки в цілому безоплатно? Ми цього не знаємо. Я з власного досвіду роботи чудово знаю, що існують такі поняття, як «пропускна спроможність простору» та ще й певна тривалість огляду експозиції. Тому я до 100 000 відвідувачів на рік ставлюся як до неверифікованої красивої вражаючої цифри. Зрештою, візьміть калькулятор і самі зробіть середньостатистичні підрахунки.
Якщо говорити про виставковий центр музею історії Києва і його діяльність, він зараз є простором-зразком, як часто та як швидко треба змінювати виставкові експозиції, проводити змістовні актуальні дискусії, цікаві презентації, щоб аудиторії було цікаво ходити до музею, та до мистецького центру частіше.
Нажаль, я спостерігаю, що у деяких музеях, не хочу називати в яких, роблять хорошу цікаву виставку, а вона триває півроку, 8 місяців, до року, то тоді запитання – а ми з вами прийшли до музею подивитися нову цікаву виставку, і ми ж не маємо спонукання знову цей музей відвідати?.. Бо так виставка несправедливо довго затягнулася. Зараз викристалізувалися музеї і культурні осередки, в яких топ-менеджмент розуміє свою актуальність, нагальність дій, необхідність комунікації з аудиторією, потребу віддати аудиторії те, чого вона від музею чекає. І тому я назвала ті музеї, які на мою думку зараз найактуальніші, найактивніші в Києві. Звичайно, ми не можемо обійти увагою і «Український дім», в якому відбуваються неперевершеної важливості, вишуканості і мистецького рівня художні виставки і події.
Кор. «ВК»: Ви сказали, що «Музей історії Києва» позиціонують як «Музей Києва» – і тут, очевидно, є непорозуміння між мистецьким, культурним, історичним та популярним. Візьмімо навіть Музей науки на ВДНГ, де можна бульбашки попускати, погратися. Адже там великі черги. І, напевно, тому і хочеться попростіше – щоб маси прийшли. Як цей діалог побудувати і цю прірву подолати?
Тетяна Сосновська: Я б не називала це прірвою, але діяльністю в різних нішах. Музей науки більше розрахований на учнів, оскільки його створювала Мала академія наук – щоб показати учням цікавість і жвавість науки. На мою думку він більше несе розважальну функцію, ніж науково-освітню. Хоча науково-освітня роль в нього, без сумніву, є. Це музей, який повинен зацікавити дітей займатися наукою, і показати, що пізнання може бути цікавим, жвавим, веселим. Якщо ж взяти класичні музеї, я сказала про зовнішню роль їхньої діяльності – тобто про комунікацію. Про внутрішній зміст промовчала, тому що це індивідуальна робота кожного музею. Давати поради треба тоді, коли про них просять. Щодо Музею історії Києва – в кожному великому місті є музей історії міста.
Колись я була на стажуванні в Кракові. Там є Музей історії Кракова, що має 18 філій. І коли я спілкувалась з директором музею, він говорив, що музей розрахований переважно на школярів – молодь повинна знати, історію свого міста і пишатися нею. Також там музей орієнтується на гостей і туристів – люди, які приїхали туди на кілька днів або приїхали працювати на кілька місяців чи рік, повинні прийти в головний музей, аби пізнати історію і цінність міста, в яке потрапили.
В Кракові директор казав, що зрештою, основна маса відвідувачів – це потоки туристів і школярів. Абсолютно аналогічна історія в Музеї історії міста у Варшаві. Тому, звичайно, ось це вилучення слова «історії» з назви музею в Києві мені не імпонує, бо не зрозуміле. Все ж історія Києва має бути сконцентрована, закумульована в цьому музеї. Інша справа, що музей не має свого приміщення, де можна було б (говоримо і про минулий час і про найближчу перспективу) розгорнути цю експозицію саме історичного контексту. Хай таке приміщення буде тимчасове, але його потрібно шукати. Наприклад, там же, де знайшли місце для Музею науки – у тому виставковому центрі завжди дуже багато людей. Аргумент, що туди незручно їхати і везти учнів, гостей, даруйте, не приймається. Бо там поряд метро, є стоянка для автомобілів, для автотранспорту. Локація була б такою ж зручною, як зараз локація Виставкового центру на метро «Театральній».
Кор. «ВК»: Може є якась інша причина, чому це слово «історії» час від часу забирають?
Тетяна Сосновська: Ось це вилучення слова «історія» – це, можливо, усвідомлення того, що з музею зникли фахівці, ці кровоносні жили, які знали і висвітлювали історію Києва та могли би бути формуючими провідниками саме цієї гілки – історії Києва. Зараз функцію популяризації історії Києва дуже активно і бездоганно взяли на себе екскурсоводи по місту. Вони свою місію виконують чудово. Варто лише подивитися – при вартості екскурсійного квитка 300-400 грн скільки людей збирається на ці інтелектуальні прогулянки містом. Це означає, що кияни і ті, що приїздять до Києва частенько, спраглі до знайомства з історією міста. Цей фактор знання і гордості історією міста дуже важливий і тому Музей історії міста Києва повинен мати потужний науковий саме києвознавчий потенціал.
Науковці музею, особливо зараз, коли немає місця для великої експозиції, могли б продукувати одна за одною монографії, брошури невеликого обсягу, які фінансово міг би придбати кожен, щоб крок за кроком дізнаватися історію міста, його цілісність, значення культурне, історичне, політичне. І щоби ці монографії, брошури, книжки не лише були на 800 сторінок і по високій вартості в книжкових крамницях, а щоб продавались по ціні, доступній середньостатистичному школяру, який теж цим зацікавиться, бо він живе в Києві.
Вони мають бути в Pdf-форматі, щоб кияни, які виїхали з Києва та сумують за своїм містом, вчителями і друзями, могли також прочитати про історію столиці і куди мріють повернутися. Може це буде до певної міри вирішальним фактором бажання і мрії повернутися додому. Я би хотіла щоб цей фактор, цю частину діяльності музею історії міста керівництво також врахувало, популяризувало і поширювало. Але Виставковий центр, активність якого помітна й нагальна на часі, виконує свою функцію на 100 і більше відсотків.
Читайте також: Ажіотаж у День музеїв у Києві викрив помилку організаторів виставок – про що свідчить шалений попит
Кор. «ВК»: Чи можна сказати, що в цілому Ви задоволені роботою музеїв в Києві під час війни?
Тетяна Сосновська: Те, що музейна спільнота хоче жити, хоче на повні груди дихати, це факт очевидний. Лише хто дасть поштовх цьому свіжому повітрю, хто покаже приклад, хто спрямує – це питання, яке кожен керівник обирає для себе і дає відповідь результатом, очевидним для нас: Чи я когось з колег цим надихну, крім себе? Чи я когось підтримаю в починанні? Чи я складу руки і скажу, що фонди складені? Чи запропоную: «Давайте зробимо якусь виставку?» Чи чекатиму, щоб прийшов художник, запропонував свою виставку? Тут багато факторів відіграють роль. Але те що музейне мистецьке середовище зараз намагається бути активним у Києві і є великим помічником, джерелом духовної наснаги і духовної поживи для багатьох киян, це факт і факт позитивний.