Психолог ДСНС Любов Кірнос від початку повномасштабного вторгнення ледь не щодня виїжджає на об’єкти в столиці, куди прилітають російські ракети та дрони. Вона спілкується з людьми різного віку, аби підтримати у важких обставинах. Начальник відділу психологічного забезпечення управління персоналу ГУ ДСНС України у м. Києві поділилася досвідом служби людям та розповіла, як кияни можуть допомогти собі у важких обставинах.
Як починалася ваша робота з надання психологічної допомоги людям, що постраждали від російських обстрілів?
Я працювала психологом ДСНС з 2012 року. Закінчувала профільний навчальний заклад – Львівський державний університет безпеки життєдіяльності. З 2008 до 2012 року навчалася на спеціальності «екстремальна психологія». А від початку повномасштабного вторгнення очолила відділ психологічного забезпечення. У нас на той час команда складалася з чотирьох психологів. Чергували безперебійно дві доби через дві, або доба через добу. Залучалися активно до роботи по місту – з людьми, що постраждали внаслідок обстрілів.
Потім у нас була Бордянка Бучанського району. Поїхали туди з оперативною групою на наступний день після деокупації
Хлопці вирушили розбирати завали коли там центральна вулиця була знищена. А я з командою психологів Києва надавала першу психологічну допомогу тим, чиї родичі знаходились під завалами. Адже пам’ятаємо, що Бордянка була окупована 40 днів. Це така була важка робота. Ми більше ніж два тижні працювали у Бордянці.
Також на нас були на початку повномасштабного вторгнення евакуаційні коридори. Це коли росіяни так званими «зеленими коридорами» відпускали в Київ автобусами людей для евакуації з Бучанського, Гостомельського, Ірпінського районів та з Чернігівської області. А наше завдання було надати першу психологічну допомогу, перенаправити, і також пояснити, як їм виїхати з Києва, щоб не накопичувалися люди на залізничному вокзалі міста. Тоді дуже велика кількість людей була – інколи по два автобуси приїздили, інколи більше ніж два. Плюс кияни, усі збиралися на залізничному вокзалі. Рух тоді був дуже активний.
А потім почалися прильоти по місту, ліквідація наслідків. І з тих пір ми з групою міста Києва, мінімум по дві особи, а часом по більше, в залежності від масштабів, надаємо першу психологічну допомогу цивільному населенню.
Напевно, тепер, коли кількість прильотів зростає, запит на таких фахівців, як Ви, збільшується?
Так, команда разом зі мною нині складається з восьми психологів. Ще поліція допомагає. Також координує керівництво ДСНС України – у мене є можливість контактувати з психологами, які покривають усю Україну. У випадках, коли є багато локацій або навантаження дуже велике, наприклад, постраждав цілий під’їзд, і є багато загиблих, треба більше психологів, є така мобільна група фахівців, які з найближчих областей або з найближчих центрів приїжджають до нас, допомагають працювати.
Коли Ви приїжджаєте на місце влучання, як обираєте серед великою кількості присутніх, кому в першу чергу потрібно надати допомогу?
Ми працюємо завжди вдвох та звертаємо увагу в першу чергу на родичів загиблих. На практиці – коли приїжджаємо на місце прильоту, дізнаємося від нашого керівника оперативного штабу, скільки загиблих може бути, які є запити, де родичі. Вони нам показують, що там і там знаходяться. Ми підходимо, пояснюємо, хто ми, знайомимося з ними. І далі тримаємо прямий контакт з оперативною групою, яка працює на місці та дістає, рятує людей з-під завалів. Ми є такою ланкою між родичами і людиною, яку шукають в будинку чи під завалами.
Також звертаємо увагу, якщо людина перебуває просто в гострому емоційному стані. Це особа з активними, вираженими емоційними реакціями, як істерика, плач, агресія тощо. Або людина, яка навпаки сидить, замкнулася, не контактує ні з ким. Тим самим також привертає завжди нашу увагу.
Люди в умовах стресу реагують по-різному – хтось більш активними реакціями, а хтось, навпаки, зовсім млявими
І це не значить, що якщо людина на вигляд спокійна, то не потрібно на неї звертати увагу. До неї потрібно підійти та спитати, чи можемо чимось їй допомогти, чи, можливо, якась допомога інформаційна потрібна тощо.
Ви говорили про людей, які переживають втрату близьких, але втрата майна для багатьох теж є дуже великим потрясенням...
Так, так.Ніколи не можна порівнювати втрати. Це дуже важливо. Втрата кота, домашньої тварини, попугайчика, втрата житла, квартири, втрата близької людини. Зрозуміло, що життя людини є найціннішим. Але не можна людині давати зрозуміти, що її втрата є незначною або порівнювати. Тобто, ми не кажемо ніколи, що в сусідів загинула ціла сім’я, а ти плачеш за котом, чи щось на кшталт. Ми співчуваємо, що людина зазнала втрати.
Так само, коли йдеться про втрату майна?…
В принципі, завжди пропонуємо, чим ми можемо допомогти. Людям часто потрібна інформаційна підтримка. Вони не знають, що їм робити. Особа тривожна, тому що немає інформації. І коли всі працюють на своїх локаціях – то в одній локації адміністрація, в іншій локації ті, хто розповідає, як компенсувати та відшкодувати матеріальні втрати, і так далі. Людина може підійти, запитати, і не відчувати себе покинутою, менше тривожитись. Ми підходимо до людей, і завжди запитуємо, чи потрібна додаткова інформація, чи потрібно кудись перенаправити, чим ми можемо допомогти.
Ми пояснюємо, де знаходиться штаб з реагування, де штаб, у якому можна отримати компенсацію за матеріальні втрати, де поліція, де стоять швидкі тощо
Тобто, ми їх можемо провести і перенаправити. Це такий важливий компонент. Основна наша діяльність – це надання першої психологічної допомоги. Але ми розуміємо, коли постраждалим від обстрілу потрібно щось інше, чого базово не можуть задовільнити, то на фоні дезінформації може виникати тривожний стан. Тому ми працюємо і в напрямку інформаційної підтримки.
Який особисто для Вас випадок допомоги був найскладнішим?
Діти. Завжди. Навіть важко про це говорити. Діти – це найважче. Тут взагалі не може обговорюватися, коли батьки чекають, а під завалами перебувають діти. Буквально, якщо згадати найсвіжіший випадок: коли ми працювали на Подолі. І тут дівчина, у якої на руках 4-місячна дитина, ще на грудному вигодовуванні. І дівчина втратила маму, сестру та хлопця сестри. Тобто, по суті, цілу сім’ю. Це такий важкий випадок. Вона недалеко живе, прийшла, була сама.
Такі складні випадки, бо інколи люди залишаються на одинці з бідою, а вже потім якісь родичі чи друзі, що живуть в іншому місті або районі, під’їжджають. Але людина в якийсь момент, на якийсь період, залишається сама. Тому важливо бути просто поруч.
А інколи навпаки – дуже багато рідних збираються поруч. І наше завданням є більше спостерігати за ними, дивитися на їхні реакції. І тут не завжди потрібно активно включатися. Тоді допомога повинна бути м’ягкою, ненав’язливою, екологічною для людей. Ми не повинні розповідати людям, як їм робити, що краще буде для них, але слідувати за потребами та запитами людей.
Є багато людей, які вирішують, що під час вторгнення залишаються в Києві, де є постійні обстріли. Чи можуть такі особи самі собі допомогти, зробити щось, щоб у випадку втрати бути більше готовими до таких важких випробувань?
Теоретично – у мене є вправи для саморегуляції. Наша нервова система, як м’яз, ми можемо її тренувати. Можемо якісь робити вправи на дихання в спокійному стані, щоб в екстремальних умовах вони включалися автоматично, і ми могли, дякуючи вправам на дихання, на заземлення, називати предмети. Казати, що ти бачиш, що ти відчуваєш, що ти чуєш і так далі, заземлюватися. Але, напевно, буде логічніше просто не в теорії розповідати, а навести приклад.
У мене другого липня було з командою залучення до об’єкту. Коли я приїхала, жінка була заблокована під завалами. Я піднялась до неї на четвертий поверх, де вона була затиснута, ноги заблоковані. Хлопці працювали над тим, щоб вивільнити її ноги, і я побачила, наскільки вона спокійна. Це мене, чесно кажучи, просто захопило.
Вона уважно слухала, вона була сконцентрованою, в неї не було істерики, вона не задавала зайвих питань. Я планувала вчора поїхати в лікарню її навідати, але стався приліт по місту, тому в мене не вийшло. Дуже хочу з нею поспілкуватися, як їй вдалося наскільки бути такою зібраною та сконцентрованою в таких умовах.
Якою є базова рекомендація для всіх?
Взагалі, якоїсь такої поради єдиної немає, але і готовим бути до цього, мені здається, досить-таки складно. Потрібно користуватися вправами, це однозначна рекомендація. І, як я вже казала, тренувати свою нервову систему. Можемо виконувати вправи на дихання, вислідкувати, як ми себе почуваємо, виконуючи якісь вправи. Тобто є, наприклад, рівень тривожності. От ми хвилюємося перед якоюсь подією. Є хвилювання, воно незначне, на 2 з 10, наприклад, або на 3. І в таких умовах можна якраз використовувати ці вправи. Контрольоване ковтання води – тобто, взяти стаканчик води, один ковток, маленький, вдих і видих. І виконувати таку вправу, повторюючи таку дію до 30 разів. І поспостерігати за своїм станом. Комусь буде краще вправи на дихання, комусь контрольоване вживання води, комусь вправи на заземлення, які я називала. Називаємо 5 предметів, які бачимо, 4 звуки, які чуємо і так далі. Є купа інтерпретацій. В інтернеті можна з ними познайомитися і для себе вибрати якийсь інструмент, який працює саме з нами. От ми розуміємо, що в тривожному стані ми це використовуємо, і воно, ймовірно, допоможе нам тоді, коли ми будемо в складних умовах.
Чому так відбувається?
Коли люди перебувають у складних умовах, у них відключається конструктивне мислення. Мозок складається з 2-ох півкуль – правої та лівої. Права відповідає за емоції, а ліва за логічне мислення. І коли ми на емоціях, проблема полягає в тому, що вони не працюють паралельно, бо одночасно вони не збалансовані. Ми або на емоціях або працюємо конструктивно – логічно мислимо і так далі. І якраз в екстремальних умовах нас переповнюють емоції, тому що активно включена права підкуля в стресових умовах. І наше завдання – виключити праву півкулю та включити логічне мислення.
Можемо від 50 до 1 порахувати, уявляючи табличку. Навіть контролюване дихання, коли ми на рахунок виконуємо кратне дихання: на рахунок 1 вдих, на 4 видих, тоді чергується дихання з затримкою повітря, і це також включає нашу ліву півкулю
Тому що ми даємо собі завдання щось робити, рахувати, переключатися. Це якраз і вмикає нашу ліву півкулю і дає нам можливість логічно мислити та подумати, що ми можемо зробити зараз, щоб вивільнитися, що зробити краще, щоб вийти з складної життєвої ситуації.
Як може мама чи тато допомогти за складних ситуацій своїй дитині, яка поруч?
Дивіться: якщо батьки сильно хвилюються, хочуть приховати свої емоції, і тоді дитину починають заспокоювати, так не працює. Тому що діти дуже емпатичні, вони відчувають емоції батьків, читають їх за голосом, за мімікою, за усім, що лиш можливо, за різними проявами. Тому потрібно стабілізувати свої емоції, максимально зробити все, що ми можемо, і бути з дитиною щирим. Тобто, говорити, що зараз небезпечно, але будемо сподіватися, що все буде гаразд, підтримувати дитину, бути опорою, дати їй можливість заспокоїтись.
Я завжди кажу: і з дітьми так, і з населенням, яке потребує психологічної підтримки, що це не наше завдання бути основою для емоційного стану та стабільності людини.
Наше завдання — дати людині віру в те, що вона може сама. Тобто, ти можеш сам справитись, в тебе стане на це сили
Так і з цивільним населенням ми працюємо. Ми не хочемо стати паличкою-виручалочкою. Коли ми попрацювали, залишаємо людину, і вона далі не знає, що робити. Ми кажемо: «У тебе буде складний період, залежно від рівня втрати, але ти впораєшся, в тебе стане сили це зробити». Ми рекомендуємо звернутися до психотерапевтів, на психотерапію, до психологів, чи психіатрів, якщо це буде необхідно, обов’язково подбати про своє здоров’я – як про фізичне, так і про ментальне.
Є така категорія людей, які мають, наприклад, серцево-судинні захворювання, тиск, тощо. Вони по життю бояться стресів. Як таким людям допомогти?
Якщо мовити про панічну атаку, бо якраз думки про те, що я зараз помру, це більше про панічну атаку, то тут завжди потрібно звернутись до спеціаліста. Людина, наприклад, часто хворіє на серцево-судинні захворювання, і вона знає, що від стресу в неї серцева хвороба загострюється. Це може і не панічна атака, вона просто боїться цієї своєї хвороби серця. І щось сталося, і вона от боїться, що зараз з її серцем щось станеться. Адекватною рекомендацією однозначно буде звернутися до психотерапевта, який буде супроводжувати в якийсь певний період і спостерігати за реакціями, пропрацьовувати травматичний досвід, страх і ситуацію, яка з неї відбувається. Це буде така правильна рекомендація. Тому що єдиної якоїсь рятувальної поради-панацеї не буває.
Треба розуміти, чому людина боялася раніше. Чи підвищується дійсно в неї тиск? Чи це не є її необґрунтованим хвилюванням? Чи, можливо, воно обґрунтоване? Чи був у неї досвід? Як вона переживала цей досвід? Тобто, це питання, немає тут відповіді короткої. Потрібно розбирати конкретний випадок.
Знаєте, це як болить зуб. Ми не кажемо: «Приклади собі щось знеболювальне». Ми кажемо: «Йди до лікаря та лікуй». Так само тут. Якщо розуміємо, що є якийсь стан через війну, наприклад, нам важко з цим жити, значить, ми повинні зробити певні кроки, щоб покращити свій стан. Не користуватись подорожником, а звернутися до спеціаліста. Тому що поради, які я даю, вони є гарні, якщо немає проблема якоїсь глибокої.
Якщо питання стосуються здоров’я, а стресовість людини є дуже високою в таких умовах – від обстрілів, тривог, і так далі, то однозначно потрібно звернутися до психотерапевта, який грамотно оцінює ситуацію. І, можливо, в певних ситуаціях переправити психіатра, щоб призначити, якісь заспокійливі чи певні медикаменти. Можливо, інколи це потрібно включити і не боятися цього, тому що нервова система – це така сама система і орган, як і будь-який інший. І лікувати, турбуватися про нервову систему є абсолютно нормально.
Чи вели Ви статистику, зі скількома людьми, що перебували в кризових станах, Вам особисто довелося поспілкуватися від початку повномасштабного вторгнення?
Я не веду такої статистики. У нас якщо на локації працює, наприклад, два психологи, орієнтовна цифра, скільком ми надаємо допомогу – це може бути до 150. Тобто, за добу це може бути в одного спеціаліста 70 людей. А таких бойових виїздів у мене з 2022 року вже досить багато, як і в кожного з психологів команди. Тому ні, підрахунків не ведемо, десь в журналі фіксуємо. Але це багато людей.
А як Ви особисто собі надаєте допомогу після такої праці?
Для мене в першу чергу – базові потреби. Тобто виспатись, помитись, поїсти смачненького, провести час з сім’єю, взяти відпустку, якщо це можливо і на часі, взяти вихідний, щоб відпочити, відновити сили. Можу йогою занятись, у спортзал сходити. Кожного разу це щось різне. Я слідкую за тим, чого потребує мій організм і моя нервова система. І це дуже різні речі. У нас, психологів, також є супервізія, в ДСНС. Кожен психолог має можливість записатись та взяти участь у супервізії. Це не є формально, просто для галочки, це дійсно якісна робота. Працюють наші спеціалісти, з Полтавського гармізону. Вони проводять нам. Дуже потрібно і корисно, дуже допомагає. Щоб пропрацювати якісь кейси, свої переживання. Це теж така важлива підтримка для психолога.
Коли Ви приїжджаєте на об’єкт, де є багато людей, та хтось із присутніх бачить, що до інших підійшли, а до нього ні. Як можна попросити про допомогу або подати знак, що потребує?
Зазвичай вони підходять до нас. Тому просто можуть підійти, запитати. Ми завжди спостерігаємо. У мене голова завжди повертається довкола локації, на якій я знаходжуся. Я завжди спостерігаю за людьми. Кожен психолог про це знає. І коли ми вже працюємо з кимось одним, ми не залишимо цю іншу людину. Ми маємо телефон, до когось можемо маякнути чи написати з команди, чи поліцейському психологу, чи нашому.
Нас зазвичай двоє працює з ДСНС, інколи п’ять. Тому є практика – написати повідомлення, що швиденько підійди сюди, тут от є людина, скажімо, в синій кофті. Фахівець підійде, запитає. Бо по людині вже видно, що вона про щось турбується, щось її хвилює, вона хоче щось спитати, і так далі. Наші колеги рятувальники перенаправляють, коли знають, що є психологи на локації. Вони або нас бачать, а якщо не бачать, то знають, що ми на місці. У нас є радіостанції, якими мають змогу передати нам інформацію. Тобто, це по-різному може бути. Потребуєш – запитай.