Про це розповіла Марія Муляр.
Сім’я Муляр з Гостомеля дивом вціліла під час окупації Гостомеля. Чоловік-священик, мати та шестеро дітей змушені були жити в підвалі та готувати їжу для малюків на багатті. До них приходили російські військові зі зброєю і зажадали спуститися в підвал.
Марія Муляр розповіла, що над їхнім будинком почали літати вертольоти та почали бомбити аеропорт. Прямо з вікна вони бачили клуби диму над аеропортом Гостомеля. Обстріли були дуже сильні, а потім окупанти пробили газову трубу. Чоловік взяв металевий таз, накидав туди шматки дерев’яних меблів і зробив вогонь, щоб приготувати їжу для дітей.
А потім в них прямо у двір рано вранці заїхали російські танки. Марія розповідає, що було настільки страшно, що вони вже “попрощалися один з одним, з дітьми, обнялися і готувалися до смерті”. Російські військові винесли їм двері та почали питати, чому це господарі будинку їм не відкривають.
Марія Муляр розповіла, що найстрашніший момент був тоді, коли окупанти зайшли в їх будинок.
“Чоловік підняв руки та сказав: не стріляйте, тут діти. Вони зайшли, а я з маленькою дитиною на руках. І прикриваю собою інших, старших. Виходжу в коридор і кажу: будь ласка, не стріляйте, у нас шестеро дітей. І вони такі: ми по мирних не стріляємо, забирайте речі та спускайтеся в підвал. І в підвалі ти сидиш і розумієш, що зараз тебе не вбили, але ти не знаєш – чи не вб’ють тебе завтра”, – розповіла жінка.
На 10 день Марія побачила на вулицях машини з білими ганчірками. Так вона зрозуміла, що з’явився зелений коридор. Виїхати на своїй машині вони не змогли – окупанти порізали їм колеса.
Перші автобуси вивозили людей до Білорусі. Але сім’я Марії Муляр дочекалася українських автобусів. Спочатку в Бучу виїхала вона з дітьми, потім туди приїхав чоловік – чоловікам в перші дні не дозволяли евакуюватися.
З Бучі вони разом дісталися до Києва, там переночували та виїхали до Хмельницького. Марія каже, що стрес у дітей почав проявлятися вже в безпечному місці. В окупації вони терпіли, не плакали, не говорили, що їм страшно. Вони дуже засмутилися, що їх дитячий сад і школу розбомбили.
І вже у Хмельницькому стало видно, що поведінка дітей відрізняється. Вони стали агресивними, неспокійними, погано спали. Знадобилося близько двох тижнів, щоб вони прийшли в себе.