Раніше на тому пагорбі, де стоїть будинок № 46 по вул.Артема (зараз – Січових Стрільців), стояла Вознесенська церква (тодішня її адреса – вул.Львівська,44). Збудована у 1872 році у давньоруському стилі, мала три куполи і дзвіницю. Наприкінці ХІХ ст. навколо церкви облаштували цвинтар, де ховали високоповажних громадян, який особливо інтенсивно розширився в роки Громадянської війни. Історію розповідає «Спрага»: в Києві цікаво.
Церква була зруйнована у 1935 році. Церковний цвинтар зрівняли з землею, надгробки і хрести знищили. Пізніше на її місці збудували школу, однак вона проіснувала недовго – її розбомбили під час війни. Від церковного подвір’я залишилась тільки триаркова цегляна брама, біля якої ще у 1970-х роках стояла мурована сторожка, розібрана у 1978 році. Цегляні ворота чудом вціліли до нашого часу і зараз є останнім нагадуванням про Вознесенський храм.
Згодом, цвинтар вирішили знищити. Деякі поховання перенесли на Лук’янівське кладовище, але значна частина там і залишилась. І згодом на кстках розбудувалося місто. Знищено там і могилу Олександри Євгенівни Судовщикової-Косач (1867-1924), дружини Михайла Петровича Косача, брата Лесі Українки, письменниці і громадської діячки, авторки гостро натуралістичних оповідань, що писала під літературним псевдонімом «Грицько Григоренко».
На початку 1944 р. війська 1-го Українського фронту, після визволення Києва, продовжували наступ на Захід. Біля села Мілятин на кордоні Рівенської і Хмельницької областей командуючий фронтом генерал армії М.Ф.Ватутін з групою штабних офіцерів та охороною потрапили на дорозі в засідку, влаштовану боївкою Української повстанської армії (УПА). Пораненого в стегно командувача одвезли до Києва, до шпиталю, що містився в колишній жіночій гімназії А.Жекуліної, на той час і до сьогодні – школи № 138 на вул. Артема, 27.
Як пише у мемуарах М. С. Хрущов – тоді перший секретар ЦК КП(б)У і член Військової ради 1-го Українського фронту, – застосувати під час лікування Ватутіна пеніцилін можна було «тільки за згодою Сталіна, а Сталін вперся… Мотив висувався такий: пеніцилін був не радянський (у нас його ще не було), а американський, і Сталін вважав, що пеніцілін може бути зараженим: із США можуть послати заражений пеніцилін, щоб послабити наші сили, отже лікувати цими ліками такого значного військового діяча, як Ватутін, неприпустимий ризик».
Після смерті Миколи Ватутіна його жінка збиралася поселитися в Києві – неподалік могили чоловіка.
Так, Тетяна Романівна Ватутіна влітку 1946р. домоглася відведення ділянки площею 0,5 га на Десятинному провулку, 10. Як видно з архівного документу, там передбачалося «збудувати житловий будинок з підвищеним архітектурним оформленням». Втім, довелось прислухатись до позиції вчених-археологів: незважаючи на подання головного архітектора Києва О.Власова та рішення Київського міськвиконкому, своєї візи не поставив представник Інституту археології АН України Д.Бліфельд – адже йшлося про нове будівництво на території заповідника.
«После похорон отца Хрущев уговаривал маму остаться жить в Киеве. Начал строить для нас на улице Артема, 46 двухэтажный особняк. Он и сейчас там стоит. Мама отказалась. Хрущев бросил трубку и никогда больше не звонил. Тот особняк государство продало писателю Александру Корнейчуку и его жене Ванде Василевской, тоже писательнице. И Корнейчук зачем-то пустил слух, что якобы купил его у Ватутиной за два миллиона рублей. Не знаю, зачем он это сделал. Но мы ни дня не жили в том доме и в глаза его не видели».
«Память: Киев, 1948, 10 февраля. Этот дом строили 20 человек венгерских военнопленных, это их честная работа. Кто найдет эту записку – читая, вспомни о работе рук венгерского мужчины».