Кожен зустрічний з радістю розповідає журналістові та фотографові «Великого Києва», як швидко дістатися до колишньої сільської ради, а нині Мархалівського старостату, де їхній односелець – відомий на всю країну живописець, графік та заслужений діяч мистецтв Олексій Петренко – дванадцять з половиною років тому відкрив невеличку художню студію, відгукнувшись на пропозицію тодішнього сільського голови навчати живопису дітей та дорослих.
Над своїми власними роботами здебільшого працює у домашній майстерні – у рідній Мархалівці. Роботи митця можна побачити у художніх музеях України, а також приватних колекціях у США, Австралії, Італії, Ізраїлі, Канаді, Франції, Німеччині, Японії. Та це не заважає художнику підтверджувати свій статус «народного», який йому було офіційно присвоєно у 2018 році, й у свої 82 роки приходити до студії та ділитися своїми знаннями з односельцями. Серед його учнів – здебільшого талановиті школярі місцевої сільської школи.
Зараз, через війну, до сільської студії діти майже не ходять. Сам Олексій Андрійович, який народився на початку Другої світової війни, наполягає, що безпека значно важливіша за студіювання. А от дорослі учні не витримують і все-таки поміж городніми клопотами просять Учителя все одно проводити заняття.
Аби віддячити митцеві за роки навчань, його учні вирішили видати альбом з роботами студійців у різні роки. Власними силами було зібрано необхідну суму на макет, а от для оплати друку самого артбуку вирішили залучати меценатів. Відгукнувся бізнесмен Ігор Кононенко, який допоміг із фінансуванням видання. Вже найближчим часом альбом побачить світ. Народний художник не приховує, що з нетерпінням чекає цього дня.
Такої літньої суботи ми й зустрілися із Заслуженим діячем мистецтв України (2000), Народним художником України (2018) Олексієм Андрійовичем Петренком. Говорили більше не про його досвід викладання в художній студії, а, певно, більше про нього самого та його життєвий шлях.
- У вашому житті щось змінилося після офіційного визнання вашого таланту? Маю на увазі присвоєння звання «Народний художник»?
Ніколи над цим не замислювався. Звання народного художника мені присвоїв президент Петро Порошенко. Насправді для митця важливо не звання, а коли поговір пішов по рідному селищу і світу, що ти чогось вартий як митець. Це – найвище звання і визнання. Якось мій син їздив до Гробу Господнього і там познайомився з вихідцями з Одеси. Згодом вони приїхали до нас у гості. Ми приймали їх з усією українською гостинністю. Я не сказав, що є художником і наостанок подарував свою невелику роботу «Седнів» – це наша мистецька Мекка. Вони були здивовані, і я потім з гумором показав посвідку народного художника – підтвердження, що таки трохи вмію малювати (усміхається – ред.).
- Судячи з кількості створених вами робіт, малювати ви вмієте не трохи. Рано проявився цей хист?
Певно, у першому класі. У початкових класах малювання викладала вчителька Люба Федорівна (згадує з ніжністю – ред.). Вона була українознавцем, як тепер мені видається. Хоча озираючись крізь роки, маю визнати, що ключову роль у моєму житті відіграв батько. Багато людей у селі пам’ятало його картини. Він теж брався малювати. Ще до початку Другої світової війни він працював у Києві в одному з гаражів і розповідав, що його тодішній керівник помітив, що тато вміє малювати і навіть заохочував його до цього. Говорив: «Андрію, бери там у коморі фарби та малюй. Я дозволяю». Я намагався відшукати у селі хоч одну батькову картину, але, на жаль, сліду не лишилося. Так от я ходив до першого класу, коли мій тато на папірці намалював контурно матроса, а я почав його копіювати. Все почалося саме з цього матроса.
- Уявляю, як вам хотілося побачити татові роботи, коли ви вже стали справжнім художником. Картини випадково не потрапили на світлини ваших односельців? Буває ж так, що щось цікаве потрапляє у кадр.
На жаль, крім спогадів односельців, жодного підтвердження не лишилося.
- Пам’ятаєте момент, коли вже не просто перемальовували, а почали захоплюватися мистецтвом і, зокрема, роботами інших художників? Який свій малюнок вважаєте роботою митця, а не хлопчака, який мав хист до малювання?
Це цікаве запитання. Була у нас вчителька Ірина Леонтіївна родом з Митниці. Вона десь знайшла ілюстрацію чи альбом Їжакевича – відомого українського графіка, який створив велику кількість прекрасних ілюстрацій до творів Шевченка. Ірина Леонтіївна дала мені цей альбом і сказала перемалювати всі його роботи до творів Шевченка. Я це зробив. Усім у школі сподобалося. Навіть почали мене популяризувати: мовляв, Петренко ще такий малий, а взявся змальовувати твори великого Їжакевича – справді дуже сильного митця.
ДОВІДКА ВК: Іван Сидорович Їжакевич (6 (18) січня 1864, Вишнопіль, Уманський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 19 січня 1962, Київ) — український живописець, письменник і графік, народний художник УРСР. Батько композитора Михайла Їжакевича.
- У шкільні роки ви пробували писати свої картини?
Весь час малював. Здебільшого це були натюрморти. Я закінчив 7 класів – щось мені стукнуло в голову, і я вирішив вступати до училища в Одесі. Прийшов додому, а батьків якраз не було – лише невістка – братова дружина. Вона мене почала відмовляти. Я її не послухався, швидко зібрався і поїхав вступати до художнього училища. Мене не прийняли. Потім не мав навіть за що повернутися додому. Довелося попроситися у провідника. Цей добрий чоловік поклав мене на третю полицю, де зазвичай возять багаж. Я був голодний і лише спостерігав, як на нижній полиці пасажири різали хліб із салом, а мені не запропонували. Мені врізався цей момент у пам’ять (усміхається – ред.). Після невдалого вступу довелося повертатися до школи.
- Але від ідеї стати художником ви не відмовилися?
Так. Я вирішив раз і назавжди, що обов’язково стану художником. Це рішення завжди було зі мною, певно, з народження.
- З батьком ділилися своєю мрією стати художником? Як він реагував?
Тато знав про мою мрію. Щоправда, довідався він про це від матері – Марії Терентіївни Шевченко. У нас тут у селі був великий рід Шевченків, і мама мала у дівоцтві теж це прізвище. Боронь, Боже, я жодним чином не натякаю, що маю якийсь стосунок до великого Кобзаря.
- Вам не вдалося вступити до художнього училища з першого разу. Коли спробували пошукати щастя вдруге?
Все відбулося за класичним для того часу сценарієм: закінчив школу, пішов працювати, а потім – служба в армії. Я служив у Севастополі 4 роки та 17 діб. Відслужив і повернувся додому. Перед армією я їздив до Києва у студію і там навчався. Студія була в Олександрівському костелі (Катедральний собор Святого Олександра – ред.). Там викладачі були з художнього інституту.
- В армії малювали?
Там не було коли малювати: тривоги і вихід в море, постійні навчання. Там елементарних умов для малювання не було.
- Не забули за чотири роки, як малювати?
Це неможливо забути. Можливо, втратив якісь навички, але малювати не розучився. Повернуся з армії і приходжу у бушлаті до студії, а за столом сидить Ольга Євгенівна Захарова. Біля неї стоїть чоловічок невеликого зросту. Вона мене впізнала та й каже: «От Петренко – наш студієць і флотський «чєловєк».
А то був Наум Якович Богомольний – викладач графічного факультету Київського художнього інституту. І от якось у цій студії, в костелі, я зустрів одного хлопчину. Він не мав де жити – його міліція ловила по підвалах. Настала зима, а він каже: «Чуєш, мені десь потрібно на зиму прихисток знайти». Я приїхав додому і запитую батька та матір, що молодик з Чернігівщини десь хоче перезимувати. У нас була дуже маленька хатка. Мати моя була дуже добра і каже: «Нехай іде до нас». Він у нас зимував. Тяжкі тоді часи були. Між іншим, я пам’ятаю голодні післявоєнні 47-й та 48-й роки.
Цей чоловік, якому ми дали прихисток, був молодшим за мене на шість років. Він позував у художньому інституті як натурщик і знав усіх викладачів. В інституті в нього був земляк – відомий народний художник Петро Олексійович Басанець. Він запросив нас у Седнів, куди віз своїх студентів на практику на два місяці (сюди завжди з’їжджаються художники зі всієї України, аби побачити на власні очі ці мальовничі місця, де колись творили Шевченко, Яблонська та Глущенко – ред.). Таким чином я потрапив до середовища студентів, хоча це не допомогло нам з новим товаришем того року вступити до Київського художнього інституту. Минув час, і ми вдруге подали документи – я вступаю, а він ні. Потім він ще два роки вступав – тобто у підсумку він зміг вступити аж за четвертим разом. Насправді цей чоловік був класним талановитим художником. Його, на жаль, немає вже серед живих.
ДОВІДКА ВК: Петро Олексійович Басанець (нар. 23 квітня 1926, Бурімка — пом. 16 жовтня 2007, Київ) — український живописець, графік, педагог; професор з 1981 року; член Спілки художників України з 1961 року. Батько художників Юрія та Олександри Басанців.
- Ця риса українців – ділитися останнім в тяжкі часи чи давати прихисток іншій людині – насправді дуже нам допомагає і зараз стояти у цій війні, яку розв’язала Росія проти України.
Постійно зі здивуванням згадую свою рідну матір за її неймовірно добре серце. Всі голодні роки з Києва до нашого села приходили люди і просили їсти. Їх називали старцями. Пам’ятаю одну високу жінку з невеличкою головою. Вона розмовляла тоненьким, писклявим голосом і завжди заходила з торбою до нашої хати. Мама завжди щось їй давала. У нас у самих особливо не було чого їсти, але мама ділилися тим куском хліба чи картоплі.
- Яка ваша робота є знаковою? Можливо, з нею пов’язана якась містична чи, навпаки, кумедна історія?
Серед пейзажистів дуже шаную Ісака Левітана. Він – прекрасний живописець, який прожив лише 40 років, бо мав хворе серце. А щодо моїх робіт – мені складно відповісти. Я їх всі люблю, як своїх дітей.
- Часто доводилося продавати свої роботи?
Дякувати Богові, не часто. Коли були тяжкі часи, то доводилося, звісно, а зараз взагалі не продаю. Якось стою і пишу святиню Флорівського монастиря. Підходить черниця – це ж жіночий монастир, довго стоїть, дивиться, як я працюю, а тоді каже: «Напишіть мені цю роботу». Я промовчав, а вона каже: «Напишіть, будь ласка. Я вам заплачу. У мене є кошти. Я роблю митри – це клобук на голову». Вона розповіла, що сама закінчила художнє училище у Вижниці. За роботу вона мені тоді заплатила. Хоча я ніколи насправді не належав до художників-заробітчан. Думаю, що про це свідчить і той факт, що майже 13 років безкоштовно навчаю у студії малювати дітей та дорослих.
- Серед ваших учнів є ті, хто вирішив стати художником?
Мій внук (сміється), Люда Кравцова, яка зараз їздить по всьому світу і стала дизайнеркою, закінчувала Київську державну академію декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, Таня Синиця… Саша… Ще дві дівчинки – Катя та Софійка навчаються у Державній художній школі імені Шевченка – це базова школа Академії мистецтв. Елеонора Гричишкина переїхала з батьками до нашого села з Донеччини, ходила до нашої студії і зараз теж навчається у коледжі при університеті Грінченка. Оля Саулко навчається у Державній художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка. Віра Юш закінчила Фаховий коледж технологій та дизайну Київського національного університету технології. Перші роботи багатьох учнів прикрашають стіни нашої студії. За ці роки у нашій студії навчалося багато талановитих дітей та дорослих – боюсь про когось з них не згадати, щоб не образити.
- Є думка на рівні навіть якогось стереотипу, що всі українці гарно співають. Малюють так само багато? Загалом в Україні багато талановитих художників? Ви цікавитесь творчістю колег?
Про що ми говоримо, якщо їх багато навіть у моєму рідному селі? (Усміхається – ред.). Якщо серйозно, то в Україні насправді багато талановитих художників. От наша дівчинка на Всеукраїнській художній виставці для дітей отримала бронзову медаль. Мені допомагала її готувати Тетяна Іванівна Захарченко – вчителька образотворчого мистецтва у нашій школі в Мархалівці та моя права рука з моменту заснування студії. Наш тандем виник у 2010 році, коли сільський голова запропонував мені відкрити студію просто у приміщенні сільської ради. Тоді якраз Тетяна Іванівна і привела до мене перших школярів, у яких був хист до малювання.
- Яке було враження після першого заняття? Діти – дуже енергійні та емоційні, а митці люблять тишу. Робота педагога – це ж складна робота насправді. Не було бажання кинути все ще у перший день?
Жодного разу. Я думаю, що з дітьми всі ці роки сам внутрішньо зростаю як педагог. Постійно це відчуваю. Розказати техніку сприйняття кольору, побудову в портреті чи взагалі в композиційній постановці – я це люблю. Це притягує, і хочеться знову йти на зустріч з дітьми. Мені зараз 83-й рік. Останні 12,5 років я постійно ходжу до студії, як на роботу.
- Митця легко образити?
Будь-яку людину легко образити.
- Радянський Союз, певно, був найскладнішим якраз для митців. Адже мистецтво не терпить ґратів, навіть умовних. Були у вас випадки у той період, коли доводилося захищати чи відстоювати свої полотна через певну цензуру?
Коли навчався на графічному факультеті, до речі, на який важко було вступити, прийшов час захисту диплому. У мене це був «Лейтенант Шмідт» на 5 друкованих аркушах у літографії. Я навіть для цього зустрічався з актором, який грав цього персонажа. Цю тему затвердили, бо мій професор любив якісь несподіванки. Настав час захисту цього диплому, а він каже: «Напишіть текст, що ви хотіли сказати, бо прийде рецензент, і це необхідно для ознайомлення та заглиблення в тему». Приходить рецензент – повен зал людей, виставлені роботи живописні, скульптурні, графіка, і настає час говорити. Мій професор виступає і просить для мене п’ятірку, але виходить цей чоловік і просить поставити четвірку. Був такий професор живопису Леонід Чичкан – цікавий чоловік, класний живописець, і в нього обидва сини теж художники. І от Леонід Ілліч виступив на мій захист. Він сказав: «Не погоджуюся з такою оцінкою. Дипломна робота Петренка заслуговує тільки на відмінно». Врешті екзаменаційна комісія на чолі з Галиною Кальченко – відомою скульпторкою (авторка монументальний робіт таких як пам’ятники Лесі Українці та Марії Заньковецькій у Києві – ред.) – поставили мені «відмінно». Ця моя робота була представлена навіть на Всесоюзній виставці дипломних робіт у Мінську.
- Ваш рецензент якось мотивував, чому вважає, що ваша робота заслуговує саме на таку оцінку?
Ви знаєте, минув час, і цю історію просто хочеться покласти десь на полицю пам’яті й забути. До речі, потім у житті мені доводилося з ним перетинатися, і якось навіть допомагав з роботою. Жодного зла я на нього не тримав і не тримаю. Загалом вважаю, що у моєму житі було п’ять ключових професорів: Леонід Ілліч Чичкан – вів живописний курс, Валентин Дмитрович Сергеєв – відомий графік, Сільванов Іван Михайлович – це мій професор, Реснянський Михайло Олексійович, а ще блискучий графік – Микола Тарасович Попов.
- Ви називаєте плеяду відомих митців, які робити Київський художній інститут справді потужним осередком для майбутніх художників. Як ви зараз оцінюєте цей виш? Доводиться спілкуватися з сучасними студентами?
Зараз мені тяжко давати оцінку. Колись мені розповіли, що в іншому навчальному закладі – у Суріковському інституті (Художній інститут імені Василя Сурікова – ред.) – чоловік захистився на живописному факультеті із серією робіт «Двері».
- У Малевича був «Чорний квадрат», який приніс йому славу…
Я міг би дуже жорстокі слова сказати про цю роботу. Дуже багато знаю з цього приводу, зокрема, й про самого Малевича, але це вже, певно, тема для іншої розмови.
- Протягом усієї нашої розмови ви розповідаєте про різних знакових людей, хвалите їх і при цьому дуже мало говорите про себе як про художника. Ну хоча б у випадку з успіхами ваших юних учнів (майбутніх художників) ви можете визнати, що причетні до їхнього успіху, як ювелір причетний до огранки дорогоцінного каменю?
Можливо, і причетний, але це не лише мій здобуток. До цього ще причетна Тетяна Іванівна Захарченко – моя помічниця і вчительки малювання у нашій сільській школі. Саме вона першою помічає, у кого з дітей є хист до малювання, і потім вже приводить до нашої студії.
- Ви мимохіть згадали про свого внука, який теж гарно малює. У вас в родині цей дар мав ваш тато, ви, а тепер і ваш онук малює? То все ж талант малювати передається генетично?
Не певен, хоча в історії є такі династії художників. От, наприклад, династія Якутовичів (усміхається і додає – ред.). У мене ще й обидва сини гарно малюють. Один навіть здобував відповідний фах, а інший – Богдан, спеціально малювати не вчився, але він насправді дуже здібний. У мого сина є один написаний натюрморт – так от цей натюрморт, я щиро вважаю, в будь-якому музеї світу міг би відвоювати собі належне місце.
- Це дуже висока оцінка, зважаючи, що вона лунає з вуст не просто батька, а перш за все народного визнаного художника.
Деколи ми збираємося і п’ємо чай, і я дивлюся на цей натюрморт і розумію, що раніше син вчився у мене, а тепер я в нього вчуся.
- Внук показує вам свої роботи? Певно, для нього є важливою ваша професійна оцінка.
Внук закінчив Київську державну академію декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, але вирішив вступати до Національного педагогічного університету імені Драгоманова на інший факультет, не пов’язаний з малюванням. Можливо, згодом повернеться знову до написання картин.
- Ви говорите, що було багато планерів, куди приїздили художники з різних країн, зокрема з Росії. Спілкуєтесь зараз з кимось з російських митців?
Ні, з російськими художниками я зараз не спілкуюся.
- Ваш тато дочекався того часу, коли ви стали справжнім художником? Він бачив уже ваші професійні роботи?
Так, він дочекався цього часу і прожив 85 років. Звісно, він був любителем і не міг професійно оцінювати мої роботи, але мені чомусь здається, що батько все-таки був задоволений моїм життєвим вибором. Я брав участь як художник у Міжнародному пленері в Хмельницькій області, коли мені повідомили, що тата не стало.
- Хто чи що є музою та натхненням для художника? Бувають моменти, коли не хочеться нічого писати? Скільки можуть тривати такі періоди? У письменників та поетів навіть у роки може пауза переходити, а в художників?
Я проїхав з румунських Карпат і аж до Камчатки. Був на планерах на Соловках Архангельської губернії, і в Тбілісі, в Осетії. Я дуже багато подорожував і бачив у своєму житті. Був десятки разів на планерах у Славську (селище міського типу Славсько у Стрийському районі Львівської області – ред.). Туди приїздили митці з усього світу. Під час цих поїздок виникає якийсь унікальний стан запалу, як на естафеті – з’являється бажання малювати. Нас з самого ранку на машинах вивозять у гори і ввечері лише забирають. Весь цей час ми малюємо.
- І ви весь цей час перебуваєте у творчій медитації…
Так.
- Малювання відволікає від буднів та переміщає в іншу реальність?
Дуже точно сказали. Допомагає, систематизує думки і навіть лікує.