Розкажіть, будь ласка, про момент, коли зрозуміли, що хочете/вам потрібно на війну? Хто з вашого оточення був проти, а хто схвалював?
Я вступила до лав медичної служби “Госпітальєри” в жовтні 2014 року. До цього, між Майданом та війною працювала в “Пінчук арт центрі”. Ми з подругою з арт центру вирішили 4 серпня 2014 року поїхати до Донецька.
До цього в інформаційному просторі відчувалася постійна тривога, невизначеність, незрозумілість ситуації, страх. І от ми вирішили поїхати туди, щоб побачити на власні очі, що там відбувається.
Нам пощастило поїхати звідти на останньому потязі, який йшов тоді в мирну Україну.
Погуляли Донецьком. Він був безлюдний, все зачинено, крім закладів громадського харчування. Ми зайшли в один з них. Побачили там купу озброєних найманців в крутих “камках”, на столах лежала реальна зброя. Бачили чеченців якихось біля Донецької ОДА.
Неприємні враження: порожні супермаркети, воронки від вибухів.
І ось ми на цьому останньому потязі “Донецьк-Дніпро” вирушили ще в Дніпро. Там були мої друзі з Майдану, які сформували добровольчий український корпус “Правого сектору”.
Потім заїхали в Дніпровську область на базу, щоб провідати хлопців.
Потім я туди приїздила ще кілька разів. Наприкінці вересня чи на початку жовтня я сказала своїм колегам з “Пінчук арт центру”:
– Все, я звільняюсь, бо я їду на війну”.
Чим більше часу я проводила з хлопцями, то тим більш неправильним мені здавалось повертатись назад у мирний Київ. Мені хотілось бути корисною там. Мені дуже хотілось доєднатися до боротьби, а не просто просто приїжджаючи в гості.
Поділилась з мамою [своїм рішенням], але я їй пообіцяла, що далі бази не поїду. Вона вже по факту дізнавалась, що я виїжджаю на передову постійно. Ділилась цим із друзями і вони мене підтримували.
Як мінімум троє пішли після мене, надихнувшись. Як це? Я – дівчинка й пішла, а він – ні?
У моєму оточенні всі розділяли цінності, якими я керувалась. Це дуже важливо насправді. Моя служба і моє повернення пройшло набагато легше, бо навколо люди, які мене підтримують.
Розкажіть про моменти взаємодопомоги та солідарності на війні.
Не можу розказати про [окремі] моменти, тому що взаємодопомога та солідарність на війні – постійний процес. Це не просто якісь окремі випадки та явища.
Ми завжди там підтримували один одного.
Саме тому багато ветеранів не можуть повернутися у цивільне життя, хочуть назад. Багато в чому – це через відчуття єдності і сили в цій єдності.
Я працювала в медико-евакуаційній бригаді з чотирьох людей. Ми прямо під час ведення бою приїжджали, забирали пораненого і швидко його евакуювали. Наша команда завжди працювала злагоджено.
Ти починаєш думати не як окремий елемент, а як єдине ціле заради заради збереження життів кожного в команді і життя пораненого. Без цієї взаємодопомоги і солідарності, мабуть, нереально вижити.
Саме тому мої найліпші друзі – це мої побратими. Після війни ця взаємодопомога і солідарність продовжується.
І про загрози. Чи переживали ви або ваші подруги фізичне (в тому числі сексуальне) або психологічне насилля? Яке явище на вашу думку найбільш поширене в армії? Якщо ця тема для вас не ок, то можете не відповідати.
Загроз мені пощастило уникнути. Я не зіштовхувалась ні з психологічним, ні з фізичним насиллям. Хіба що інколи траплялись випадки сексизму, але вони успішно долались “посиланнями” цієї людини, яка сумнівається в моїх здібностях через мою стать.
Щодо регулярної армії – я б туди ніколи не пішла. Мені здається, що армія в обличчі деяких застарілих командирів залишається таким простором, де хочуть твою особистість знищити. Втім, це дуже залежить від командира.
А що вам закидали сексисти?
Наприклад, коли до нас прийшов новий член команди – вогнева підтримка. Він тільки потрапив в нашу групу, а я була командиркою групи. Якось був дуже сильний обстріл, нас викликають на пораненого, і мені цей хлопець каже: “Може, ти лишишся на позиції? Там дуже небезпечно. Може, ми не будемо тебе брати?”.
Я кажу:
– Ти що, попутав? (сміється) Це я можу тебе лишити на позиції, бо там небезпечно. А я вже більш як пів року займаюсь евакуацією поранених”.
Ну або коли я прийшла тільки на батальйон, один з моїх друзів каже: -“Ти ж легковажна дівчина – в тебе нічого не вийде!”.
Я кажу:
-“Ну, ок. Я тобі доведу”.
І довела, що він тепер забирає свої слова назад при зустрічі (сміється).
Розкажіть, будь ласка, два епізоди з війни: один, коли ви почували себе радісно та щасливо, і один, коли вам було найважче.
Один з найрадісніших моментів – мені згадується мій день народження на передовій, 22 роки зустріли. Подруга роздобула мені торт. Село Піски під Донецьком. Я там його гризу, не відрізаючи, прям з цілого торта. Дуже тоді було приємно.
Один з найважчих моментів – було так. За тиждень до цього на базі ми познайомились з нових хлопцем, який доєднався до батальйону. Ми перекинулись з ним парою слів, далі в мене ротація. В мене дуже важкий день, надзвичайно багато поранених, з них – четверо важких, шестеро – середні. Ми надаємо допомогу, стабілізуємо їх, перекладаємо на швидкі, щоб відвезти в прифронтовий госпіталь. Ця вся метушня проходить, ми всіх поранених привезли і лишається чорний пакет лежати, один з тих, яких не встигли забрати.
Я підходжу до цього пакету і бачу там цього хлопця, з яким буквально тиждень тому спілкувались. Це була не перша втрата нашого батальйону, але для мене якась… Найбільш запам’яталась, тому що тут був, а тут вже немає.
Всі моменти найстрашніші пов’язані з втратами.
Ще питання на тему мистецтва. Дуже цікаво, що ви працювали в Пінчук арт центрі. Як ви гадаєте, наскільки важливо створювати мистецтво на тему війни і виставляти його? Чи варто все таки зосередитись більш насущних речах і, ну умовно, ті гроші, що митці тратять на холсти, все таки передати на армію?
Ну, перш за все – між мистецтвом і “заказухою” – є велика різниця.
Тобто, митець все одно не працює з темою війни, якщо вона його не торкає всередині, не хвилює.
Взагалі, мистецтво – це переосмислення нашої дійсності, і мистецтво не може оминати такі теми, як війна.
Щодо грошей, які митці тратять на холсти, передати на армію, навіть умовно – це абсолютно неспівставимо.
Звичайно, мистецтво про війну, кіно про війну, проєкти на тему війни – надзвичайно важливо. Часто вони можуть значити для перемоги не менше, ніж власне захист країни зі зброєю.
Якби в нас в головах в частини населення не було промито мізки і не було так нагиджено в головах ворожою пропагандою, то цієї війни не було б. А чим більше українського мистецтва, якісного, класного, на важливі соціальні теми в тому числі, тим більше приводів пишатись тим, що ти українець.
Тому, мистецтву ніяк не можна заважати, втручатись… Держава також не має права втручатись і казати: “Тепер ви тільки про війну маєте робити мистецтво”. Ні, це все буде і так відбуватись природьно.
Багато ветеранів знаходять далі себе в мистецтві. Декілька знаю ветеранів, що написали книги, і це було для них своєрідною терапією.
Мистецтво і війна нерозривно пов’язані. Війна – це найстрашніше, що може статися в соціумі, в країні, в житті людей і мистецтво ніяк не може стояти осторонь.
Читайте також: 6 безкоштовних подій до Дня захисника Вітчизни в центрі Києва