Її старшому сину – 28, наймолодшому – 8 років.
Про українку, яка наразі захищає країну у лавах ЗСУ розповіли Сили територіальної оборони ЗСУ.
За словами Надії, після того, як її старший син, бойовий медик однієї з механізованих бригад, був поранений, вона вирішила й сама долучитися до війська. Хотіла навчитися спілкуватися з такими людьми, отримати досвід. Ще одною з причин жінка називає бажання бути корисною у війську, бо має вищу освіту та досвід медичної роботи.
“Війна змінилася, стала сучасною, технологічною. Армія потребує пілотів дронів, механіків, технологічно освічених людей. Тому, думаю, рано чи пізно, я все одно б пішла до війська, можливо, на іншу посаду, бо хочу бути корисною”, – каже Надія.
За її словами, деякі стереотипи щодо жінки у війську все ще залишаються.
“Всі хотіли, щоб я на кухню пішла служити, або діловодом. А я кажу – діловодом завжди встигну, але ж у мене є освіта, я прагну вчитися чомусь новому. І це, зізнаюсь, важкувато в моєму віці. Проте, я шість років викладала інформатику, мені це допомагає. Я вмію обробляти та засвоювати велику кількість інформації”, – розповідає жінка.
Найскладнішим наразі моментом служби Надія називає розлуку з родиною. І у будь-яких умовах намагаємось з дітьми тримати зв’язок. Вони їй телефонують, коли є можливіст військовослужбовиця відповідає. Але за її словами, можливість така є не завжди – чергування, відсутність зв’язку, бойові завдання. Але неодмінно мінімум раз на тиждень з усіма дітьми мати спілкується.
Мріє жінка, як і більшість українців, про закінчення війни та повернення захоплених територій. А після перемоги – повернутися до дітей, господарювати у своєму домі, на своїй землі.