Розмовляла з якимось британським виданням. Намагалась бути спокійною, конструктивною, фактичною. І раптом журналіст мене питає: «Ви все життя прожили в Маріуполі. Що ви відчуваєте, коли бачите своє місто зруйнованим?»
Ну ось на фіга він мене про це запитав? Звісно, розревілась.
Як можна пояснити, що ми всі втратили? Як сказати так, щоб людина, яка живе в комфортному, безпечному місті, хоча б віддалено зрозуміла мою біль?
Я 40 з гаком років будувала свій власний світ в Маріуполі. Я ніколи не була байдужою и діяла, як могла, щоб моє місто розвивалось і ставало таким, яким я хочу його бачити.
Старий-старий будинок, який ми з мамою отримали від її батьків, ми відбудовували по цеглинці останні 20 років, швидше не вдавалось. Минулого року я вперше в житті розбила власноруч справжній газон. Я мріяла просуватись далі і робити сад, який з дитинства мені мріявся.
Але весь мій світ рухнув. Нема нічого. У мене не залишилось жодного малюнка моїх синів, які я з великою любов’ю збирала і складала в окремі теки. А в шафі на поличці залишались перші зубики, які випали в моїх хлопчиків.
У мене не залишилось жодної родинної фотокартки. Все, що було дорогим моєму серцю, – немає більше. І я молюсь, щоб на моїй вулиці не сталося пожежі, бо я маю надію знайти хоч щось. Колись.
Люди, які в 2014-му залишали свій Донецьк, мали хоча б ілюзію повернення. Ми не маємо і цього.
Як воно, жити без минулого? Чим більше тобі років, тим страшніше. Бо я боюсь, вже не встигну нічого побудувати наново. І навряд чи захочу. Бо моя особиста трагедія в тому, що я не зможу бути щасливою ніде. Маріуполь – це і є я. І я хочу ДО ДОМУ.
Автор тексту – Анна Мурликіна, Маріуполь.