Про це розповіли у Бучанській міськраді.
Наступного дня після народження Євгена Степаненка біля клініки було припарковано російський танк, який працював на той час від дизельного генератора та води, що подається від двох пожежних машин, припаркованих неподалік.
42-річна Людмила незабаром загорнула свого новонародженого сина в ковдру і бігла з ним та іншими дітьми до відносно безпечної центральної Полтавської області, коли російські війська, що вторглися, захопили її рідне місто Буча, розташоване недалеко від столиці Києва.
Зараз Жені вже два роки, і попри постійні воєнні випробування, Людмила намагається зберегти для нього нормальне дитинство.
«Я стараюся не зосереджувати його увагу на сиренах повітряної тривоги», — розповідає вона. «Але коли мені на телефон приходять сповіщення про тривогу, він каже: «Мамо, я боюся, я боюся».
Ця історія – символ незламності українського народу, його здатності зберігати людяність та надію навіть у найскладніших обставинах війни, що вже тривають 1000 днів.
Попри постійний страх та невизначеність, родина Родченко, як і тисячі українських сімей, продовжує боротися за своє майбутнє. Людмила мріє про мир і намагається створити максимально нормальні умови для своїх дітей.