Щоразу до Дня Києва ми мріємо про майбутнє нашого улюбленого міста. Про краще майбутнє міста і нас в місті.
Як не крути, але зараз Київ – не кращий, не кращі його часи. Наше місто не найкомфортніше, не найчистіше, не найошатніше, врешті – не найзручніше і не найбезпечніше. На жаль, визнання цього є першим кроком до майбутнього.
Для когось ідеал – минуле, Київ 20-30-40 років тому, зелений, без висоток і машин, затишний і трохи провінційний. Багатьом орієнтир – європейські міста, адже чимало українців вже «відкрили» для себе Берлін, Барселону, Краків.
З «магнітом» статусу світових міст і шаленою зручністю для людей, що бере заздрість. Уявімо синергію цих образів – що могло б зробити Київ по-справжньому європейським і комфортним, але з нашою київською ідентичністю.
Головна вулиця: бренд Хрещатик
Як не крути, але це головний магніт і бренд Києва. Та, власне, у будь-якому місті головна вулиця – його обличчя, віддзеркалення ритму життя, цінностей, пріоритетів.
Історично Хрещатик був торговельною вулицею – що у царські часи, що в радянські тут розташовувалися найкращі магазини, тут гуляли, призначали зустрічі. Придбати тут щось на згадку про місто шанувалося, ЦУМ та Бесарабка були відомими брендами далеко за межами Києва.
Ідея головної вулиці як ключового торговельного кластеру наразі поширена і в Європі, і в США.
В Америці є великий рух за оновлення головних вулиць, Main street. Насправді, як багато міст у нас, так і там чимало зростали навколо центральної транзитної артерії. Європейська практика – «корсо», так в Італії називають головну торговельну вулицю, але термін поширився далеко за межі країни.
Корсо та Main street зазвичай намагаються робити дуже комфортними для перебування людей, це «двигун» місцевої економіки і особливо роздрібної торгівлі.
Такий собі розподілений головний торговельно-розважальний центр міста – не «ящик/свиноферма», як звичні моли/ТРЦ, а жива енергія, відкритий простір, ідентичність, за якою полюють туристи з різних країн. А головна вулиця столиці – місце, де хоч раз в житті має побувати кожен мешканець країни.
А що ж Хрещатик?
8-смугова магістраль, де людина – гість, а не господар простору.
Місто вже декілька років ніяк не наважиться остаточно узаконити наземний перехід біля ЦУМу, який після оновлення так і не став «магнітом».
Бесарабка досі – один великий затор, хоча у якомусь європейському місті це вже давно був би ключовий гастрономічний кластер – з безліччю барів і ресторанів, чудовим пішохідним простором, відомим на весь світ ринком, що працює цілодобово. Європейська площа з «музєєм Леніна» просто мертва, як і Майдан з музеєм медуз…
…На 2021 рік «призначено» реконструкцію Хрещатика – але чи стане він більш людяним, комфортним, чи з’являться тут скрізь наземні переходи, чи стане менше машин, з’являться велодоріжки?
А чи залишиться Хрещатик транзитною магістраллю для тих, кому сюди насправді не треба, – просто через центр їхати зручніше?
Чи зітхатимемо ми й далі за зеленим морем каштанів, злочинно знищених у 2000-ні, і задовольнімося «тимчасовими» туями у горщиках.
Головна річка: полюбити Дніпро
Кожне місто шукає унікальність – аби бути успішним. Десь розташовані світові політичні і фінансові центри, театри чи музеї, десь є відомі архітектурні пам’ятки, десь є море чи океан. У Києва є Дніпро.
Шалена символічність – місто-столиця, як і країна, на обох берегах головної ріки, оспіваної багатьма майстрами слова і пісні. Захід – більш історичний, схід – більш індустріальний, є своє «море», навіть два… Це не про країну – про місто…
Чимала частина киян ненавидять Дніпро, несвідомо.
Переїхати мости – щоденне завдання для багатьох, бо робочих місць на Лівому березі обмаль. Ми справді готові витратити 3 мільярди доларів на «метро на Троєщину», яких в нас немає, чи може виділимо хоч соту частину суми на реальне створення робочих місць на Лівобережжі?
Може спробуємо?
Кажуть, у розвинених містах створюють бізнес-інкубатори, акселератори – підтримують бізнес-ініціативи «з пелюшок».
То як?
Насправді у Києві є і ті, хто користуються Дніпром по-справжньому. Багатії з житлових комплексів та напівлегальних дач обороняють паркани біля води, десь щотижня поновлюють та боронять від комунальників – раптом хтось «не свій» прийде?
Інші «дніпровці» – рибаки, човнярі, дачники з островів, що живуть «на воді». У теплий сезон на Дніпрі є «паралельний світ» – і це не лише Гідропарк і «нудістський пляж». І ті диваки, що живуть влітку на островах «дикарьом», набагато щасливіші за тих, хто «пролітає» Дніпро у набитих потягах метрополітену чи «проповзає» у машинах чи маршрутках.
То може Дніпро – не проблема Києва, а перлина?
Може не мріяти його замкнути в велетенський колектор і заасфальтувати під парковку чи дорогу, як багато малих річок, а перетворити на міську літню резиденцію? Чому б занедбані бази відпочинку на островах не перетворити на літні коворкінги та колівінги, чому б не поєднати острови велосипедно-пішохідними мостами, і по дорозі з роботи додому не скупнутись чи просто пройтися по пляжу?
Чи є інше велике місто з великою рікою в центрі, «домашньою» рікою?
З зеленими місцинами, з безліччю протоків та островів, з пляжами, будиночками на воді, особливою «річковою» культурою?
Так, чимало берегу сплюндрували влаштуванням шосе вздовж річки – але вона не стала «бетонною канавою», вона жива. Може полюбимо Дніпро?
Може спробуємо насолоджуватися, а не страждати?
Жити по-київськи: ідентичність громад…
Київ – різний. Так, є загальна ідентичність – Хрещатик, Дніпро, схили, квартали і вулички центру. Але насправді життя у Києві дуже різне. Кожен любить Київ по-своєму – свій Київ.
Для когось це – висотки Позняків, сучасні ТРЦ, широкі проспекти, мости, круговерть новітнього мегаполісу.
Комусь до вподоби спокій і зелень «хрущовських» районів. Київ – це і садиби, «села в місті», де всі одне одного знають, збирають сливи і малину, боронять разом свою вулицю від забудови чи «зайд» на транзитних автівках.
Формувати ідентичність великого міста через різноманіття унікальностей десятків мікрорайонів, збереження самобутності міських спільнот – базовий принцип розвитку успішних великих міст.
Нью-Йорк і Амстердам, Торонто і Мельбурн плекають ідентичності локальних громад. Не просто забудову – а саме спосіб життя громад, бо міста – це люди в першу чергу.
Самобутність не лише центру – те, що робить великі міста великими не лише за площею. Райони таких міст відомі далеко за межами країн – і не лише за пивними брендами.
… і гідність різноманіття
Сутність міста, міської громади – поєднання на досить компактній території різних людей, що успішно співіснують і взаємодіють між собою. І саме в різноманітті – сила і самодостатність міста. Дуже важливо, аби не було «міста багатих» та «міста бідних», «міста успішних» та «міста невдах», «міста відповідальних» і «міста байдужих».
Саме нерівність створює місцеву економіку – «свій до свого по своє». Бо в когось є те, чого немає в іншого. Ніхто не має всього, і це не про гроші. Хтось має творити «великі справи», а хтось – робити просту роботу, без якої місту не вижити.
Хороше місто є територією гідності, де кожна людина знайде своє місце.
Не кожен стане багатим і відомим – але буде потрібним, матиме дах над головою і заробить на хліб і до хліба. Місія хорошого міста – дати шанс кожному стати «великим», чи для країни і світу, чи для своєї сім’ї. Не за висотними будинками, широкими проспектами та шикарними магазинами люди їдуть до великих міст – а за «шаленим казаном» соціальних зв’язків, що роблять неможливе можливим.
Територія гідності міста – це інклюзивність, що є проявом поваги до кожного.
Інклюзивність вулиць, що не створюють бар’єри для людей на візках чи з дитячими візками. Інклюзивність районів, коли «бідні» і «багаті» будинки не відгороджуються парканами, а формують спільноти.
Коли громадський транспорт – не «скотовозки», а хіпстери на електроскутерах не ризикують життям через відсутність інфраструктури. Немає «кращих» чи «гірших», «правильних» і «інших» – місто життєздатне і самодостатнє саме тоді, коли ми всі різні – і всі ми маємо право на місто.
Чому в нас (не) так?
Годі шукати винних, чому в нас «не Європа».
Можна легко визначити, який мер пустив «під ніж» каштани на Хрещатику, коли вони ще не «хворіли».
Легко знайти архітектора, який пишається хмародером, що затуляє лаврську дзвіницю, коли рухаємося мостом Патона.
Щодня можна помітити сусіда, який ставить машину поперек тротуару, засклив балкон «у античному стилі» чи вважає, що прибирати за його собакою в парку мають Трамп, Меркель чи Путін. Це легко.
Складніше усвідомити, що це все – просто наше життя, яке ми ж і формуємо. Десь – байдужістю, десь – нерозумінням важливості, десь – просто ми маємо це пройти. Пройти через «погане життя», пройти через конфлікти, через дискусії, через зміни – не завжди легкі.
Еволюцію не можна обійти, це пережили голландці, данці, німці, зовсім недавно – поляки, і зміни відбулися не миттєво.
Карантинна самоізоляція завершується – і нам час здолати самоізоляцію від сучасних моделей розвитку. Чи ми й далі маємо страждати у НАШОМУ місті?
Читайте також: Що збудувати замість розв’язок. 20 ідей урбаніста