Історію бійця розповіли в Оперативному командуванні “Північ”.
Війну Олександр зустрів охоронцем житлового комплексу в Гостомелі біля столиці. Чергова колона загарбників – загін Росгвардії СОБР зі Санкт-Петербургу – вдерлася на територію комплексу з купою поранених, відступаючи після бою. Ще напередодні начальник охорони ЖК втік, охоронці не мали зброї і стали легкою здобиччю: окупанти штовхнули їх до купки людей, захоплених в якості живого щита.
Після обшуку охоронців відпустили, а Медвідчука потягнули з собою далі, бо побачили на його лівій руці татуювання «За ВДВ» (з 2015 по 2018 служив в 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, пройшов АТО). Забрали його телефон, намагалися дзвонити…
Та невдовзі почався артобстріл, СОБРівці кинулися в один бік, а Олександр, схопивши попід руки двох полонених, чкурнув в протилежну сторону. «Ні про що не думав, просто біг, – згадує він. – В мене такий адреналін був, так біг, як ніколи в житті!».
Втікачі прибігли назад до житлового комплексу. Ховаючись там протягом доби, Медвідчук потрапив під обстріл гвинтокрила – «піймав» осколки в коліно. Транспорту не було, тому разом із товаришем вибиралися пішки: пройшли приблизно 40 кілометрів до Боярки, звідти електричками до Білої Церкви. Там Олександр пошкутильгав до СБУ, аби передати номери телефонів, які лишилися після спроб дзвінків рашистів. Контррозвідники перевірили його самого та витягли один осколок.
Вранці «мандрівник» пройшов у напрямку дому ще 25 кілометрів, але потім почала кровоточити рана, і прибулі родичі повезли його назад в Білу Церкву. Там лікарі витягнули другий ще більший осколок та відправили відпочивати. «Але я психанув і наступного дня пішов до військкомату», – посміхається воїн.
«Ну що, будемо їх бити?» – запитав воєнком. «Будемо!» – відповів Олександр. «3-тя танкова?» – «Так, звичайно».
Ще під час попередньої служби він навчався на Т64Б, Т-72 і Т-80, двічі проходив військові збори в 3-й окремій танковій бригаді.
«Навідником став, бо це моя справа, я її люблю, – говорить Медвідчук. – Не хочу, щоб хтось інший затупив. Я просто впевнений в собі, що вистрілю як треба».
Майже «кіношна» історія втечі – це про здатність миттєво приймати правильні рішення; здається, найважливіша якість для навідника танку. Та Олександр на перше місце ставить інше: «Бути холоднокровним, не панікувати, ніколи не губитися і слухати командира».
Цей досвід загартований успішними боями їхнього екіпажу: хлопці вже збилися з рахунку в кількості знищеної техніки російської орди.
До слова, 10-річний хлопчик передав ЗСУ портативну “зарядку” на сонячній батареї .