Титанічні зусилля киян по обороні міста, обіцянки влади за всяку ціну «не здати» Київ обернулися нічим. 17 вересня 1941 року радянські війська почали відступ із столиці України. З ними місто покинула й міліція. Тому передувала масштабна евакуація.
Майже половину жителів Києва (біля 325-350 тисяч чоловік) було відправлено в евакуацію. Рятувати і убезпечувати намагалися «потрібних людей»: працівників НКВС та ЦК, командуючих, партійців, кваліфікованих робітників не нижче 3-го розряду.
Так, на момент окупації в місті залишилося приблизно 400 тисяч киян. Два дні безвладдя (з 17 вересня по 19 вересня) ці люди провели в паніці і передчутті неминучої катастрофи. Охоплені страхом, багато хто з них почав займатися мародерством і грабунком магазинів. Виносили все, що тільки могли, не роздивляючись. Це награбоване майно в подальшому врятувало багато життів.
Читайте також: 126 років із дня народження генія. Олександр Довженко називав Київ “убогим” і водночас мріяв про нього
Початок нового часу
Німецькі війська вступили в Київ 19 вересня 1941 року. З цього моменту всі годинники міста почали показувати новий час «по Берліну», а кияни почали жити за новим розпорядком дня. Було введено комендантську годину: з 18:00 до 5:00 не можна було залишати помешкання. Людей, яких в нічний час затримували на вулиці, розстрілювали на місці.
А залишатися вдома киянам було складно, адже їх позбавили водопостачання та світла. Тож жити по-новому означало вставати і лягати з сонцем, а вдень за будь-якої погоди вирушати до Дніпра по воду. І це тільки початок київських випробувань.
Читайте також: Місто-курорт до Революції: в яких парках кияни гуляли, милися та могли зустріти повій
Вулиці та їх мешканці
Нові керманичі Києва своє управління розпочали з перейменування вулиць. Колишня Орджонікідзе стала Бісмаркштрассе. Саме там і розташовувалася Гітлерівська адміністрація (сьогодні адміністрація Президента України, вулиця Банкова, 11). Перейменування зазнала і вулиця Хрещатик, яка стала Айхгорнштрассе, та й взагалі таких «штрассе» у Києві виникло чимало.
З житловим фондом у місті відбувалося щось неймовірне. Вибухи спровокували страшну пожежу на Хрещатику, яка перекинулася на сусідні райони і зробила безхатченками чимало людей. Кияни в паніці тікали від пожежі. Очевидці розповідали, що жителі були вимушені ночувати аж на Трухановому острові просто неба.
Гітлеровці вирішили вивільнити для себе найкращі квартири. Так їм дісталося житло заможних євреїв. Разом з тим, цілі квартали у Києві були спустошені. Так жителі району Липки, а це були переважно працівники НКВС, покинули свої будинки ще до окупації. А єврейські квартали втратили своїх мешканців після розстрілів у Бабиному Яру. Однак безпритульні кияни не хотіли займати помешкання євреїв, вважаючи це неетичним.
Читайте також: Київ, якого більше немає: топ-10 зруйнованих об’єктів
Майно під забороною
Одразу після окупації гітлерівці спробували повернути частину майна, яке кияни награбували в магазинах. Під страхом смерті вони вимагали повернути товари. До того ж всі жителі повинні були добровільно здати зброю, радіоприймачі, протигази та продукти.
У будь-який момент німецькі військові могли зайти до будь-якого будинку і забрати все, що їм впадало в око. Спочатку найулюбленішими трофеями гітлерівців були пухові подушки та парфуми «Червона Москва», але й продуктами харчування вони не гребували.
Читайте також: Історія Бессарабського ринку в ролях
Ринкові відносини
У Києві практично припинився грошовий обіг, жителі міста перейшли на натуральний обмін. Найбільше цінувалися, цілком логічно, продукти харчування. Наприклад, одяг обмінювався на склянку пшона.
Гітлерівці пильно стежили за тим, щоб на ринках не було черг та скупчення народу. А торгівці в свою чергу викладали на показ лише малоцінні товари, побоюючись, що продукти можуть відібрати німці. А от крадіжок боялися менше, адже за будь-які порушення дисципліни, навіть за безквитковий проїзд, було визначено єдине покарання — смерть.
Насправді на вулицях Києва нерідко можна було побачити трупи. Демонстраційна шибениця для ворогів Рейху була встановлена навпроти стихійного ринку на Бессарабці, як нагадування всім про наслідки непокори. Тож, намагаючись обміняти щось на їжу на базарі, кияни були змушені дивитися на трупи та вдихати сморід.
Зовсім іншим життям жили окупанти. До їх послуг були численні київські магазини. Для них працювали театри та навіть відкривалися художні виставки.
Читайте також: Батьківщина-мати: День народження сталевої пані столиці
Arbeit macht frei
Було б помилково вважати, що в окупованому Києві місцеві жителі переймалися виключно питаннями виживання. Ясна річ, що киян змушували працювати на німців. Майже одразу було відновлено роботу заводів. Попри те, що частину обладнання заводів разом з працівниками була направлена в евакуацію, все ж у столиці України залишилася частина потужностей.
Кияни на заводах працювали часто не за профілем, виконуючи вказівки німців. Кожному працюючому видавалися робочі картки, в яких щодня ставилися відмітки. Якщо при перевірці документів такої відмітки не знаходили, то порушника доправляли на роботи до Німеччини.
Заробітна платня складала в середньому 300 окупаційних карбованців на місяць. За тодішніми розцінками цієї суми ставало на одну паляницю. Для кращого розуміння купівельної спроможності киян можна навести такий приклад: кілограм сала коштував 7 тисяч окупаційних карбованців, або двадцять середніх зарплат при окупаційній владі.
Читайте також: До Дня космонавтики: український мрійник, який змінив світ
Окуповане дитинство
Маленькі кияни і киянки часто потрапляли до дитячих будинків. Декого батьки віддавали добровільно, розраховуючи, що таким чином дитина точно виживе. Адже у дитячих будинках дітей бодай чимось годували, а вдома на них чекала голодна смерть.
Проте у дитячих будинках також був дуже бідний раціон. До так званого меню входили відвар меласси та рідкі каші. Меласса — це побічний продукт цукрового виробництва або коричневий сироп, що містить у собі вуглеводи. Його розбавляли і цю коричневу водичку давали дітям на сніданок та вечерю.
А обід складався з пшоняної каші та так званого «ерзац-хлібу». Ерзац-хліб був розроблений нацистами для військовополонених. До його складу входили відходи від цукрового буряку, висівки, тирса, борошно з листя та соломи.
Справжніми смаколиками для дітей були квіти акації та ягоди пасльону. Про жодні фрукти, овочі чи солодощі взагалі не йшлося.
У таких умовах жили кияни аж до 6 листопада 1943 року. Це лише короткі фрагменти із життя тих, кому вдалося вижити. Адже під час окупації у місті діяли два концтабори (Дарницький та Сирецький), відбувалися страшні розстріли у Бабиному Яру, частину киян направили на роботу до Німеччини, а частину просто розстріляли. Зрештою, до 6 листопада у місті залишилося лише 180 тисяч людей або майже у чотири рази менше, ніж до окупації.