Київ дедалі частіше стає містом, у якому розгортаються сюжети книжок українських письменників і письменниць. Так, у романі Валерії Савотіної «Вандалізм», що вийде друком уже в червні, столиця — не просто тло, а повноцінний персонаж: живий, дикий, сповнений муралів, що дихають чарами, та закутків, де реальність змішується з фантазією.
Головна героїня роману — старшокласниця Софа — випадково викликає химеру на ім’я Лука та в обмін на шоколадний батончик отримує магічне приладдя для графіті. Так починається її подорож у потаємний світ київських художників, магічних правил, диких перегонів і внутрішніх страхів, – розповідають у видавництві ARTBOOKS.
Ділимося ексклюзивним уривком з книжки «Вандалізм», в якому впізнавані локації набувають нового змісту, а звичні маршрути раптово ведуть до підпільних квестів і чаклунства, що ховається просто на стінах нашого міста
Читайте також: Краса київських вулиць та харизма киян: 7 книг сучасних авторів з атмосферою столиці
Уривок з роману Валерії Савотіної “Вандалізм”:
Дана була сама. Вона вже хвилин з десять сиділа навпроти ластівкотрави — муралу, біля якого зникла подруга з тим вродливим хлопцем з волоссям кольору фіалок. Дівчина простежила за обома — таки пішла назирці, намагаючись триматися на великій відстані. Дивилася так напружено, що очі почали боліти, але марно. З того муралу ніхто не показувався.
— Утекла. От утекла. І навіть не пише, — вона перевіряла сповіщення щосекунди. Але ні. Або в муралі не було мережі, або Софа забила на подругу.
— Я теж на подружок усяких забила б, якби біля мене був вродливий хлопець і пригоди, — Дана похитала головою. — Але про мене? Про мене забути?
Вона озирнулася. Неподалік на стіні був Довгоносий. Він так само непорушно висів, як і вона вдивлялась у стіну. Дівчина на мить відчула з ним якусь спорідненість: ця істота теж застрягла тут сама-одна. «Мабуть, він якось пов’язаний із цим змаганням? Чи в чому там бере участь Софа».
— Хей, — Дана несміливо підійшла до малюнка. — Хей, слухай… Я теж хочу в оцей ваш… квест? Змагання? Можеш мене теж завербувати? Я дуже-дуже здібна й хочу чаклувати… І втікатиму не надто далеко, гаразд?
Вона намагалася говорити тихо, щоб не напружувати випадкових перехожих. Ще вважатимуть за міську божевільну. Вона вже й сама собі на таку скидалася.
Погладила довгий сірий ніс. Нічого. Абсолютно нічого. Стримала в собі бажання ткнути пальцем в око — може, хоч на це зреагує? Ні, нема чого чіплятися до звичайних малюнків на стінах. Має бути інший шлях. Але для цього треба знайти Книгу химер. Та в кого про неї питати?
— Якщо справа й магія у вуличних малюнках, — вона пробіглася пальцями по обрисах графіті, — то що ж… Доведеться таки шукати когось із художників, хто міг би мені допомогти.
Сидіти й далі чекати Софу дедалі більше здавалося безглуздим рішенням. Самій із себе смішно було. Якщо подруга ховала від неї мітку й так легко покинула та побігла, то Дана й сама собі дасть раду. «Художники, художники, художники, — вона гарячково крокувала до зупинки, — де їх шукати?»
Враз осяяло — Андріївський узвіз. Там художники були завжди, особливо за такої сонячної та погожої погідної днини. У них має бути відповідь.
Дівчина застрибнула до маршрутки й нетерпляче втупилась у вікно, удивляючись дорогою в кожен малюнок. А що, як в усіх цих графіті, які вона все життя оминала, не обдарувавши поглядом, насправді зашифровані чари?
Дана незчулась, як уже була на Контрактовій. Вона вискочила на вихід, що був ближче до площі, і побігла вгору до узвозу, розминувшись із Софою, яка була нижче на Валах.
— Магнітики, шкарпетки, може, кулончик? — припрошували біля яток.
О такій порі людей небагато, і Дана була легкою мішенню. Але її мало цікавили шапки, туалетний папір з непристойними написами й тисячі однакових магнітиків. Дівчина рвучко пішла вгору, ближче до людей, які торгували картинами. На розі вулиці, що примикала до узвозу, помітила дідуся з валізкою олійних фарб. Він не продавав картин, лише фарби. Але чомусь її потягло саме до нього.
— Добрий день, — привіталася, вагаючись запитати. Удала, що розглядає фарби, не знаючи нічого, окрім назв кольорів. Та й ті насправді не знала: що це за колір такий — сіра пейна?
— Щось підказати?
— Та я не те щоб малюю, я так… більше книгу шукаю. Химерну таку, — вона зробила наголос на слові «химерну», але дідусь або в житті такого не чув, або дуже добре вдавав це.
— Що-що шукаєте?
— Книгу химер, — вона здалася.
— Уперше чую. Це якийсь новий підручник з малювання?
— Ага, абстракції. Вибачте, я далі піду.
Вона йшла, уже менше впевнена у своєму плані. Що ще робити — піти додому вчити уроки?
Дана запитувала кожного художника, який здавався їй хоч трохи незвичайним. Сильно абстрактні малюнки — може, підійти? Дивні кулони на шиї — раптом чаклунка? Браслети з якимись рунами — це не химерні чари? Але всі дивилися на неї, наче на восьме чудо світу, і хитали головою. Ніхто не знав про Книгу химер.
Аж доки вона не спитала в дідуся, який сидів з картинами коней майже останнім серед художників. Щоправда, відповів не дідусь. Озвалася жіночка поруч. Магдалена не звернула б на неї уваги: звичайна сіра футболка й сині джинси, через плече сумка для документів зі штучної шкіри, волосся зібране в акуратний хвостик.
— Дівчино, підійди, — поманила жінка, — я знаю, що ти шукаєш.
— Правда?
— Правда. Шукаєш ти невміло. Але нестрашно. Тобі потрібна Книга химер для, — вона стишила голос, — виклику, правильно?
Дана рвучко закивала.
— Не на той базар ти попхалася, дитино. І ще так голосно ото питати.
— Ви можете мені її продати?
— Ні, — вона махнула рукою, — я свою копію давно перепродала. Але я знаю, хто може. Записуй номер.
Надиктувала десять цифр.
— А хто це?
— Леська, вона всім таким торгує. Але вона тойво… Трохи не при своєму розумі.
Дана подякувала й відійшла. Руки аж пекло від бажання дістати Книгу химер, однак телефонувати було дуже й дуже страшно.
Дотерпіла до оглядового майданчика. Знайшла місцину, де навколо не було людей. Від хвилювання ноги аж дрижали, тож присіла просто на плитку, не маючи сил стояти. Набрала номер. Почулися гудки.
— Слухаю, — відповіли, коли Дана вже знемагала від очікування й переживання, що гудки зараз обірвуться.
— Вітаю! Мені… дали ваш номер і сказали, що у вас можна купити Книгу химер.
— Є таке, — почувся вкрадливий жіночий голос, — скільки-скільки вам?
— Одну, якщо можна. А скільки це коштуватиме?
— А скільки-скільки ти готова заплатити?
— У мене… немає грошей, — Дана пригадала, що запаси кишенькових останнім часом стрімко танули. — Але! Але є колекція кристалів. І я плету ловців снів, я можу вам віддати їх. І є старі книги…
— Принось мені найстаріш-ш-ші книги, які маєш, — зашелестів незнайомий голос, — але не непотріб штибу вірш-ш-шів Пуш-ш-шкіна, ясно?
— Так-так, звичайно. А куди приносити?
— Прямуй до язичницького капища, що на Трухановому острові. Завтра опівдні.
Жінка завершила дзвінок, не давши ні подякувати, ні попрощатися. Дана рвучко видихнула, ледь тримаючи телефон у тремких пальцях. Тепер у неї з’явилася мета. Дівчина вже майже написала про це Софі, але осмикнула себе. Скільки разів вона вже так писала, а Софа просто відмахувалася від її езотерики? От тепер хай грається зі своєю Лукою та Книгою химер, навіть не підозрюючи, що десь можна роздобути копію. Дана дістане свою. А поки що спитає тільки, чи Софа жива. Упевниться в цьому й більше нічого не розкаже.