«Два гуся» на Майдані – це точка збору людей ще з революції. Люблю спілкування, обожнюю спостерігати та збирати інформацію, тому робота в охороні мені повністю підходить. А запам’ятовувати надовго своїх клієнтів – це професійне. Я відставний капітан міліції, працював у кримінальному розшуку. В Києві раніше був начальником охорони дорогих ресторанів і казино на Подолі, з того часу добре пам’ятаю багатьох нинішніх успішних політиків і журналістів
А давно знайомі футбольні ультрас зараз стали досвідченими військовими.
Мене постійно кличуть на похорони, тому знаю, як багато вже загинуло тих, хто пішов з Майдану на фронт. А дивлячись на портрети Небесної сотні, розумію, що 80% з них не раз бачив в нашому закладі.
Алексей Жонирук, сотрудник службы охраны сети ресторанов «Два гуся»
Я бачу, коли люді голодні. Коли людина сита – вона по-іншому спілкується. Часто зі своєї кишені годував. Знаю всіх безхатченків, ніколи не відмовляв їм. Натомість отримував важливу інформацію – вони завжди в курсі, що і де відбувається.
Передавали на схід одяг, взуття, бронепластини. Знав по старих зв’язках, де взяти метал зі старих списаних броньованих банківських машин. Метал хороший, осколки ребра ламали, але застрягали в пластині. Волонтери і бійці мають мій номер, тому в 2014-2015 роках зі мною на зв’язок часто виходили сепаратисти, коли хтось потрапляв у полон. До речі, чомусь ніхто про це не говорить, але багато наших безвісти зниклих знаходяться у полоні в Чечні, в якості рабів.
Ще під час Майдану була тут велика депутатська компанія, чоловік шість. Я їм кажу: «Ви в шахи граєте? Знаєте, є така ситуація в грі – пат називається. Так це те, що зараз на барикадах. Ви просто не знаєте самі, що з цим робити». Не знають вони, що із отриманою владою робити, крім бажання грошей – нічого немає. Абсолютно безвідповідальні і не професійні люди. Я за політикою зараз не слідкую, єдине, що цікавить, – ситуація на фронті.
Під час Майдану постійно тут спілкувався з політиками, майданівцями і силовиками. Їсти ж всі хотіли. Коли був Антимайдан, то нерідко в один час сиділи люди з двох сторін. Але жодної сутички не було.
Беркутівці теж тут обідали, але то було ще до активних протистоянь. Вони і зараз часто заходять. В основному в нову поліцію перейшли. Харчувались на початку Майдану в нашому закладі і росіяни в формі «Беркуту». Мали зовсім інший говір і нетипові для українців слова.
18 лютого, як тільки почався штурм, ми вивели людей через чорний вхід і зачинили ресторан. Тільки 21-го знову відкрились. Але я всі ці дні був тут і ніколи не забуду того, що бачив: як горів Будинок профспілок і нікого з поранених на Грушевського, які там лежали, не вдалось врятувати. Або як з барикади, що проходила прямо під вікном, силовики розстрілювали людей. А в цей же час їхні колеги пакетами виносили речі з Українського дому та прилеглих магазинів і кіосків.
Майданівців я постійно просив, щоб не нищили надбання киян, не чіпали магазинів. Але різне було. Харчі – то взагалі окремий бізнес був, продавалося все, що люди приносили. Будь-яка крупа коштувала по три гривні за кілограм, трьохлітрова банка сала – 30 гривень, меду – 40 гривень.
За весь час зі мною лише один раз спілкувались співробітники Генеральної прокуратури. Але чисто формально. Якби хотіли розслідувати, то і свідки не потрібні, кругом камери стояли. А свідки, як відомо, довго не живуть.
Я на розслідуваннях добре розуміюсь, бо 15 років пропрацював в міліції. Сам з Ровенщини, але технікум закінчив в Білорусі. Без вищої юридичної освіти пройшов від рядового до капітана. Працював у карному розшуку та дільничним інспектором. Діти повиростали, а батька не бачили.
На роботу в міліцію я йшов в складні дев’яності з ідеєю працювати на благо народу України. Ще й в дитинстві дуже любив книжки про війну з бандитизмом. Мав працювати по наркотикам, зброї, викривати злочини. Але згодом почалось: якщо низькі показники, то для статистики потрібно щось комусь підкинути. А для мене підставити людину – це найбільший злочин.
Я людей не розділяю. Чи він бідний чи багатий, чи раніше судимий. Багато спілкуюсь з різними фахівцями, науковцями. От є у нас один професор, винахідник у металургійній сфері, якого запросили в Силіконову долину для запровадження власних інноваційних технологій. А тут він нікому не цікавий. І так по всіх напрямках.
Кілька місяців я почав займатись парапсихологією. Звернулась мати, у якої два сини пропали безвісти на Донбасі. А я їх добре пам’ятаю. Мамі я нічого не казав, що з ними насправді, але дещо відчув тоді. Зараз я можу визначити по фото, жива людина чи мертва, деякі інші речі, пов’язані з енергетичним полем. Легко, до прикладу, визначити, чи фальшива картина, бо кожен митець вкладає частинку своєї душі. Цю енергетику я і відчуваю.