Як розповідається, народитися художницею було щастям і нещастям Катерини Білокур. Як для людини, якій судилося життя прожити в українському селі, їй випав найжахливіший проміжок часу – з 1900 по 1961 рік. Революція, війна, продрозкладка, колективізація, голод, війна, окупація, знову війна, знову голод і повоєнні злидні. Сюди ж, каторжна робота в полі, фактично – кріпацтво. До видачі паспортів колгоспникам Катерина Білокур не дожила.
І все своє життя вона буквально боролася за своє право на творчість. Маленькою дівчинкою малювала вугіллям на шматочках полотна, потім прала їх і малювала знову. Вона сама собі робила пензлики з котячої шерсті та фарби з стеблин трави, бурякового соку, товчених кісточок вишні.
Батьки відбирали у Катрусі олівці, вважаючи це дурницею, а односельці вважали її щонайменше дивакуватою. Коли ровесниці виходили заміж, миловидна роботяща дівчина відмовляла всім сватам, бо розуміла, про малювання їй доведеться забути назавжди.
У 22 роки Катерина намагалися вступити до технікуму кераміки у Миргороді, але з нею ніхто навіть не став розмовляти, бо вона не мала атестата про закінчення школи. Вона просто ніколи в ній не вчилася, хоча читала з семирічного віку. До всього доходила сама, жадібно вбираючи будь-які знання.
У 34 роки Катерина хотіла втопитися, і коли її витягли з річки, батько нарешті махнув рукою і офіційно дозволив їй займатися живописом. Катерина Білокур була одержима малюванням, віддана йому фанатично, несамовито, настільки, що вважала образотворче мистецтво святою справою.
У 40 років, почувши по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була” у виконанні Оксани Петрусенко, аматорка надіслала їй свій малюнок калини. Просто дивно, що він потрапив до рук співачки, і та захотіла знайти унікальну мисткиню. Напевно, це був єдиний щасливий випадок у долі Катерини Білокур.
Нею зацікавилися, і 1949 року вона навіть стала членом Спілки художників України. Але для радянської системи творчість Білокур завжди була самодіяльністю.
“Роботи колгоспниці із с. Богданівка Київської області”, таким підписом завжди супроводжувалися її картини на виставках. У тому числі в Парижі, де їх побачив Пабло Пікассо і, вражений творами невідомої української жінки, вигукнув, що якби у Франції народилася така художниця, то про неї заговорив би увесь світ.
Але це нічого не змінило у долі художниці. Вона так само продовжувала тяжко працювати в колгоспі, і коли її колеги по творчому союзу просили партійне керівництво виділити Катерині Білокур житло, щоб вона могла займатися живописом, відповідь була приблизно такою, “поки вона колгоспниця з Богданівки, вона цікава, нехай там і сидить”.
Там і сиділа, вириваючи у життя якісь години на творчість. Катерина Білокур ніколи не робила ескізи, малюючи одразу начисто. І майже завжди – квіти, які ніколи не зривала. За все життя художниця, сьогодні визнана однією із найвидатніших представників світового примітивного мистецтва, написала близько 100 картин. Більшість із них не збереглася.
До кінця життя Катерина Білокур прожила в батьківському домі у Богданівці, де на схилі літ доглядала за хворою матір’ю. Серце Білокур зупинилося 10 червня 1961 року. Її поховали в рідній Богданівці. Зараз у будинку художниці діє меморіальний музей.