Хто й як вчив киян грати у карти

15:44 25.02

Казино і залів з гральними автоматами у Києві ще немає, але багатіям вже кортить з азартом просадити свої фінансові надлишки. Якщо попит на послугу є – буде й пропозиція. Хто, де й чим грав “у дурня”, й чи лише у нього?

Хто й як вчив киян грати у карти

Хто перший?

Якщо уважно придивитися до картини “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, під правим ліктем козака з оголеним торсом добре видніється колода гральних карт.

Звідти й пішла “гуляти” басня, ніби саме запорожці навчили українців, а заодно й усю імперію, грати “у дурня”. Версія цікава, якби не одне “але”.

Рєпін написав картину наприкінці ХІХ століття, тож у якості документального свідчення не годиться. У цей час у карти вже грають настільки масово, що знайти ім’я першого картяра не видається за можливе.

Слов’яни знали таку розвагу, як мінімум, за століття до появи козацтва. А от ставлення до карт у різні часи було різним.

Петро I не грав, але й не забороняв.

Анна Іоанівна була категорично проти. За гру на гроші чи речі суворо карали, а хто доніс, отримував частину з поставленого на кон.

Єлизавета Петрівна поділила ігри на заборонені азартні й дозволені комерційні. Якщо ставки невеликі, можна. Бали, звані вечері та світські посиденьки…

Важкими були часи без соцмереж: коротати надлишки вільного часу, ділитися враженнями про мандрівки, сперечатися про політику та заводити потрібні знайомства доводиться за картами. Вони перетворюються чи не на основну розвагу для знаті.

Катерина ІІ й сама мала пристрасть до азартних ігор. Кажуть, у розпал вечірки на честь народження онука Олександра вона поставила на кон діамант. Програла імператриця партію чи виграла, історія мовчить. Але й за її царювання розважальні та комерційні ігри дозволені, азартні – під забороною. Перелік останніх особисто затверджує міністр внутрішніх справ.

Карткові борги на законодавчому рівні не визнаються і не підлягають стягненню. Хоча неофіційно працює покарання, можливо, ще гірше за штраф.

Якщо не віддати суму програшу протягом доби, прощавай чесне ім’я, повага, запрошення у пристойний будинок, просування кар’єрними щаблями, вдале одруження і таке ін. Після такого відбілити репутацію у суспільстві майже неможливо.

Перші казино

Знамениті ярмарки – Київські контракти. Взимку, коли бездоріжжя міцно замерзає, сюди з’їжджаються багатії з Польщі, Прусії, Франції, Англії та Італії.

Безготівкових розрахунків немає – доводиться тягнути за собою мішки грошей і бочки з сріблом-золотом. Найбільший торговий і контрактовий ярмарок півдня імперії – надзвичайно важлива економічна подія. Та це лише фасад.

У приїжджих є все: кріпаки, новенька імпортна підвода й шампанське у льохах. Але очманілим від багатства панам і бізнесменам завжди не вистачає гострих відчуттів, адреналіну і азарту.

Від лютневого Києва вони чекають і таких щедрот. Контрактовий будинок на Подолі: вдень тут знайомства, договори, угоди. Опісля того – карти.

Те, що у лютому 1847 року у Контрактовому давав концерти Ференц Ліст, загальновідомо. А от про долю отриманих з концерту гонорарів говорять не так часто.

Краєзнавці стверджують, що того ж вечора відомий композитор і піаніст програвся “в нуль”. Обдурили його чи так лягли карти, вже не взнаємо. Але версія про шулерство маловірогідна, адже у Контрактовому будинкові суворо відстежували спроби грати нечесно.

Наприклад, ставили клубні печатки або проколювали колоду кинджалом перед початком партії, щоб у ході гри ніхто не міг підмінити карту.

Клуби цінували власну репутацію, а тому відстежували і викривали шулерів. Та врешті, шулерство вважалося серйозним злочином – з таким талантом можна було опинитися у Сибіру.

Зазвичай заклади вирішували все за власними закритими дверима. Відібраний виграш, добрі стусани, виключення з клубу та “слава” на усе місто – ефективні і дієві засоби впливу, які можна організувати і власними силами.

Козирний клуб

З відкриттям “Конкордії” у картярів, можна вважати, з’явився власний закритий елітарний клуб. Формально декларувалося, що він дає можливість своїм членам зручно й приємно проводити час у спілкуванні. Й спілкувалися, але зазвичай за колодою карт.

Фото: затятий картяр Лев Бродський

“Конкордію” заснував “цукровий король” Лев Бродський, відомий київський сибарит та затятий картяр. Під розміщення казино він віддав власний особняк на розі Пушкінської та Прорізної (будівля не збереглася).

У 1908 році головою ради старшин клубу обрали Григорія Богрова (батька Дмитра Богрова, який увійшов в історію як вбивця прем’єр-міністра Петра Столипіна). До повноважень старшин входило, зокрема, розв’язання конфліктів між гравцями та виконання ролі арбітрів у спорах щодо картярських боргів.

Фото: колишній прибутковий будинок Богрова (domofoto.ru)

Сам же Богров-старший був настільки везучим у картах, що його виграшів вистачило на будівництво великого прибуткового будинку на Бібіковському бульварі. Та фінал цієї історії не такий оптимістичний. Газета “Русское слово” напише:

Богров-батько відомий як надзвичайно щасливий гравець в азартні ігри. Його статки оцінювалися до мільйона. Однак кілька років тому фортуна почала зраджувати його. Під час поїздки до Петербургу він програв в одному з клубів більше ста тисяч рублів. З цього моменту він втратив холоднокровність, почав грати без витримки, азартно, і незабаром програв майже всі гроші, нажиті за кілька років вдалої гри. Збудований ним на Бібіковському бульварі величезний будинок довелося закласти”.

До відкриття “Конкордії” він частенько гаяв час за гральними столами у клубі Дворянського зібрання. Тут теж цілком офіційно грали у карти.

Взагалі ж то цілком типова картинка тогочасної світської вечірки: молодь кружляє вальс, а їхні батьки тим часом ріжуться у дозволені комерційні ігри. Та хіба лише у дозволені?

Фото: ілюстрація М. Полякова до повісті “Пікова дама”. Головний герой Герман прагнув дізнатися таємницю трьох карт, щоб виграти у “фаро”.

Фаро і преферанс

Одна з найбільш поширених комерційних ігор – винт. Такий собі мікс з віста і преферанса, який грається колодою з 52 карт. Серед її палких шанувальників називають київського, подільського і волинського генерал-губернатора, відомого воєначальника і педагога Михайла Драгомирова.

Його сучасники пишуть, що навіть тяжкохворим і прикутим до ліжка генерал вимагав дати стіл і карти, мовляв, на тому світі грати не дадуть, тому не можна гаяти часу. Саме у винт грають герої булгаковського роману “Дні Турбіних”.

А от компанії з трьох-чотирьох гравців нерідко розписували преферанс.

Також дозволені і популярні – бостон та шістдесят шість.

Найбільш азартні грають у фараона, називаючи гру на французький манер “фаро”. Хоч вона і заборонена, але високі ставки і прості правила ваблять. Кого цікавлять правила – перечитуємо пушкінську “Пікову даму”.

Знала київська аристократія зразка минулого століття і баккару. Перевага – велика кількість гравців. Сучасним відвідувачам казино її часто пропонують під назвою пунто-банко.

Вишиванка для дами й нове обличчя для валета

Якщо козаки з картини Рєпіна й грали у карти, то це точно був імпортний варіант. До друку власних царі йшли кілька століть. Але випустивши першу ж колоду, відразу стали монополістами ринку.

Усі карти випускала державна мануфактура імператорського двору. За імпорт чи підробку – шалений штраф.

Разом з тим царські колоди продавалися вільно. Для аристократів – з паперу з використанням позолоти по 3 рублі за колоду з 52 карт, для люду класом нижче – так звані атласні, виготовлені з натертого тальком паперу.

В продажу були й версії для бідних по рублю і 60 коп. за колоду. Найскромніша пропозиція – паперовий набір з 36 карт за 30 коп.

Фото: карти Боде-Шарлеманя

Добре відомий нам дотепер образи дам і королів створив російський художник Адольф Боде-Шарлемань ще у 1862 році. Ну, не те щоб створив, а творчо перемалював з французької колоди.

Але було й чимало інших варіантів. Вважається, що у 1897 році вийшли у світ “Нові російські карти”, які запропонував художник-етнограф Микола Каразін. В описі до карт йдеться, що на них черви зображують великоросів, бубни – поляків, трефи – українців, піки – людей киргизької чи башкирської національності.

Втім, через три роки у ілюстрованому додаткові до “Біржових відомостей” було знову анонсовано вихід “нових карт” Каразіна. У тексті пояснювалося, що карти вийдуть обмеженим тиражем. А в якості зображення – доопрацьована колода. Образ простого українського хлопця в національній одежі замінили на валета-вояку. Заодно і так званого киргиза чи башкира повернули лицем до гравців.

Фото: карти Каразіна

Гетьманська колода

Та була й ще одна цікава версія колоди карт. Її розробив український художник Георгій Нарбут у 1917 році. Оригінали ескізів не збереглися, їх знищили, але у 1929 році в часописі “Нові шляхи” були опубліковані фотокопії.

На цих гральних картах праобразами королів послужили українські гетьмани, дам – вельможні козачки, а валетів – козаки.

На червовому тузі мав красуватися напис “Українська Держава”.

Під час УНР Нарбут працював у Експедиції заготовки державних паперів, розробляючи ескізи грошових знаків та поштових марок. Тут же планувався випуск суто українських гральних карт. Але світ вони так і не побачили.

Можливо, настав час це виправити? 

Великий Київ у Google News

підписатися
    загрузка...