За вхід до церкви 100 гривень
Про тариф на вхід до Андріївської церкви говорив Єгор Чечеринда, журналіст:
«Навіть Христос виганяв торгівців з місць для молитви…», – зазначив Єгор.
Будівля православної церкви, збудованої на честь Святого Андрія, є пам’яткою архітектури XVIII століття, збудованою за проектом архітектора Бартоломео Растреллі. Вона входить до складу Національного заповідника «Софія Київська».
Будівля храму надається у безкоштовне користування Вселенському патріархату, також в церкві облаштована Ставропігія Константинопольського патріархату.
Однак кошти з відвідувачів збирають з тієї причини, що Андріївська церква надалі залишається музеєм. Тому у неділю та свята віряни можуть вільно заходити на божественну літургію, також відкрито вхід у визначені години відправ посеред тижня. Проте вільно зайти у будь-яку годину дня аби побути в храмі, киянам та гостям міста не можна.
Тариф за вхід до церкви, яка є архітектурною пам’яткою, принаймні частково вирішує проблему фінансування ремонтів та догляду за спорудою, каже керівник Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський.
Більше того – коли будівля цього храму або подібного до нього, є державною або комунальною власністю, тоді з державної або місцевої скарбниці можна отримати фінансування на ремонт та реставрацію. А в радянські часи переслідування християн передання церковної споруди під музей допомагало зберегти її від знищення.
«Звісно, якщо будується будь-який храм, то це для того, щоб там лунала молитва. І більшість храмів в Україні існують саме в такому форматі. Але часи були різні – зокрема, радянські, коли дуже багато храмів були зруйновані, зачинені, розібрані, знищені тим чи іншим способом, включно з тим, що були підірвані. Передача деяких храмів до музеїв – як Софія Київська чи храмовий комплекс Києво-Печерської лаври – те, що вони стали музеями, врятувало їх від знищення. Відомі факти, що планувалося знищення і самої Софії Київської», – каже Антошевський.
Оббивають дерево бляхою та ставлять пластикові вікна
Після ліквідації Радянського союзу, чимало храмів на території України, які не були музеями, але сховищами для зерна, складами тощо, зазнали значно більших пошкоджень. Після проголошення незалежності України в церкви поступово почали повертатися віруючі та відправлятися богослужіння. Однак не всі релігійні громади, яким повернули храми, мали вдосталь грошей на якісну реставрацію. В церквах, які були збудовані по кілька століть тому, робили косметичні ремонти, як могли.
«У більшості випадків релігійні організації не мають ні можливостей фінансових, ні спеціалістів, які могли б займатися тими справами. Тому є багато прикладів, коли цінні храми руйнувалися після того, як їх передавали у користування чи у власність релігійним організаціям. І ці скандали довкола перебудов, ремонтів, добудов до храмів існують дотепер», – каже Тарас.
Він наводить приклади, коли в селах на Західній Україні люди оббивали бляхою дерев’яні церкви, збудовані без цвяхів, і ті швидко руйнувалися – бо такі споруди не призначені до подібних ремонтів. Або коли у храмах, що мають історичну цінність, встановлюють пластикові вікна. Звичайно, якщо не до смаку встановлене пластикове вікно у древній камінній споруді з часом можна замінити на більш подібне до оригіналу, то зруйнований дерев’яний храм уже не відбудувати.
За таких умов Тарас Антошевський, який десятиліттями слідкує за новинами релігійного життя та знає безліч прикладів, коли храми страждали через невміле користування вірян, не проти, щоб в церквах, що є історичними пам’ятками, були музеї, будівлі належали державі з відповідальністю за їх збереження, а приміщення надавалися спільнотам у тимчасове користування:
«Маємо приклад Андріївської церкви, де вона певний час була в руках православної громади, і місцеві пам’яткозахисники і музейники фіксували випадки знущання над тим, що є всередині інтер’єру храму. Коли церква фактично була під небезпекою руйнування через зсувні процеси на пагорбі, на якому вона перебуває, то звичайно, ніяка з церков не могла б взяти на себе такі фінансові навантаження і рятувати цей храм. Тільки держава могла це зробити».
У церковному музеї від держави – ні слова про тих, хто в ній молився
Повертаючись до проблеми, яку порушив Чечеринда – що церква передовсім призначена для молитви віруючих, то за руйнуванням стін відбувалося і руйнування релігійної традиції храму. Навіть тепер, якщо подивитися на історичні довідки, які пропонують музейники, в них багато сказано про історію стін і архітектури, творців-будівельників. Проте дуже мало про вірян, які молилися впродовж століть в храмі.
На сайті заповідника «Софія Київська» – розлога оповідь про проектувальників та будівництво, після якої лише одним реченням зазначено, що до 1932 року Андріївська працювала як діюча церква. Жодної згадки навіть про сучасне релігійне життя в роки незалежності. Так, наче і факту будівництва храму для християн не існувало – але випадково туди потрапили церковники, та і тепер їх наче не існує. За привабливими стінами стерта багатовікова духовна спадщина християн, які молилися в Києві.
Хоч, варто нагадати, що саме після хрещення Київської Русі до столиці прийшла культура, архітектура та живопис, які так приваблюють сьогодні киян та туристів, що приїжджають до Києва. А після прийняття християнства у столиці почали діяти навчальні установи, де вчили богослов’ю, а також історії, мистецтву торгівлі, державного управління, малярству, архітектурі.
Відсутність можливості вільно відвідувати храм та використовувати його для життя церковної спільноти – це також обмеження, що не дозволяють зустрічатися парафіянам для проведення спільних акцій та приймати нових людей. Такі обмеження є продовженням радянської традиції, коли місця культу мають значення лише як об’єкти для естетичного задоволення, а не місця реалізації більш тривалої місії, яку сповідує християнство.
Як же бути з фінансуванням ремонтів та реставрацій, які є дорогими та вимагають фахових підходів в реалізації?
Дієвий приклад залучення коштів на збереження пам’яток у одній з країн ЄС наводить кандидат політичних наук, історик, релігієзнавець, дослідник історії Церкви Андрій Ковальов. Коли гроші на церкву збирають з територіальної громади, яка мешкає поруч.
«В Німеччині люди, які живуть поруч з храмом – хочуть чи не хочуть, але якщо вони не написали заяву до податкової прихожанами якого храму вони є, їхні гроші автоматично відраховуються на утримання храму, біля якого вони живуть. Якщо подали заяву, що є прихожанином іншого храму – гроші ідуть туди. Навіть з українців, які поїхали закордон і там працюють – автоматично гроші відраховуються до найближчого храму, біля якого вони живуть», – розповідає Ковальов.
Очевидно, що ще й парафіяни, які відвідують такий фінансвований місцевою громадою храм у Німеччині, надалі віддають пожертву на церкву, аби було з чого робити ремонти. Більше парафіян – більша збірка на храм.
У столиці України самостійно утримувати храми вдається і великим та свідомим церковним громадам. Таким прикладом Андрій Ковальов називає Володимирський собор у Києві:
«Громада Володимирського собору справляється зі своїм завданням і зберігає цю пам’ятку. Такі громади, які можуть утримувати ці храми, ми можемо перелічити на пальцях однієї руки».
Держава керує, а храми валяться
Щодо храмів в Україні – Андрій Ковальов рекомендує розглядати кожну історичну споруду індивідуально. Та наводить приклад Собору Святого Миколая у Києві, де моляться католики.
Щодо наведеного дослідником об’єкту, варто пригадати історію повернення костелу вірянам – це і численні звернення про перенесення зали органної музики з церковних стін, і попередження про руйнування, і можливості залучити спонсорів з Європи, які, однак, не готові фінансувати ремонт, поки церква не стане власністю церковної спільноти, і пожежа, яка ледь не зруйнувала храм та після якої на ремонт скидалися меценати. Парафіяльна спільнота не отримала у власність та розпорядження храм, попри обіцянки влади.
Якщо порівняти кількість парафіян-католиків, як є в соборі Святого Миколая та у відкритому цілодобово соборі Святого Олександра – це менше в десятки разів. Представники парафії не мали роками місця для зустрічей, де готуються кандидати до хрещення та церковних таїнств, для акцій, що підтримують парафіяльне життя. А меса посеред тижня роками відправлялася у підвальному приміщенні, розташованому поруч з туалетами для відвідувачів концертів органної музики. За таких умов про пожертви вірян на відбудову та будь-яку закордонну підтримку меценатів не було й мови. Однак і держава, та, зокрема, столична адміністрація, не поспішала виділяти кошти на ремонти споруди.
Про невдалу співпрацю церкви і держави говорить і релігієзнавець Андрій Ковальов:
«Він будувався за кошт католицької громади. І коли централізовано перейшов у власність держави, держава використовувала його як будинок органної музики. Фактично це була комунальна власність, але за таких обставин він був доведений до не найкращого стану, при тому, що громада і держава Ватикан зверталася неодноразово до влади з проханням повернути у власність громади», – каже Ковальов.
Ситуацію з костелом експерт називає класичним прикладом захоплення храмів радянщиною:
«В костелі святого Миколая – був навіть не музей, це був непрофільний заклад – «Будинок органної музики». Атавізм з совєтскіх часів коли у храмах розміщували зовсім інші організації, які взагалі не були пов’язані з храмом, і не мали на меті збереження цього храму».
Наведений мною вище як приклад собор Святого Олександра – також у радянські часи був захоплений під непрофільні установи, однак в часи незалежності був відбудований коштом Ватикану:
«У костелі святого Олександра на вул. Костельній розміщувався «Київський планетарій». Костел фактично був знищений, тому що був перебудований. Було 3 поверхи. І потім громада костелу святого Олександра і фонд Ватикану давали гроші на реставрацію. Тоді зносили 3 поверхи, які були там збудовані. І тепер там відроджений костел і богослужіння».
Приклад занедбаного православного храму, стіни якого передані в державне користування в часи СРСР – Миколаївський храм на Звіринці в Києві. Ковальов розповідає, що ця православна церква будувалася на честь загиблих воїнів.
«Свого часу він був переданий Академії наук. І в цій споруді знаходиться лабораторія. Це знущання з почуттів віруючих. Не може бути в храмі лабораторія. Має бути храм. Але досі храм перебуває в Академії наук, руйнується, в аварійному стані. Лабраторія ніяк не використовується, споруди поруч здаються в оренду. Храми мають бути храмами. І якщо музеєм – то служити для збереження цих храмів», – говорить Ковальов.
«Плювати хотіли на вказівки реставраторів»
Фінансування на відновлення та реставрацію храмів, що мають історичне значення (серед яких об’єкти, що є спадщиною ЮНЕСКО) з державного бюджету та з місцевого кошика час від часу таки відбувалося.
Це і на укріплення пагорбів Андріївського узвозу з однойменним храмом, і на інші храми на території Софії Київської, як і на будівлі на території Києво-Печерської Лаври. Щороку окремою статтею фінансуються поточні ремонти, і протиаварійні реставрації.
Проблема, багато наслідків якої виявляють нині – це недбале ставлення до храмів навіть за умови підтримки з держбюджету громадами УПЦ (які не так давно належали до Московського патріархату, а нині перебувають на етапі самоідентифікації). Приклад руйнувань та невдалого поводження з храмовими спорудами на території Києво-Печерської Лаври кидає тінь на релігійні громади православних церков, не пов’язаних з УПЦ.
«Спостерігаємо нищення національних пам’яток – як представники московського патріархату знищують старовинні ікони, іконостаси, старі куполи, замість них ставлять нові куполи, зроблені навіть не по технології тих часів. На превеликий жаль, часто представники МП плювати хотіли на будь-які вказівки реставраторів, не дотримуються правил реставрації. Замість оригінальних матеріалів використовують замінники, викидають оригінальні вікна і замість них ставлять пластикові вікна. З точки зору українського законодавства псування пам’яток – це злочин, який карається кримінальним кодексом України».
Як зберегти культові споруди, не перешкоджаючи життю церкви?
Вочевидь, збереження храмів з багатовіковою історією та традицією, які є привабливими і для мешканців столиці, і для туристів, а їх краса служить людям, що приходять на молитву – справа співпраці церкви і держави, громади, і тих же музейних установ.
- Часто, щоб подивитися на красу собору, немає необхідності зачиняти храм, і візитерам-оглядачам досить увійти у окремі ділянки для туристів, залишаючи місце в церкві для молитви та поклоніння.
- Створюючи музей, невеликі надходження від якого могли б служити на ремонт чи прибирання будівлі, варто включати до нього церковну тематику, оновлюючи та відмовляючись від радянських та атеїстичних програм екскурсій.
- Кожна споруда – в першу чергу відповідальність церковної громади. І якщо їй більше довірено, то і мають бути можливості та вагомої підтримки ремонтів та реставрації.
- А якщо з державного бюджету виділяються кошти на ремонти та оновлення – мусить бути дієвий механізм для їх освоєння, а не розкрадання та нищення цінностей і споруд.
- І останнє – забезпечення церковної спільноти – це забезпечення кожного окремого українця. Відтак, якщо парафіяни будуть мати достойне забезпечення та працю, матимуть з чого дати пожертву на храм. Відповідно, пожертв буде значно більше, аніж залучених коштів за квитки до музею.