2 листопада у прокат вийшла документальна стрічка Сергія Буковського – щемка та щира історія кохання Івана й Марти Дзюби, а також оповідь про дружбу й співтворчість українських шістдесятників на тлі епохальних змін та зламів.
Чому це кіно обов’язкове для перегляду і де його дивитись, розповідає УП.Культура. Звісно, без спойлерів не обійшлося, але як же без них в біопіках. Це нове прочитання відомої історії від майстра документального кіно, і дивитись її в кінотеатрі треба ще й для того, щоб побути разом з людьми, яким ця історія така ж важлива.
“Іван і Марта” – це, попри свою назву, стрічка-мононаратив, історія, розказана Мартою, дружиною українського літературного критика, літературознавця та громадського діяча, шістдесятника Івана Дзюби.
Концептуально режисер слідує ідеї самого Дзюби: “Може, “Марта й Іван”?” – таку назву фільму пропонує критик. Врешті виходить таки кіно про Марту й Івана, про її життя з публічним та постійно загроженим із боку радянської влади чоловіком, про її кохання та її тривогу, про перебування у вирі культурного життя, сповненого ризиків, але й певну обережність, про дбайливість та безумовну підтримку, пронесену крізь роки.
Це вкрай неочікуваний погляд на вже канонічні події та постаті, непередбачуване зміщення фокуса. “Не була я героєм, – говорить врешті пані Марта, а на питання, чи хотілося їй бути героєм, додає: “Ні, не хотілося, навіщо воно мені. Хотілося нормально жити”. Однак, хто насправді став героєм у ХХ столітті – питання дискусійне.
Так, не всі писали вірші та памфлети й читали їх на загал захопленим однодумцям (чи затаєним ворогам?). Але ж була не одна жінка, якій вдалося витягнути хворого на туберкульоз чоловіка з ув’язнення, витримати неуникну суспільну ізоляцію опісля початку переслідувань (як же важко зриваються згадки цих подій з уст пані Марти: завжди гамірне від постійних гостей помешкання враз замовкло, бо всі товариші раптом випарувалися) – чи це не справжній героїзм, який стає в умовах загроженості рутиною, звичною й непомітною справою?
Розуміння того, що стрічка – про шістдесятників, вибудовує певний горизонт очікувань ще до перегляду: здається, що з екрана на нас дивитимуться наші горді та незламні сучасники, які в недалекому минулому вперше почали протистояти системі та виборювати можливість говорити власним голосом. І все ніби й так: наші очікування справджуються. Однак, важить риторика та погляд на цих особистостей.
Очима пані Марти ми бачимо не залаковані зображення на шкільній стіні, ми бачимо справжніх людей: веселих, вірних, відчайдушних, зважених, вдумливих, ризикових, приязних… Історія олюднюється й оживає.
Ірина Вільде, яка іронічно вигукує “Не журіться! Та розпадуться ваші Сполучені Штати Америки!”, Дмитро Павличко, який разом із компанією гуляє Львовом, літературні вечори, де можна зустріти “бліду поганку” Івана Драча й “чорнявого-може-бути” Вінграновського – усе це про зображення, що оживають, наближують нас до історії та людей, які її писали.
У одному з нечисленних кадрів, де ми бачимо Івана Дзюбу, йому телефонує Ліна Костенко, аби привітати з Днем народження. І це саме той момент, який відчувається як підслуховування-підглядання за чимось ледь не казковим, напівреальним.
Відчуття реальності та співучасті у глядача поглиблюється за рахунок технічного виконання: знайомі київські вулиці, що змінюються близьким неквапним великим планом головних героїв, який дозволяє вивчити риси та міміку.
Особливий досвід доповнюється величезною кількістю відсканованих світлин із особистого родинного архіву, які ілюструють оповідь, підтримують нарацію. І це – окреме невимовне задоволення, що дозволяє ледь не на фізичному рівні відчути ту неповторну атмосферу, зустріти усю інтелектуальну еліту 60-70-рр: фото Параджанова за роботою, літературні вечори у Вільде, молодого Драча, який читає вірші, юних закоханих Марту й Івана з новонародженою донечкою.
Кульмінацією кінооповіді є арешт Івана Дзюби, описаний через призму переживань пані Марти.
Ув’язненню передувала політична заява Дзюби 1965 на показі “Тіней забутих предків” Параджанова. Пані Марта згадує, як перед самим початком фільму її чоловік вийшов на сцену з квітами та нагадав про те, що нині, у цей самий час держава проводить арешти невинних. Аби заглушити промову Дзюби, пригадує пані Марта, увімкнули сирену.
Іще однією передумовою стала публікація ключової праці критика під назвою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яка була вперше видана за кордоном та набула неабиякого розголосу. Неможливо не пригадати, як щодо цього висловлювалися більш прихильні до влади “колеги по цеху” на батьківщині Дзюби:
“До нас на Україну приїздять багато різних людей із-за кордону. І всі вони в один голос підтверджують ту думку, що такої книжки, яка була б такою потрібною всім націоналістам усіх мастей, ще не потрапляло. Це для них знахідка. Щоправда, я сам цієї книжки не читав, але я не можу не вірити їм хоча б тому, яку вона має популярність за кордоном. А в нас уже є досвід: усе, що виходить у нас і має “там” великий попит – із червоточиною. Це безсумнівно.“
У СРСР праця викликала лише страх. Ніхто не розумів, що робити з таким чесним автором: Дзюба не лише написав свій текст щодо зросійщення та гноблення української мови й культури на засадах марксизму-ленінізму, а й особисто надіслав свою роботу керівній партійній верхівці.
Так і не зійшовшися на спільному рішенні щодо Дзюби, його як людину, яка викликала стільки підозр й була пов’язана зі стількома суперечностями, фактично відлучають від можливості писати критику до фахових видань. Ось, як про це говорить сам Дзюба в стенограмі засідання СПУ, із якої критик теж був врешті вилучений:
“Я й зараз глибоко переконаний у тому, що єдиний шлях показати себе – це у творах. […] На жаль, усі мої спроби виявилися марними. Були випадки навіть анекдотичні. Ну хоча б із моєю статтею про книжку А. Дімарова у журналі “Дніпро”. […] Адже її читали всі члени редколегії, читала цензура, узгоджували в усіх інстанціях, надрукували і раптом чийсь “магічний” дзвінок і з усього 60-тисячного тиражу виривали мою статтю. Чому? – І досі не можу збагнути, бо в тій статті ні грама політики. Спокійна, нормальна стаття про творчість радянського письменника, його чергову книжку. Далі: протягом двох років у “Вітчизні” лежать мої дві статті. Одна з них – про творчість радянського письменника Василя Земляка, в якій анічогісінько “крамольного” немає. Друга – про О. Білецького. І що ж? – протягом двох років ніхто мені й досі не дав жодної відповіді – ні усної, ні письмової. Така ж сама історія з журналом “Вопросы литературы”. Замовили мені статтю. Я написав. Її прорецензували, схвалили до друку. але… так і не надрукували… Чому? – Та тому, що був відповідний дзвінок із Києва. […] Ви знаєте, що робота в мене дуже тяжка, доводиться й додому брати і мені ніколи багато працювати на корзину. До того ж, я не можу, не вмію швидко писати. Мені треба 2 – 3 місяці, щоб написати статтю, якої б я сам не соромився”.
Однак, усе це – історія, контекст, у який хочеться пірнати опісля перегляду.
Пані ж Марта про саме цей контекст говорить не надто охоче: так, умовляла змінити принаймні назву, адже навіть вона могла накликати біду, але її чоловік мав дуже цілеспрямовану вдачу (вона ж – навпаки була більш обережна), тому все, що їй лишалося – спостерігати за працею Івана Дзюби й тамувати небезпідставну тривогу.
Стрічка “Іван і Марта” фіксує останні дні Івана Дзюби. Критик та громадський діяч помер 22 лютого 2022 року, за 2 дні до початку повномасштабного вторгнення. Робота над фільмом завершувалася вже по смерті одного з головних персонажів оповіді в умовах війни з Росією.
Сергій Буковський певен, що війна додає і постаті Дзюби, і всій історії нових сенсів. У червневому інтерв’ю Суспільному режисер стверджує, що ті, хто мав такий драматичний вплив на життя Дзюби й на життя шістдесятників загалом, досі непокарані та неназвані попри те, що тексти цього покоління митців, а також їхні політичні гасла, нині реактуалізовуються.
Стрічка, попри все, полишає глядача з відчуттям надії. У своєму останньому інтерв’ю, яке підсумовує всю кінорозповідь, Дзюба стверджує: “Як би там не було, добра все-таки в світі більше, ніж зла. Хоч у це важко буває повірити, хоч цього й не видно, але це так, бо інакше життя взагалі не існувало б“.
І ніби прагнучи це довести, до роботи над фільмом доєднався Сандро ді Стефано, італійський композитор, представник “нової європейської школи кіномузики”, який має понад 50 престижних нагород та відзнак. Митець самостійно знайшов проєкт та запропонував свої послуги. Він висловив бажання створити музичний супровід безкоштовно, аби показати свою підтримку Україні.
Слухаючи ці композиції, міркуючи над словами пані Марти та пана Івана, споглядаючи натхненних та прекрасних людей на фото, глядач не може повною мірою не відчути: добра таки більше, ніж зла, якщо на світі живуть такі люди, якщо про них творяться такі стрічки, якщо ми, попри все, продовжуємо справу цих людей.
Де дивитись фільм “Іван і Марта” Сергія Буковського
У Києві фільм показують в кінтеатрах “Жовтень”, “Кіно42”, “Ліра”, “Старт”, імені Шевченка, у мережі “Планета кіно”, у кінопросторі Українського дому та у культурному кластері “Краків.