Раніше «ВК» розповідав, що Орест у 2022 році пішов на фронт добровольцем і практично одразу разом з іншими військовими з його бригади потрапив в полон під час бойових дій на Донбасі. Перед повномасштабним вторгненням він 2 роки працював у поліції Києва, має дружину. Полоненого по кілька разів допитували росіяни, завдаючи катувань, як і інші, потерпав від холоду в казармі та нестачі їжі. Після визволення, наскільки це можливо, Орест передавав звістку родичам інших військовополонених, що ті живі.
Про свій досвід Орест Грицюк розповів в інтерв’ю Бутусов Плюс.
Виходячи без зброї, закопав ніж в окопі
«Місце, де я був, це був останній п’ятачок. Всього ми утримувались пів години. Бій закінчився тим, що автомат дав «клац», а товариш заряджав магазини. Я кричу: «Давай магазин». – Він розводить руками: «Все». Я дивлюся, це була не осічка, а останній патрон», – згадує Орест.
Після цього він почув крик противника, який пропонував здатися, і що тоді не будуть вбивати і не буде звірств:
«Момент, коли ти знімаєш з себе зброю, коли ти знімаєш каску, автомат, бронежилет, ти фактично помираєш. Тому що ти віддаєшся фактично в руки долі, і ти розумієш, що в цих місцях закони не працюють. І слово, яке тобі дають, можуть так само легко забрати. У мене був ніж. І тоді гуляло відео, як нашого військовослужбовця кастрували, тягали, прив’язали до машини. І я свій ніж закопав в окопі. Думка така була: «Якщо ви щось і зробите, не моїм ножем», – згадує військовослужбовець.
Страх знущань у той момент залишався. Тому Орест сказав побратиму, який був з ним поруч:
«Товариш сказав: «Ти ж розумієш, що нас вб’ють» – Я кажу: «Ми заочно і так мертві. Це питання часу. Можливо, пощастить, можливо, я зможу допомогти пораненому, можливо, воно якось складеться. І додав: «Якщо побачиш, що дістають ножі, або хочуть прирізати чи ще щось – бий, гризи зубами, роби що завгодно, тоді може розстріляють. Я дуже боюся померти від ножа». Я бойовий медик, бачив поранення і вибухові, і кульові, і часткові ампутації, але якось лякав саме ніж», – каже військовий.
Думки про родину не дозволили вчинити самогубство
В хвилину, коли зрозумів незворотність подій, і що доведеться іти до рук ворога Орест мав думки про самогубство:
«Секунд 3 пошуку – може патрон випав, ще щось, загаситися. Я знайшов заіржавілий. Його не заряджали, бо був ржавий. Я був готовий. Патронник, до голови притулив… Але я не зміг. Не зміг себе вбити. Тому що в цей момент подумав про родину. Виникла така картинка, як сину дають прапор. І я тоді подумав: «Ні, спробуємо пожити. Побачимо, що воно буде, будемо чіплятися за життя» Головне зберегти себе, честь, але додому треба повернутися. Не заради себе, а хоча б заради родини».
Коли під час допиту в полоні надрізали вухо ножем, думав про протезування
Під час тривалих допитів у Горлівській колонії представник російського слідчого комітету надрізав Оресту ножем вухо та погрожував наступного дня відрізати обидва вуха, якщо той не зізнається, що «вбивав цивільних росіян». Військовий розумів, що зізнаватися не має в чому, проте мусів провести ніч в очікуванні нових катувань.
«Коли я прийшов на барак, я перше, що згадав – які роблять круті протези вух. На магнітиках. Вони силіконові. Вживляються магнітики у вуха, і воно прикріплюється, і його можна мити. Тому що я дійсно нічого не знав…», – каже Орест.
Був тим, що розповідає кінофільми
Раніше «ВК» розповідав про досвід бійця «Азову» Андрія Андрощука (Електрона), якого в полоні утримували в Донецькому СІЗО. Той згадував, як інші побратими переказували в камері кінофільми, а всі присутні слухали.
Орест, у камері Горлівської колонії був тим, хто оповідав побачені раніше кінострічки:
«Я розказував фільми. Ті, які пам’ятав – «Три термінатори», бо перші 3 частини люблю. Важче за все розказувати фільми Квентіна Тарантіно. Це мій улюблений. Але коли розказуєш – більша частина, це діалоги. Були години, коли ми ніде не задіяні і: «Ну давай, давай кіно». Всі позакривали роти – який фільм. Улюблений «Врятувати рядового Раяна». Здавалося б, військові в полоні – нащо вам ця війна? – ні, давай, «Рядового Раяна» розказуй».
Згадує, як ще до конвоювання в Горлівку в перебував у Донецькому СІЗО та перетинався з бійцями «Азову» та на його розповідь потрапив один з захисників Маріуполя:
«Азовців» тоді возили в прокуратуру. І привезли цього хлопчину. Він у своїх думках, на підлозі лежить. І не знав, що я вечорами розказую фільми. А я хлопцям зазвичай не оголошував. Я почав розказувати «Фореста Гампа». А він лежить, вийшов потроху зі своїх думок, прослухав. А фільм – це десь хвилин 30-40. І я кажу: «Кінець». А він до мене повертається і каже: «Ну, ніхера собі ти придумщик». Я кажу, ну взагалі, це є фільм такий».
Каже під час таких оповідей побратими уявляли фільми, а деякі навіть засинали:
«Я не любив, коли засинали. Тому що вважав – ну як – неповага».
Прийняли думку, що сидітимуть в Горлівській колонії до кінця війни
Полонений розповів, що обмін та визволення військових, яких росіяни утримують в Горлівській колонії відбувається вкрай повільно і визволяють бранців вкрай рідко.
«Ми прийняли думку, що сидимо там до кінця війни. Ми до цього були готові, ми її прийняли. До цього довго ідеш. Пів року полону – найбільш важкі. Перші 3 місяці ти не до кінця усвідомлюєш, ти ще маєш надію. І від 3 місяців до півроку, тебе міняють. Я від 3 до пів року не те що фільми перестав розказувати, я взагалі перестав розмовляти», – ділиться Орест.
Лише коли минуло 6 місяців перебування в полоні військовий знову почав спілкуватися з сусідами по камері:
«Я сильно з ними посварився. Став агресивний, злий. Тому що не приймав цього всього. Майже кожен проходить через цей етап. Є люди, які не повертаються і перестають розмовляти, просто закриваються в собі. Життя там не ставиться на паузу. Бо ти проживаєш найкращі роки свого життя і платиш дуже дорого здоров’ям за це. В бою було легше, бо там ти вільна людина. А те, що ти в стані невизначеності, не володієш своєю волею, життям, це важка річ».
Аби посилити гнітючий емоційний стан полонених, керівництво колонії підкидало дезінформацію. Українські військові російським фейкам не вірили:
«Один з охоронців казав, що «наші» (росіяни) уже під Києвом, Полтаву взяли. А ми сидимо в Горлівці і чуємо артилерійську дуель. (сміється) Тобто, вони ще від Горлівки не можуть відбити наші війська, а вони нам розказують за Полтаву, за Київ, ще якісь речі».
Щоправда, не повірили полонені розповідям росіян, які казали, що після обміну, визволених одразу відправляють знову на фронт. Однак потім виявилось інакше:
«Ми не повірили. Але виявилось, що коли ти повертаєшся, якщо ти не поранений, у тебе немає іншого варіанту, як повернутися назад до служби. Ти можеш десь перейти на іншу службу. Проте час реабілітації людини, яка пройшла полон, про що пишуть всі книжки і психологи, дотичні до цієї теми, як мінімум пів року людині потрібно для того, щоб просто звикнути. Мозок звикає до того середовища, тих умов. І коли ти повертаєшся до нормального життя, ти вчишся заново жити».
Радів звістці про звільнення разом з іншими
Оресту росіяни повідомили, що саме він потрапив до списків обміну з полону. У Горлівській колонії утримувались в бараках 125 людей. 80 полонених перебували на вулиці, коли полоненому повідомили, що поїде додому.
«І просто відбувалося щось неймовірне. Вони мене ледве не на руках занесли. Мені треба було скрутити матрац. І я йду за цим матрацом. І ця хвиля людей… Тебе захлинає щастя. Але ти їдеш 1 з бараку. І ти лишаєш своїх товаришів, які з тобою… »
Тоді з Горлівської колонії вивозили 12 полонених військовослужбовців. Орест каже, що це була найбільша кількість людей, яку одночасно звільняли з цього місця.