Про силу вистави «SVOЇ» та неймовірну пригоду в світі людських взаємин та дружби кореспонденту «Великого Києва» розповіла Поліна Бараніченко – режисерка та художня керівниця команди uzahvati.
Кореспондент «ВК»: У виставі «SVOЇ» дозволено приміряти на себе театральні ролі – що це дає та як змінюється той, хто наважився на такий експеримент?
Поліна Бараніченко: Вистава «SVOЇ» має 3 сюжетні лінії. Це гарна можливість ще яскравіше відчути важливість своєї ролі не лише у виставі, а й у власному житті. Тому що коли ти наважуєшся на відвідування імерсивної вистави, ти відчуваєш цю небезпеку, хвилювання перед тим, що ти маєш обирати ступінь свого занурення і ступінь своєї активності. А саме у виставі «SVOЇ» глядачу вже запропоновані персонажі, архетипи дітей, а у розвитку вистави, і дорослих, саме такі ролі, які ми частіше за все обираємо у дружбі.
Цей прийом з ролями диктований тим, що ми в дружбі займаємо якесь місце, якусь позицію – активну, пасивну, маніпулятивну, чи дуже чуттєву або десь індиферентну. І від вибору цієї позиції і проживання спільних подій ми по-різному бачимо цінність і різність дружніх відносин.
Вистава побудована таким чином, що глядач слідує за одним з героїв, але він в той же час відчуває характери інших персонажів. Тобто він може себе дослідити крізь палітру усіх трьох героїв.
Якщо відповідати на питання, як змінюється глядач – ми не ставимо в постановці для себе якісь конкретні цілі, що ти маєш відчути це, чи ти маєш зробити те, але ми створюємо цей простір і задаємо багато питань, тим самим даємо можливість глядачу самому обирати, задаватись питаннями, відчувати історію так, як йому підказує його особистий досвід.
Враження від імерсивної вистави дуже тісно пов’язані з бекграундом людини, яка бере у ній участь.
Також важливо розуміти, чи ця людина прийшла сама і взаємодіє у виставі з незнайомими для себе людьми, тобто вона наче будує цю дружбу з самого початку чи, можливо, вона прийшла з другом чи з друзями, і вони по-новому можуть подивитися на свої відносини. Чи вона прийшла з друзями і відчула потребу в будуванні відносин з незнайомими, залишивши своїх друзів осторонь.
Тобто, тут дуже варіативна можливість на відчуття. Що я можу сказати точно: ти не можеш бути осторонь імерсивної вистави. Ти або в ній береш участь, або противишся їй, до того моменту, поки не відбудеться емоційна кульмінація, і у кожного вона своя.
З іншого боку, ролі дають можливість яскравіше проявити себе якщо цей вибір ролі співпав.
Бо часом в перші хвилини вистави ми думаємо, що ми такі, а в процесі вистави відкриваємо, що, можливо, ми б хотіли проживати іншу роль. Але якщо це співпало – це більш інтенсивний досвід, тому що вистава, як і взагалі мистецтво, це як збільшувальне скло.
Вистава – це дуже сконцентроване середовище, в якій можливо не просто пережити сюжетні події, а ще й провести паралелі зі своїм реальним життям. Це рефлексія про те, що відбувається у твоїй дружбі, твоїх відносинах.
Кореспондент «ВК»: Чому саме друзі – не любов, не співпраця, а дружба?
Поліна Бараніченко: Тому що це цікаво. В певний момент нашої творчості нам стала ця тема цікавою. Хочу наголосити, що вистава називається «SVOЇ». І існує саме ця грань, кого ми називаємо своїми людьми, і чи це друзі канонічні – з якими ми вже багато років знайомі, з якими в нас є спільна історія, спільний бекграунд, досвід відносин, або – це нові люди, які увійшли в наше життя якось несподівано, стрімко, чи навіть випадково, і ми відчуваємо, що вони наші. Вони свої.
У виставі досліджуємо феномен можливості подружитися, зблизитися з людиною не саме в інтимній площині, а в дружній. У дорослому, свідомому віці це буває непросто. Досліджуємо, як доводиться натикатися на багато стереотипів, дуже багато наших установок про те, що близькими можуть бути або рідні, або вже перевірені друзі. Тут дуже багато є моментів, над якими хочеться подумати.
Чи справді людина, з якою я 10 років знайомий, вона моя, чи ця людина, з якою я тільки що познайомився на виставі і відчув такий невербальний контакт, вона може в перспективі стати мені близькою?.. Це питання про наші установки і можливість живо реагувати на події та людей, які трапляються в нашому житті.
Цікаво, що вистава «SVOЇ» відправляє нас у дитинство, самЕ місце дії нас до цього закликає – відчути себе дитиною. І у виставі дуже багато сенсів саме про те, як це було в дитинстві, як це було спонтанно, просто, відверто, чесно…
І як було чесно дитиною сказати: «Я хочу з тобою дружити», відверто проявити своє бажання, і як це було відверто незручно чути, коли дитина каже: «Я не хочу з тобою дружити, ти мені не друг». Зараз, уже в свідомому дорослому віці, ми часто не дозволяємо собі такі прояви.
Бо в нас дуже багато рамок, дуже багато проявів культури. А вистава дає нам можливість цей контакт дружній переосмислити.
Дружба – це цікава форма взаємовідносин, в яких ви наче дві окремі людини, у вас немає приводу щоб зливатися і вступати у співзалежні відносини, проте ви можете зберігати дистанцію і розвивати близькість.
Мені здається, що саме дружба – це така найдоросліша форма взаємодії коли ти один одному нічого не винен, ти можеш навіть багато часу не бачитися, не проводити час разом, навіть жити в інших країнах, що майже неможливо для інтимного зв’язку, а саме для дружби це можливо, щоб зберігати цінний елемент «своєї» людини.
Кореспондент «ВК»: Як змінювалась вистава в ході підготовки та репетицій, чого хотіли досягти?
Поліна Бараніченко: Постановка вистави – це дуже живий процес. Саме процес і реалізація – це дуже важлива подія для нашої команди. Ми в процесі самі переживаємо дуже багато почуттів, ми використовуємо метод дуже відкритого і інтимного спілкування в команді. Для нас всі, хто долучається до вистави, як режисер, сценаристи, драматурги, композитор, актори – всі ці люди залишають у виставі частину своїх історій.
Ми дуже тісно працюємо з документальним матеріалом, з особистими інтерв’ю. Для нас створення вистави – це маленьке життя, в якому ми спочатку самі досліджуємо себе і відчуття теми, а потім ділимося нашими відкриттями або питаннями, які в процесі виникли.
Процес дуже спонтанний, тому й нескінченно цікавий, ми ніколи не пишемо сценарій від початку до кінця, ми створюємо епізод за епізодом, ми дуже багато проводимо в репетиціях незавершеної форми.
Створений епізод – ми вже його проживаємо, завжди проживаємо на локації, всі разом, взаємодіємо під час цього, потім ділимося відчуттями, змінюємо. Іноді ми напишемо декілька епізодів – повертаємося до першого, бо хочемо щось там змінити. Бо вже відчуваємо, що драматургія пішла таким чином, що потребує змін.
Ми працюємо дуже багато часу – кожна вистава від задуму до реалізації – це близько пів року. Пів року ми живемо в цій темі, ми її досліджуємо, ми з нею стикаємося самі, ми в ній експериментуємо, потім працюючи з акторами ми дуже багато змінюємо. Бо це живі люди. А у виставі «SVOЇ» – це діти. А діти – це дуже цікава можливість для режисера не просто працювати з ними по сценарію, а від них відштовхуватися у створенні сценарію.
Тому цей процес настільки активний і живий.
Ми не ставимо драматургічні цілі. Що людина має зрозуміти те, чи відчути це, ми скоріш думаємо про чесність і емоційну відвертість в процесі. І сподіваємось на таке ж з боку глядача в процесі вистави.
Якщо говорити про ціль – це прожити процес створення сценарію максимально чесно, максимально відкрито та емоційно. Для того, щоб потім це поле для глядача було таким насиченим.
Кореспондент «ВК»: Під час активної війни спостерігаємо позитивний феномен – коли столичні глядачі миттєво розбирають квитки на вистави, а на прем’єри приходять на побачення замість іти в клуби. Чим так манить під час нинішніх випробувань театральна творчість?
Поліна Бараніченко: Я також розмірковую над цим питанням. Бо з одного боку наче все зрозуміло: театр – це живі почуття. Причому, живі і на сцені, і в імерсивному просторі, як в нас. Так само всередині глядача це викликає живі почуття. І ніколи невідомо, які саме почуття. Тому що мистецтво створює ефект зіткнення.
Ми, читаючи про виставу, уявляючи, як саме вона буде зроблена, маємо якісь свої очікування і бачення. Але коли ми потрапляємо на виставу (говорячи про вистави команди uzahvati, імерсивні вистави), тут відбувається момент зіткнення з невідомим. Так як формат незвичний, ти не є спостерігачем, а учасником, тут є можливість прожити живі і сконцентровані почуття.
Я думаю, що під час війни ми дуже потребуємо цього. Ми більшу частину свого часу знаходимося в стані завмирання і навіть збереження себе від відчуттів. Тому що ми травмовані, і для нас навіть буденні події часом дуже травмуючі. Іноді навіть для того, щоб поплакати, ми маємо собі це дозволити. А на театральній виставі це відбувається органічно.
Почуття розвиваються разом із сюжетом, і якщо в тебе станеться цей метч, і ти відчуєш, що ця вистава відгукується на твої внутрішні переживання – це дуже інтенсивний емоційний досвід. Наші вистави часом порівнюють з сеансом психотерапії, з сеансом медитації, усамітнення і занурення в себе. Це, звичайно, дуже необхідно зараз кожній людині.
Важливий елемент: театральні вистави – це художньо створений світ, він дає змогу трохи відійти від реальності, зануритися в світ образів, метафор, асоціацій, і там, в цьому світі, більш яскраво відчути і, можливо, навіть зрозуміти чи переосмислити події, які з тобою відбуваються в реальному житті.
Зараз гарний час – мистецтво виконує дуже важливу функцію – воно працює з душами людей, сонастроює людину з собою, дозволяє людині переживати і бути собою, в моменті.
Кореспондент «ВК»: Яким Ви бачите майбутнє сучасного театру?
Поліна Бараніченко: Я не сильно бачу майбутнє, ще й в контексті досвіду війни. Я зрозуміла, що майбутнє – це щось таке нами вигадане. Я бачу зараз, що театр живе, що він не просто розвивається, а накопичує досвід травматичний, драматичний, особистий, щоб говорити з глядачам на непрості теми мовою мистецтва. І я хочу вірити, що цей мистецький діалог буде відвертим і індивідуальним.
Мені дуже не хочеться, щоб театр став елементом пропаганди, але щоб він залишався територією для сумнівів, запитань, просторів, почуттів…
Щоб у театрі завжди було місце для індивідуального сприйняття світу, пошуку, місце, де людина може щось ще дізнатися, а не знати.
Щоб з людиною траплялися відкриття, і щоб вони спочатку траплялися з митцями, які цей театр створюють, щоб вони також йшли шляхом пізнання і відкриттів, і потім давали таку можливість глядачу…
І от я сама продовжую в це вірити, і сама створювати театр, який живий, відвертий, і дуже індивідуальний, чим і цінний.
Найближчий показ «S V O Ї» відбудеться 23 березня о 19:00 (субота) у ТРЦ DREAM berry — Fly Park (Оболонський проспект, 21б).
- Придбати квиток: https://uzahvati.com.ua/svoi
- Правила участі: https://uzahvati.com.ua/svoi-dream-berry