Батьки вибралися із Маріуполя. Живі та цілі, фізично так точно.
До будинку батьків прилетіло. Будинок поряд згорів. І будинок з іншого боку також. І до школи у дворі прилетіло. І в багато інших будинків.
Тато розповідав як вони швидко звикли не реагувати на обстріли та ховатися лише коли було чутно авіацію. Коли летить літак, затихає все – артилерія, постріли, люди. Усі ховаються. Ніхто не знає, куди прилетить. Тато каже, що до цього звикаєш — це, мабуть, найстрашніше. Звикаєш топити сніг. Звикаєш до обстрілу. Звикаєш до небезпеки. Звикаєш до новин про вбитих та поранених. До мародерів. До холоду.
Коли тато з мамою приїхали, жартували, що, вийшовши з машини, помітили кинуту палету і колоду, одразу подумали, що чим багаття розпалюватиме. Вони жартували, а мені хотілося від цього жарту плакати.
Тато відкрив багажник і я побачив, що там по суті нічого немає. Запасrf, якf зайняла половину невеликого багажника. Маленька сумка з одягу. Пара ковдр. Сокира, щоб у разі чого можна було нарубати дров у дорозі. Ось практично і все. Зате вони підібрали та вивезли незнайому бабусю з онуком, які вже 8 років як переїхали з Луганська до Маріуполя та їх не було кому вивозити.
Перший день вже з нами мама стоїчно трималася і розплакалася лише двічі. І вчора коли бачилися вона щосили намагалася показати що все ок. Тільки тато, поки курили, сказав: “Нам більше нікуди повертатися”. І зітхнув. Він теж намагається показати, що все ок і чого вже тут.
А ще розповідав, як почуваєшся під час артилерійської дуелі — пилом, нічим чи чимось таким незначним, розмінним, неважливим. Говорив, що до останнього не хотів їхати, бо це означає здатися Путіну, який хоче вигнати тебе з дому. А я щасливий, що вони виїхали, бо мені потрібні батьки, живі та здорові. Тому що попереду у нас ще дуже багато щасливих моментів. Але спочатку, мабуть, багато тяжких.
Але я хотів би одну річ сказати. Тато говорив багато разів, що вони з мамою вже ніби все зробили. Дітей виховали і це все, а значить чого смерті боятися.
Так от скажу татові і всім, хто думає також.
Ви потрібні. Кожен. Тато, мама, сестра, солдат, лікар, волонтер, перехожий, сусід. Ви всі потрібні. Живими. Нам із вами ще жити разом. Допомагати один одному. Сміятися разом. Плакати. Обійматись. Сигналити один одному у пробці. Стояти у черзі на касі. Влаштовувати пікніки. Скаржитися на хрускіт чіпсів у кінотеатрі. Ви важливі, тому що ми всі разом формуємо життя. Без вас, близьких, випадкових знайомих та незнайомих, без наших стосунків, життя і немає.
Тому живіть.
І життя переможе смерть.
І ми переможемо.
І обіймемося.
Автор тексту – Олексій Максименко.