Натомість вбрання нареченої вражало різноманіттям та вишуканістю, а прикрас – чим більше, тим краще, адже саме вони позначали статус. У різних куточках України вбрання нареченої відрізнялося – від одягу до вінків. Цікавий екскурс в історію весільного вбрання нареченої у Києві та на Київщині, як і чому наряд та прикраси трансформувалися з часом – у матеріалі “ВК”.
Термін “весільне плаття” існує виключно в радянській термінології, оскільки шлюб при соціалізмі не був церковним. У контексті розмови про історичний костюм коректніше використовувати термін “вінчальне”, тобто плаття, в якому “йшли під вінець”, вінчалися.
Понад 100 років тому
На початку ХІХ століття традиційним одягом на вінчання залишалося етнічне вбрання. За словами автора етнографічних розмальовок та книг сценічне вбрання України Костянтина Богомаза на весілля шили нарядний одяг, який прикрашали різноманітними бусами з коралів, дукачів, бурштину, бірюзи. У Києві особливо полюбляли перлини.
Заможні родини могли дозволити собі пошити сукню, менш заможні – сорочку та спідницю. Одяг розшивали нитками. Спідниці були льняні переважно сірого кольору.
“Тоді їх фарбували у різні фарби. Якщо у нас зʼявився колір чорний, то фарбували у чорний. Перед тим у нас фарбували у колір індиго, бордові, малинові кольори були, темно-зелені. Залежно від того, який фарбник зʼявляється”, – розповів експерт.
Спідниці прикрашали розшитим нитками, широким та довгим поясом.
Нарядів нареченої тих років майже не збереглося, адже саме у весільному вбранні ховали жінок.
Крій чоловічого весільного вбрання не відрізнявся від повсякденного. У Києві та на Київщині шапка могла прикрашатися квітами.
“Єдина різниця у тому, що він буде одягнутий, по-перше, у нові речі, а по-друге, одяг може пошитися із дорожчої тканини, десь з елементами вибіленої тканини, яка вважалася заможнішою. Відповідно і вишивка буде багатшою. З прикрас, якщо до 19 століття – хрестик. Він міг бути срібним, золотим або мідним. Залежно від того, що він міг собі дозволити”, – розповів Костянтин Богомаз.
Експерт наголосив, що ніякої шароварщини, а ні у повсякденному житті, а не у весільних образах – не було.
“По-перше, аби пошити шаровари, треба мати на це сукно, це не вигідно економічно. По-друге, якщо ми подивимося на світлини, зроблені не постановим кадром в студії, а, наприклад, на вулиці, ярмарці, гулянні, то там ми шаровар не побачимо ні на Київщині, ні на Полтавщині, ніде їх нема”, – пояснив експерт.
Кандидат історичних наук архітектор-етнограф Тамара Косміна у своїх етнографічних реконструкціях “Українське весільне вбрання” зазначає, що у межах ХІХ–ХХ сторіч у Центральному Поліссі (Київщина, – сучасна) у весільному одязі наречених вже переважав білий колір з незначними кольоровими акцентами червоного та зеленого.
На нареченому – цікава шапка дивної форми. ЇЇ робили із сукна, обшивали кольоровим вовняним шнурком з китицями на рогах – “щоб дівчата не чіплялись”. Також на ньому свита, шкіряний пасок, сірі полотняні штани, заправлені в онучі на які взуті постоли. З прикрас на грудях молодого вінчальна квітка.
На нареченій – традиційна свита з сукна, весільна сорочка із вишитим стоячим комірцем. Він завʼязаний червоним шнурком. За віруваннями цей червоний шнурок мав оберігати наречену.
Також на молодій ткана шерстяна спідниця “літник” та фартух. На ногах – лічанки, одягнені поверх онуч. На голові – весільна стрічка та барвінковий вінок з кольоровими стрічками.
Наприкінці ХІХ століття весільні вишиті нитками та бісером сорочки та темні спідниці із поясом увійшли у міську моду.
“Це кінець ХІХ століття – початок ХХ – це міська мода. Тоді у нас була імперська влада і не було заборони носити міщанам і аристократам національний одяг. Тому, ми знаємо, наприклад, Іван Франко ходив у вишиванці. І не тільки він, ще мати Лесі Українки це впроваджувала. Вона була однією з перших модниць, яка намагалася поєднати культуру селян із культурою міста. Тому вони почали одягати сорочки, а вже низ вони робили міщанським варіантом”, – розповів автор етнографічних розмальовок Костянтин Богомаз.
Експерт додав, що вже тоді черевички на наречених були шкіряні. Їх декорували шовком або вишивкою залежно від статусу родини нареченої.
“Це переважно міська мода. Кольори були різні, якщо не помиляюся, червоних не було, це вже сценічний варіант. Були чорні, жовті, коричневі”, – зазначив він.
У першій половині ХХ століття на Київщині вже були характерні весільні вінки. Вони складалися з білих квітів. Також у вінок могли додати квіти червоного кольору.
“Були два варіанти. Перший – з воску робили квіти. А другий варіант – квіти робили або паперові, або з тканини, а потім заливали білим воском. Вони виходили такі білі, ажурні. Це вручну кожну квіточку, кожну пелюстку складали. Десь я думаю, займало це три-чотири дні. Наші вінки відрізняються від весільних вінків Полтавщини, з якою ми межуємо. З Черкащиною так само, з Вінничиною. У нас такий унікальний варіант, він великий і красивий – сонячної форми, витягнутий і весь у білих квітах: і листочки білі, і самі квіти білі”, – розповів автор етнографічних розмальовок України.
Після весілля вінок зберігали на щастя так, як зараз це роблять із фатою.
Експерт відмітив, що окрему роль виконували прикраси нареченої – чим більше, тим краще, адже саме вони позначали статус родини нареченої. Чим заможніша родина – тим коштовніші буси прикрашали шиї наречених.
Як і на свята – на весілля українки могли надягнути до 30 рядів намиста. Тоді були популярні корали, дукачі, бурштин, перлини, дорогоцінні метали.
“Для Київщини характерні дукачі, коралове намисто. Коралове намисто відрізнялося. Воно було двох-трьох видів – рублене, вважалося найдешевшим, а якщо кращої якості й дорожче – кругленьке, тобто корал обтесувався. Коралове намисто, залежно від статусу, могло прикрашатися срібними або мідними гудзочками. Ще були прикраси баламути – вони з каменю. Дуже популярне у нас було бурштинове намисто. З часом до нас прийшли срібні підвіски. І ще для Київщини були популярні перлові намиста. Його дуже любили. Особливо десь орієнтовно 1910-ті роки. І аристократи носили, і міщани носили. Знову ж таки, десь були штучні перлини, десь, якщо заможна родина – справжні”, – розповів експерт.
Він додав, що прикраси, як і якісні тканини часто привозили із-за кордону.
“Селяни взагалі у нас були багатими людьми. Вони могли собі дозволити із-за кордону замовити тканину, наприклад сукно і пошити собі, наприклад наряд для нареченої. Це все було у межах норми, доки нас не почали розкуркулювати й все забирати”, – зазначив Костянтин Богомаз.
До речі, прикраси були дуже дорогими – жіночий набір по вартості міг дорівнювати ціні за будинок або пару волів. Деякі аксесуари мали сакральне значення – наші предки вірили, що такі оберігають від злих духів. За їхніми віруваннями яскраво-червоні намистини коралів на жінці означали, що вона здорова, а тьмяні попереджали про хворобу.
Кияни любили подорожувати та при нагоді купували тканини, мереживо, штучне мереживо, ґудзики, кісточки, підкладки тощо. А вже по приїзду до Києва збирали все до купи та створювали вбрання або ж віддавали до ательє. Київ славився своїми швейними майстринями й модистками, в яких був закордонний досвід чи навчання.
Досить широка географія була у киян по закупівлю одягу та прикрас: Німеччина, Італія, Швейцарія, Іспанія, Великобританія, Швеція, Данія, Португалія, Болгарія, Греція, Персія.
Популяризація білих весільних суконь у Києві
Весільні плаття в тому вигляді, в якому ми знаємо їх зараз, з’явилися в моді у середині XIX століття. Революцію в весільній моді здійснила королева Англії Вікторія, яка на своєму весіллі у 1840 році була у білосніжній сукні з атласу, декорованого білими пелюстками квітів апельсина.
Сукня була пошита з кремового шовкового атласу Spitalfields та прикрашена воланами з мережива Honiton на шиї й рукавах. Її образ досі вважається “класичним” силуетом весільної сукні.
Весільна сукня королеви Вікторії, виставка у Кенсингтонському палаці, 2002 рік
Відтоді все більше наречених почали надівати біле вбрання на своє весілля. Цікаво, що цю сукню вони протягом життя могли носити на важливі події. Королева Вікторії також кілька разів з’являлась у своєму весільному платті на світських заходах.
Оскільки білі сукні стали популярні як весільне вбрання, вони стали символізувати чистоту, невинність і добробут. До того ж білий відтінок мав гарний вигляд на ранній чорно-білій світлині.
Так, у другій половині XIX століття в Європі склався наразі класичний образ нареченої. Модний тренд підхопили і у Російській імперії. Київська міська мода початку ХХ століття вимагала від багатих наречених білих суконь з шовкових матерій. Часто таке вбрання шили на замовлення у знаних кравчинь або привозили з-за кордону.
До речі, у Києві час заміжжя для панянок наступало з 18 років (після закінчення пансіону), а для хлопців – у 20 років. Тоді як в приміських селах цей вік становив 15-17 років для обох статей.
Наречені під вінець йшли у фаті, яку іноді надягали разом з вуаллю. Образ часто доповнювали білими рукавичками. Зачіску нареченої прикрашали квітами.
Менш заможні наречені на вінчання вбирались скромніше – у блузку та спідницю.
Чоловіки надягали штани класичного крою, білу сорочку, піджак або фрак, іноді – військову форму. На комір піджака або фрака чіпляли квіти, вони були такі ж як і у зачісці нареченої.
Після вінчання молоді робили фото у столичних студіях. Таке задоволення було не з дешевих, тому не всі могли його собі дозволити.
Достойне вбрання для нареченої вимагало неабияких капіталовкладень, на яке іноді гроші збирали кілька років.
Вартість у 1900-1910 роках вінчального плаття коливалась у межах 40-80 руб. Для порівняння 85 рублів коштувала місячна оренда шестикімнатної мебльованої квартири у престижному районі столиці.
Вбрання нареченої, так само як і весільні фотографії пари, зберігались протягом всього життя.
Після Жовтневої революції та приходу до влади комуністів мода на розкішні весільні сукні дещо занепала. Церковне вінчання перестало бути обов’язковим, а розпис в РАЦСі не вимагала розкоші й зайвого блиску. Тому у день укладання шлюбу молодята часто вбирались у скромніші наряди, приходили у повсякденному образі.
Киянки, які бажали у свій день одруження виглядати нарядно, надягали скромні мереживні платтячка в підлогу з вуаллю. Завершували образ білосніжні атласні рукавички.
Потім розпочалася Перша світова війна, потім Голодомор, влаштований Радянською владою, коли селяни вимінювали прикраси за хліб, зерно та борошно. Друга світова. Перлини, корали та янтар українкам довелося змінити на скляні намиста – пацьорки.
“Відповідно у нас сьогодні майже немає ні дукачів, ні намист, які передавалися у спадок. Тому у нас зʼявляється таке явище, як пацьорки. Тобто, срібла нема, золота нема, корала нема і почали використовувати скляні намистини, схожі на іграшку від ялинки. Так само прикрашалися ними”, – розповів автор етнографічних розмальовок та книг сценічне вбрання України Костянтин Богомаз.
І тільки наприкінці XX – початку XXI століття сукні для наречених стали справжніми шедеврами весільної моди, серед яких можна було підбирати ідеальні моделі для панянок з різним фінансовими становищем та різним типом фігури. Традиційно для весільного вбрання нареченої залишалися світлі кольори – переважно білі.
Коли всесвітньо відомі дизайнери Oscar de la Renta та Vera Wang вперше випустили колекції весільних суконь різних кольорів, це сприйняли як справжню революцію у консервативній весільній індустрії. А вже сьогодні можна обрати будь-який образ у будь-якому кольорі.
Пишні сукні з заниженою або завищеною талією, годе, А-силуету, прямі з оригінальним декором дозволяють дівчатам на одному з найважливіших свят у житті виглядати справжніми королевами.
Також дуже популярні жіночі брючні костюми, вбрання в стилі бохо-шик і навіть не святковий повсякденний образ – джинси, кеди й сорочка.
Найвідомішою вінчальною сукнею, яка вважається еталоном у світі по сьогодні – вбрання Грейс Келлі 1956 року. Сукню було виготовлено спеціально для вінчання. Цій сукні майже 70 років, а її дизайн досі зворушує серця. До речі, вінчальна сукня принцеси Уельської мало велику схожість з нарядом Грейс. Багато киянок також досі надихаються фасоном та дизайном сукні принцеси.
Однак, кияни не забувають й про своє етнічне коріння. Їхні вінчальні вбрання з національними мотивами вражають своєю красою та вишуканістю.
Вінчання та весілля – це завжди свято нареченої та нареченого, тому й орієнтуватися потрібно виключно на власні відчуття, на те, в чому нареченій буде комфортно та у чому вона почуватиметься впевнено.
Дивіться також: Київ 1897 року та дивовижна “фотосесія” двох панянок
Етнографічні реконструкції “Українське весільне вбрання” Т. В. Косміної можна почитати – за посиланням
Ознайомитися із роботами та творчістю автора етнографічних розмальовок та книг сценічне вбрання України Костянтина Богомаза можна у TikTok та Instagram.
На понад 300 тисяч історичних експонатів та фотографій столиці можна подивитися у Музеї історії Києва по вулиці Богдана Хмельницького, 7.