3 квітня виповнюється 106 років від дня народження Олеся Гончара – українського письменника, літературного критика, громадського діяча, лауреата численних премій і нагород, першого Шевченківського лауреата в галузі літератури, Героя України (1918-1995).
Мало хто знає, але Міжнародний біографічний центр у Кембріджі визнав О.Гончара “Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років”. Роман “Собор” подавали на Нобелівську премію.
Народився майбутній письменник в с.Ломівка (нині – в межах міста Дніпра) в родині Біличенків.
Коли йому було три роки, померла мама і виховувався він в родині маминих батьків на Полтавщині, а ставши дорослим, взяв мамине дівоче прізвище.
Писати оповідання і вірші він почав на початку 1930-х років. Закінчив технікум журналістики в Харкові. Працював вчителем, займався журналістською роботою. Згодом став студентом філологічного факультету Харківського державного університету.
Навчання перервала війна. Пішов на фронт добровольцем, був мінометником. Повернувся з нагородами, бойовими орденами і медалями, не зламаним духовно. Навчання закінчив у Дніпропетровському університеті.
Він за життя став класиком літератури. Зазнав слави і цькування. У середині 1960-х років Олесь Гончар став одним з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, зокрема спорудження Державного заповідника на острові Хортиця.
Гончар одним з перших він заявив про катастрофічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, звинувативши в цьому існуючу політичну систему. В умовах національно-культурного відродження 1980–початку 1990 років підтримував створення товариства шанувальників української мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.
1 квітня 1987 року письменник став одним із засновників Українського фонду культури — першої неурядової доброчинної організації, що і нині діє на ниві відродження національної культури усіх народів, які живуть на теренах України.
Під час революції на граніті у 1990 р. серед протестуючої молоді була онука О. Гончара – Леся. Олесь Гончар прийшов до Верховної Ради і висловив свою підтримку студентам. “Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими”.
Письменника вразив цинічний глум і насмішки народних депутатів щодо голодуючих студентів. Щоб висловити свою солідарність з протестувальниками Олесь Гончар написав заяву про вихід з комуністичної партії, до якої вступив на фронті.
У суспільстві Олесь Гончар заслужив славу людини моральної й совісної.
Зокрема:
- вулиця носила ім’я рівноапостольного князя – Мало-Володимирська;
- після вбивства прем’єр-міністра Петра Столипіна вулицю назвали Столипінською;
- при недовгій незалежності України Столипінську перейменували на вулицю Івана Стешенка – діяча національної освіти, члена Центральної Ради, який трагічно загинув у липні 1918 року;
- при більшовиках вона стала вулицею Гершуні – на честь Григорія Гершуні, керівника бойової організації есерів (соціалістів-революціонерів), організатора терактів проти царських чиновників;
- у 1937-му році вулицю перейменували на честь грузинського революціонера-іскрівця Ладо Кецховелі;
- у 1939 році стала називатися вулицею Чкалова;
- У період нацистської окупації вулиця Чкалова знову перетворилася на Столипінську;
- в листопаді 1941-го газета “Українське слово” порушила питання про недоцільність збереження за вулицею імені слуги російського царяі вулиця отримала назву на честь українського історика Володимира Антоновича;
- після визволення столиці України був відновлений передвоєнний топонім – Чкалова.
В 1996 році колишній вулиці Чкалова присвоїли ім’я Олеся Гончара, який помер роком раніше.