Ще в далекому 17 столітті Шекспір на пальцях пояснив – ми боїмось не так смерті, як невідомості після неї.
У своєму найвідомішому монолозі Гамлет міркує, які сни йому снитимуться в смертному сні. Він каже, що саме страх невідомості перед невідомою темрявою змушує нас жити в уже існуючі. Принц думав про самогубство і це лише одна з форм смерті, а скільки їх ще… Смерть від хвороб, смерть від старості, раптова смерть і ще купа інших.
Але що насправді можна вважати смертю? Припинення функціонування фізичного тіла чи тотальне зникнення з цієї реальності – що має на увазі і те, що про нас не пам’ятатимуть?
Чи хочемо ми, щоб нас пам’ятали і якщо так – то якими?
Тут на сцену виходить маркетинг. Філософія “достигаторства” – необхідність бути у всьому кращими і першими, адже тільки так ми зможемо написати геніальний роман, намалювати шедевр, відкрити нову бактерію – дозволяє продавати нам безкінечну кількість курсів, лекцій, тренінгів та семінарів. Зрештою, ми безкінечно біжимо за досягненням, за революцією, за відкриттям.
Та чи живемо ми, працюючи 8-годинний робочий день та присвячуючи по щонайменше 3 години на навчання, яке начебто обіцяє нам вічне життя в шкільних підручниках?
Якщо ми не можемо назвати вічну гонитву за успіхом життям, то чи можемо ми померти?
Поки що двадцяті роки 21-го століття підкидають більше питань, аніж відповідей. Чи будемо ми жити вічно в наших інстаграмах, адже коли ми помремо, пости і збережені сторіс нікуди не подінуться?
І чи дійсно важливо для нас, аби нас пам’ятали після смерті?
Це переплітається з токсичною українською філософією “а що люди скажуть?”. Що скажуть про нас, коли ми помремо? І чи повинно нас це хвилювати, адже ми цього все одно не почуємо? Чи повинні жити ми життя, озираючись на інших і замість власної унікальної історії писати те, що про нас скажуть потім?
Люди намагаються увічнити самі себе та інших людей.
Вони будують величні склепи (і бажано більші, ніж в сусіда), замовляють скульптури і розміщують на надгробках фото – все для того, аби інші не забули, як ми виглядали за життя.
Виходить, ми живемо, поки маємо візуальну форму?
Виходить, єдине, що насправді подарує нам вічне життя – це все таки наші сторінки в соцмережах, які залишаться після нас? Все таки, аккаунт в інстраграмі відкрити легше, аніж їхати через все місто, аби подивитись на фото на надгробку.
І найголовніше – чи варто боятись смерті?
Здається, має більше сенсу боятись прожити погане життя.
Читайте також: Територія психлікарні ім. Павлова повна дивних скульптур та картин. Тут – дон Кіхот, Демон та Ван Гог