Перш ніж почати розмову, зазначимо, що книгу Артура «Як «звірі» воювали»: ТрО очима «Піджака» можна отримати в обмін на донат для ЗСУ.
Ціль збору – придбання на третьому році війни для легкої піхоти, чим і є ТрО, і, зокрема, військовослужбовці, з якими Артур служив пліч-о-пліч хоч якогось броньованого транспорту, здатного виконувати завдання з евакуації поранених з непрохідного для колісних моделей багна. «Досвід попереднього (другого) бойового виходу частини показав, що без такого транспорту рятувати піхоту в окопах практично неможливо, а сподіватися на сусідні частини, в яких такий транспорт є, коли йдеться про життя чи смерть – значить не робити все можливе для збереження особового складу», – говорить автор книги і ініціатор збору. .
Щоб взяти участь, переходьте за посиланням.
Де Вас застали події лютого 2022 року, які плани тоді мали?
24.02 я зустрів вдома, на самоті, адже за день до цього попросив батька відвезти дружину з донькою до іншого міста, передчуваючи початок бойових дій. Аналізуючи новини, я був на 99% впевнений, що вторгнення почнеться у найближчі дні. Це все детально описано в книжці. Планував у цей день піти на роботу, але планів довгострокових не мав…
І того ж дня вирішили піти у військо?
Вирішив піти в перший же день, адже я був офіцером запасу – закінчив кафедру військової підготовки зо 5 років тому. Гадав, що такі як я мають взяти першими до рук зброю та виграти трохи часу для проведення загальної мобілізації. Перші 3 місяці з 24.02 був командиром взводу у 131 батальйоні 112 (Київської) бригади ТрО. Потім майже 1,5 роки служив у самій бригаді, можна сказати «при штабі». На момент 24.02 мені було 26 років, деякі з моїх побратимів вдвічі старші.
Якими були перші дні у військовій формі – тренування, страх, переживання – як це було?
Перші дні – це сукупність страху, драйву, патріотизму та відчуття долученості до чогось історично важливого, доленосного.
Що найціннішого отримали за період перебування у ТрО, виконуючи найважливішу нині місію?
Найцінніше – це люди, жодного з яких я не знав до 24.02, але які не побоялися взяти до рук зброю та стати поряд, пірнаючи у вир лякаючої невідомості для захисту дому, сімʼї, майбутнього. Більшість часу я проводив і проводжу у Києві, виїжджав на Схід кілька разів за власною ініціативою, для підтримання звʼязку з реальністю та підтримки побратимів. Займаюсь виконанням завдань, повʼязаних з цивільним фахом юриста.
Про що хотіли сказати у своїй книзі, хто її найважливіший герой?
Книжкою я перш за все хотів закарбувати памʼять про людей, обставини, емоції та взаємини, які складалися під їх вагою, адже з часом деталі забуваються. Супутня мета – донести тим, хто з тих чи інших причин не став на захист Батьківщини, що військо не дорівнює смерть, як більшість боїться. Але це таке життя, зі своїми позитивними аспектами, вага і значення яких набагато більша, ніж переважна більшість речей у цивільному житті. Найважливіші герої – це добровольці без досвіду та знань, які поклали на ваги долі власне життя, намагаючись захистити наше майбутнє.
Який світ намагалися відкрити читачу, який одночасно і втомився, і змучився від війни, і мріє про перемогу?
Намагався відкрити світ добровольчого духу, що тримав столицю у ті дні після початку вторгнення. А написанням книжки хотів приносити більше користі. Бо, іноді служити і бути корисним (наближати перемогу) це не завжди одне й те ж. Для перемоги у цій війні нам недостатньо жити звичайним життям – кожен має робити більше, зокрема, віддаючи частину доходу якомусь підрозділу. Не варто забувати, що це не АТО-2 і на терезах як ніколи існування української держави і самого народу!
Перерахувати кошти на броньований автомобіль можна на картку:
5363542092170712 (Костюк Андрій Валерійович)
Відео 18+. Обережно, є кадри чутливого характеру.
Евакуація поранених з поля бою.