Свято Стрітення Господнього, яке ще називають святом Представлення Господа в храмі нагадує про подію, коли на 40-их день після народження малого Ісуса принесли до храму в Єрусалимі. Там родину зустрів Симеон Богоприємець.
Храм був місцем молитви незаміжніх дівчат та знайомств молоді
У храмі Стрітення Господнього в Києві зберігалася ікона Божої Матері «Всіх Скорботних Радість», що нагадувала про важливу подію принесення до святині Христа-немовляти.
Сучасний києвознавець Михайло Кальницький стверджує, що серед київських незаміжніх жінок був звичай щосуботи приходити до цієї церкви та молитися перед іконою Божої Матері. Цим скористалися київські студенти, які в цей день приходили до церкви у пошуках знайомств. Відома навіть подія, що молодикам забороняли заходити до Стрітенського храму в суботу – бо хлопці робили забагато галасу під час такого спілкування з місцевими дівчатами.
Парафіянами Стрітенської церкви були жителі Києва, що мешкали від Георгіївського провулку до вулиці Обсерваторної. Зокрема, на Бульварно-Кудрявській, Ярославовому Валу, Івана Франка, Стрілецькій. Станом на 1865 рік на цій території мешкало 743 особи православного віросповідання та 150 римо-католиків і лютеран.
Перебудова святині
З плином часу дерев’яні стіни храму послабли, і тому церкву вирішили перебудувати, замінивши мурованою. Так 21 жовтня 1861 року повстав новий храм за проектом єпархіального архітектора Павла Спарро. Однак церква виявилась затісною, відтак, настоятель почав читати акафіст перед іконою Божої Матері «Всіх Скорботних Радість» двічі на тиджень – не лише в суботи, але і в п’ятниці.
У 1883—1884 роках будівлю храму розбудували, вона стала більшою, вміщала більше людей. Гроші на це пожертвувала парафіянка храму київська баронеса Марія Штейнгель. Жінка мешкала на Бульварно-Кудрявській вулиці у власному особняку. Церква мала виразні риси візантійської архітектури, із масивними банями над основним об’ємом і над дзвіницею, яку спорудили над розвиненим притвором.
Через велич храму поруч зробили плошу та ринок, кути приходили за товарами. Святиня стала окрасою і гордістю Києва. Станом на 1891 рік у парафії Стрітенської церкви мешкали 6194 особи.
Перше в Києві Товариство Червоного Хреста та недільна школа
Парафія розросталася та збільшувалось поле її діяльності. Серед парафіян Стрітенської церкви були видатні підприємці та громадські, культурні і державні діячі.
При храмі запрацювало Товариство Червого Хреста, що надавало допомогу хворим та нужденним, діяли 8 недільних шкіл, їдальня для потребуючих.
Настоятель церкви Павло Троцький, призначений на посаду 1893 року, збудував новий двоповерховий будинок причту та будівлю недільної школи, в якій станом на 1900 рік навчалося 80 учнів – хлопців та дівчат.
Завдяки своєму активному життю н, а ще тому, що на межі XIX—XX століть у Києві почався будівельний бум, і населення почало стрімко зростати, Стрітенська церква знову перестала вміщати усіх парафіян.
На той час у записах про хрещення було зазначено, що у 1886 році в Стрітенській церкві хрестив свого сина Михайла підприємець і меценат Іван Терещенко, у 1867 році купець Адам Надсон хрестив сина Георгія, у 1873 році своїх дітей хрестили архітектор Володимир Ніколаєв і етнограф Павло Чубинський. У 1883 році в Стрітенській церкві вінчався та пізніше хрестив свою доньку вчений-гідротехнік Микола Лелянський. Парафіянами церкви також були письменник і громадський діяч Олександр Кониський, адвокат і журналіст, автор спогадів про Київ 1880-х років Сергій Ярон (у цій же церкві його відспівували), барони Штейнгелі та інші заможні кияни.
У 1911—1912 роках за проєктом архітектора Євгена Єрмакова провели чергову реконструкцію будівлі, в результаті якої продовжили західну частину церкви та спорудили над притвором нову, вищу дзвіницю. Кошти на перебудову у розмірі 10 тис. рублів пожертвував купець С. Горенко.
За радянської влади сталося диво з позолотою, а Стрітенський храм простояв 16 років
Після встановлення у Києві 1920 року радянської влади більшовики згідно із випущеним у січні 1919 року Декретом “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” націоналізували усі культові споруди.
Якщо раніше власником церковної будівлі та майна була відповідна парафія, то після націоналізації більшовицька влада надавала (або ні) окремій парафії церкву в користування.
У цей час кияни почали фіксувати диво, що сталося з храмом – несподівано засяяли золотом куполи, бо з-під шару фарби, якою вони були вкриті, проступали плями первісної позолоти. Також письменник і дослідник київської старовини Анатолій Макаров наводить свідчення очевидців, згідно з якими поступово оновилися не тільки бані церкви, а й розписи святих, вміщені в нішах на барабанах бань, та ікона святого Миколая всередині церкви. Подібні явища спостерігали тоді і в двох інших церквах Києва – Георгіївській на вулиці Золотоверхій та Різдва Христового на Поштовій площі.
Ця подія набула широкого розголосу у народі та в пресі, а губвиконком, ГПУ і прокуратура оприлюднили спеціальне звернення про каральні заходи, які будуть вжиті до тих, хто «поширює чутки про так звані „оновлення“». Настоятеля Стрітенської церкви, Віталія Кулінського, спочатку заарештували на 2 місяці, після звільнення перевели на Куренівку до Свято-Пантелеймонівської церкви, а згодом репресували.
Явище «оновлення Стрітенської церкви» описує Остап Вишня у своєму фейлетоні «Київські чудеса» (входить до збірки «Посмішки київські»), про нього ж згадує Михайло Булгаков в оповіданні «Тайны мадридского двора». Академік, публіцист і державний діяч Сергій Єфремов у своїх щоденниках свідчив, що «…у Києві все „обновлялися“ церкви: біля Скорбященської церкви і вдень і вночі стояв натовп та дивився на „баню“, що „на очах обновлялася“. От як ростуть на очах легенди! А власть своїми безглуздими та безтактними заходами тільки помагає їм ширитись».
Після цього радянська влада намагалася передати храм під керівництво інших настоятелів, а у 1936 році взагалі знесла святиню – під приводом начебто реконструкції Львівської площі.
Відбудова Стрітенської церкви сучасниками
За Незалежної України Стрітенську церкву внесли до переліку зруйнованих пам’яток, які підлягають відтворенню. Про необхідність віднослення святині говорили Олександр Омельченко та Віктор Ющенко. Останній навіть згодом зустрічався щодо цього з Леонідом Черновецьким. Київрада виділяла ділянку під храм. Проте станом на 2023 рік будівництво не почали – через відсутність грошей на це в бюджеті Києва.
Відомом, що у 2016 році відповідальне за проєкт відновлення Стрітенської церкви КП «Спецжитлофонд» оголосило тендер на будівництво, на який подались лише два учасники, тому тендер не відбувся. Кошторис будівельних робіт згідно з тендером складав 53,99 млн грн, загалом у спеціальний фонд міського бюджету, передбачений програмою економічного та соціального розвитку Києва на 2016 рік, на відбудову церкви заклали 600 тис. грн.
У жовтні 2012 року містобудівна рада Києва затвердила проєкт відбудови Стрітенської церкви, обравши розроблений Яношем Вігом. Він передбачав будівництво культової споруди у стилі “хай-тек” із частково прозорими фасадами, оглядовим майданчиком на дзвіниці, іконами у вигляді вітражів. Свій вибір рада мотивувала тим, що масивна церква псевдовізантійської архітектури погано впишеться у навколишнє архітектурне середовище, яке з початку XX століття зазнало радикальних змін. Зараз поруч територію для розташування церкви знахотиться будівля “Торгово-промислової палати” та офіси.
Однак жителі столиці, які б хотіли помолитися на місці давньої Стрітенської церкви, мають таку можливість – бо в парку розташований наріжний камінь та хрест, освячені уже в часи незалежної України православною церквою.