Композитор Борис Лятошинський є одним із найважливіших для української музики композиторів, бо заклав фундамент для створення української класики. Він був змушений творити в часи культурного терору СРСР і потерпав від шквальної критики «партійних» композиторів, проте зумів задати тренд на модернізм в українській музиці.
Народився майбутній композитор у Житомирі. Його батьки були музично обдарованими і вважали, що діти повинні навчатись музиці. В дитинстві він навчився грати на фортепіано, а підлітком почав вчитися грі на скрипці. У 1910 р. написав свої перші твори – мазурку, вальс, невеликі п’єси для фортепіано, а пізніше фортепіанний квартет. У 1913 р. закінчив Житомирську чоловічу гімназію.
Борис Лятошинський навчався одночасно на юридичному факультеті Київського університету і в Київській консерваторії під керівництвом Р. Глієра, де з 1920 р. почав викладати.
Стосунки Бориса Лятошинського з радянською владою нагадують життя Олександра Довженка й Максима Рильського. За аналогією до цих митців, композитор теж був лауреатом різноманітних комуністичних премій, писав твори на замовлення влади, а у 1939–1941 роках взагалі очолював Спілку композиторів України. Однак, як і у випадку зі згаданими діячами (з якими він дружив і працював), композитор намагався закладати підвалини для функціонування власне української культури, і точно не належав до когорти слухняних «партійних» композиторів, які ніколи не сміли перечити курсу ЦК.
«В 39-му році Лятошинський на слова Рильського пише Урочисту кантату, присвячену Сталіну. В одному переліку творів, складеному разом із композитором Віктором Самохваловим, навпроти цієї композиції зазначено: “рукопис втрачено”. Можна тільки здогадуватися тепер, через що мусив пройти Борис Миколайович при написанні кантати, і чи не «допоміг» він рукопису набути такого статусу.
Бо він ніколи ні публічно, ні приватно не висловлювався одами владі. Єдине, що був змушений робити на людях — це погоджуватися з критикою своїх творів і проковтувати те, що вони знімалися з репертуарів через надмірний, на думку влади, формалізм»,— Тетяна Гомон, хранителька кабінету-музею Бориса Лятошинського в Києві.
Композитор поєднував викладацьку діяльність з творчою. Важко назвати такий жанр вокальної чи інструментальної музики, у якому б не працював композитор. Він створив дві опери, чотири симфонії, низку симфонічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень, писав твори для фортепіано, музику до театральних постановок (“Ромео і Джульєтта” В. Шекспіра, “У пущі” Лесі Українки) та кінофільмів (“Іван”, “Тарас Шевченко”, “Григорій Сковорода”, “Іван Франко”, “Кармелюк” та інших).
Крім того, Борис Лятошинський був відомий як прекрасний піаніст і диригент.
Відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро “представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму”.
В 1951 р. вперше прозвучала Третя симфонія Бориса Лятошинського, після чого йому влаштували судилище, на якому назвали його творчість антинародною. Радянська цензура його не зламала. Третю симфонію реабілітував відомий диригент Є. Мравинський, який коротко коментував “я обрав її для виконання, і цим усе сказано”.
У 1995 р. диск із симфоніями Бориса Лятошинського був виданий у США і визнаний кращим записом року.
За оперу “Золотий обруч” за повістю Івана Франка “Захар Беркут” композитору посмертно було присуджено Шевченківську премію.
Борис Лятошинський виховав плеяду композиторів, серед яких Ігор Шамо, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Іван Карабиць, Євген Станкович. Саме він як композитор, зібрав у своїй творчості романтичні впливи попередників та надолужив багаторічну відсутність симфонізму в українській музиці.
“Борис Лятошинський – один з найважливіших композиторів двадцятого століття. Його симфонії не поступаються Шостаковичу, чи гордості Фінляндії Сибеліусу. Проте, Сибеліус і Шостакович відомі у всьому світі, а Лятошинського мало-хто знає. Чому так? Тому, що його твори мало виконують. Його симфонії потрібно зіграти по-справжньому. У нього ж така вагнерівська оркестровка, що навіть наш колонний зал філармонії буде малим. Його музика повинна бути виконана у Лондонській або Берлінській філармонії і там же записана. Тоді це прозвучить,”, – сказав про свого учителя Валентин Сильвестров, видатний український композитор сучасності.