103 роки боям за завод “Арсенал”: як провокаціями і підбуреннями більшовики прокладали собі дорогу до Києва

Автор: Галина Ворона
16:25 02.02

103 роки тому, 2 лютого 1918 року, українські частини – Гайдамацький кіш Слобідської України та Гордієнківський полк придушили збройний заколот більшовиків у Києві. Ці події за радянської влади називали “Січневим повстанням” або “боями за “Арсенал”.

103 роки боям за завод “Арсенал”: як провокаціями і підбуреннями більшовики прокладали собі дорогу до Києва

Про ті буремні події, знані раніше під назвою “повстання на Арсеналі”, нагадують у Kyiv Arsenal.

Щоправда, зазначають автори, для дослідників досі залишається чимало “білих плям”. Переважно через недоступність джерел – вони розміщені у архівах РФ, де воліють відкривати лише вигідні Кремлю версії подій, особливо в Україні. Проте навіть із відомого на сьогодні складається картина загального перебігу подій у деталях.

Отже, у грудні 1917 року більшовики оголосили ультиматум Українській Народній Республіці, а згодом почали окупацію Сходу країни, вдершись на Харківщину, де проголосили фейковий “уряд”. Втім, червоні прагнули захопити всю Україну, а тому почали готувати збройне повстання і у столиці – Києві.

Фрагмент зображення у музеї заводу “Арсенал”, що показує бій біля заводу

З одного боку, заколот дозволяв у тилу якщо не захопити під контроль головне місто країни, то паралізувати його. До того ж, “Арсенал” відкривав можливість захоплення Київської фортеці, складів зброї, і дозволяв контролювати мости із лівого берегу Дніпра. З іншого боку, для придушення заколоту Центральна Рада була змушена кинути значні військові сили, оголюючи фронти на інших напрямках, що сприяло просуванню військ більшовиків Україною.

Саме тому більшовики відрядили до Києва організаторів і агітаторів, які спромоглися 29 січня — 4 лютого 1918 року підбити робітників і низку військових частин на заколот проти Української Народної Республіки. За більшовиків ці події називали “Січневим повстанням”, або “боями за “Арсенал”. Значну частину радянського періоду ці події глорифікували і навколо них виникло чимало міфів.

Збройне повстання готували у приміщеннях київського заводу “Арсенал”. Керівництву УНР було відомо про його підготовку, тому ще 18 січня звідти вивезли багато зброї, заарештували кільканадцятьох більшовицьких діячів, закрили орган Київського комітету РСДРП(б) — газету “Голос социал-демократа”.

Козаки Гайдамацького Коша Слобідської України біля Михайлівського Золотоверхого собору у Києві

Щоб зовсім позбавити більшовиків ресурсів, із заводу планували на певний час вивезти вугілля – і тоді б завод припинив на якийсь час роботу. Тому більшовики надумали випередити події, і 28 січня робітників “Арсеналу” на мітингу підбурили до заколоту проти влади.

Солдати Шевченківського полку, що мали охороняти склад конфіскованої зброї, допомогли її повернути на завод. Тієї ж ночі було розпочато збройний виступ. 29 січня на київському заводі “Арсенал” більшовики створили революційний комітет на чолі з Олександром Горвіцем та Іполітом Фіалеком та Революційно-військовий штаб для керівництва повстанням.

Серед 700 повстанців були робітники заводу (300 осіб), солдати з регулярних полків (150 осіб), Подільська сотня (100 осіб), Деміївський загін (100 осіб).

Заколотники намагалися захопити будинок Педагогічного музею, де розміщувалося керівництво Центральної Ради, скинути її та проголосити у Києві радянську владу. Збройні заколоти почалися і в інших частинах Києва.

Більшовиків підтримали робітники Дніпровського пароплавства, водопровідної станції, працівники взуттєвої фабрики Матіссона, суднобудівної верфі, лісопильного, пивоварного заводів, вантажники, робітники заводу Гретера та Криваненка, снарядного заводу та трамвайних майстерень.

Озброєні робітники – учасники Січневого повстання

Разом з тим по всьому Києву створювалися більшовицькі загони: Шулявський (350 осіб), Деміївський (200 осіб) та Подільський (200 осіб) загони Червоної гвардії. Таким чином, збільшовичені сили становили понад 1400 чоловік, а загалом у заколоті брали участь близько 2200 осіб.

У розпорядженні Центральної ради було 2100 багнетів, якими керував особливий комендант Києва отаман Михайло Ковенко, начальник штабу полковник Георгій Глібовський та начальник Київського військового округу Микола Шинкар. При цьому з чотиритисячного військового гарнізону, що перебував у Києві, половина солдат були деморалізовані агітацією і зберігали нейтралітет, продавши свою зброю та очікуючи, яка сторона виявиться сильнішою.

Утрималися від участі у повстанні Полк імені Грушевського (800 осіб), Полк імені Шевченка (800 осіб), Кінний полк “Вільної України” (300 осіб) і навіть більшовики-залізничники.

Останні хоч і підтримували більшовиків, але дотримувалися національної ідеї, і їм не подобалася антиукраїнська риторика більшовицьких агітаторів, завезених із Москви. Тому вони погодилися лише на мирні вуличні протести.

Коли троє членів більшовицького штабу (І.Крейсберг, Д.Стогній та Д.Іткінд) добралися до Київських головних залізничних майстерень, щоб залучити їх до заколоту, залізничники сприйняли їх за провокаторів й хотіли розстріляти. Лише втручання керівників штабу залізничного вузла врятувало їх від розправи.

Варто також додати, що антиукраїнська риторика насторожувала й інші ліві партії. Меншовики і єврейський Бунд були категорично проти виступу більшовиків й навіть випустили спеціальну відозву на підтримку Центральної Ради.

Вранці 29 січня члени Київської ради робітничих та солдатських депутатів висунули УЦР ультиматум – передати владу Радам. Центральна Рада рішуче відхилила його. Наступного дня у Києві відключили водопровід, електростанцію, зупинився міський транспорт.

Центральна Рада на той час не мала ані сил, ані єдиного командування для наведення ладу у Києві, тому перемовинами й обіцянками намагалася вгамувати заколотників. 1 лютого УЦР звернулася до киян з відозвою, у якій закликала повстанців припинити бойові дії, що паралізували місто.

Ввечері того ж дня до Києва прорвалися проукраїнські війська на чолі з Симоном Петлюрою (900 осіб), з Житомира прибув Чорноморський матроський український курінь, пізніше приїхали військові Офіцерського республіканського загону (150 осіб), до якого належали російські офіцери, котрі палко ненавиділи більшовиків. Республіканські сили реорганізували, заколоти у інших частинах Києва придушили, і зосередилися на звільненні “Арсеналу” від більшовиків.

Станом на 2 лютого заколот на вулицях Києва вдалося придушити, однак тримався укріплений завод “Арсенал”. Битва за нього точилася кілька днів – до ранку 4 лютого 1918 року. Пізніше більшовики поширили брехливі відомості, ніби українські вояки розстріляли у дворі “Арсеналу” 300 його захисників. Гайдамаки, які зазнали значних втрат від кулеметного вогню арсенальців, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених. Але цьому завадив Петлюра.

За тиждень внаслідок заколоту і боїв у Києві загинули понад 1500 осіб. У лютому половина з них були поховані у братських могилах у Маріїнському парку. Через дев’ять років тут встановили пам’ятник, а у 1923 році на площі біля “Арсеналу” відкрили пам’ятник на честь повстанців-робітників “Арсеналу”.

Фактично збройний заколот дезорганізував Центральну Раду і скував війська у Києві, відтягнувши їх із інших напрямків, де з боями стримували більшовиків, що наступали. І хоч їхній виступ вдалося придушити, фактично вони відкрили дорогу для наступу іншим групам військ червоних. Вже 4 лютого російські війська на чолі з Михайлом Муравйовим зайняли Дарницю і мости через Дніпро та почали обстрілювати місто, а вже 8 лютого повністю захопили Київ.

І вже за кілька днів українська столиця зануриться у криваве пекло червоного терору, кількість жертв якого ще не підрахована остаточно. Цинічний садизм київської ЧК, що залив кров’ю вулиці української столиці, надовго стане символом нового більшовицького режиму.

Але це вже зовсім інша історія.

Читайте також: Крути – це не про мучеництво 

Великий Київ у Google News

підписатися
загрузка...